Іларіон Свєнціцький: історія української філософії по-австрійськи

Степан Іваник, 13 січня 201268828
Іларіон Свєнціцький: історія української філософії по-австрійськи

Одне з чільних місць у процесі історичного самоусвідомлення української нації належить створенню джерелознавчо виправданої історії вітчизняної філософії. Це – надзвичайно складне завдання, яке стоїть перед українськими дослідниками від початку існування незалежної України. Мало хто знає, що перші спроби у цьому напрямі робили у Львові ще понад століття тому …

Санкт-Петербург, передноворічний зимовий вечір 1899 року. Просторий читальний зал Імператоської бібліотеки на Невському проспекті цього разу обезлюднів раніше, ніж зазвичай. Та, на превелике розчарування старого бібліотекаря, котрому не терпілося якнайшвидше піти додому, останній візитер, якийсь молодий студент (напевно, нетутешній, бо одягнений не за місцевою модою, та й розмовляє з дивним акцентом), ніяк не поспішав покидати бібліотеку. Ще від ранку він не відривався від столу, заставленого горами пожовклих рукописів і стародруків. Тепер же, поклавши перед собою чисту картку паперу, юнак замочив перо у чорнильниці і, хвильку поміркувавши, почав писати польською мовою:

Вельмишановний Пане Професоре! Вже три місяці я перебуваю у Петербурзі, де відвідую археологічний інститут, маючи намір у майбутньому обійняти посаду архіваріуса і бібліотекаря в одній з українських бібліотек у Галичині. Оскільки ж заняття в інституті забирають мені небагато часу, майже весь день я присвячую подальшим історико-філософським дослідженням в академічній і публічній бібліотеках, керуючись цінними вказівками, які Пан Професор надавав мені у Львівському університеті…

На цей лист я нещодавно зовсім випадково натрапив у архівах Варшавського університету. Він адресований професорові Львівського університету Казімєжу Твардовському, філософу світової слави, засновникові львівсько-варшавсьої філософської школи. Автором же листа, як виявилося, був Іларіон Свєнціцький, на той час – ще нікому невідомий випускник Львівського університету та вільний слухач історико-філологічного факультету Петербурзького університету і Археологічного інституту, а в майбутньому – видатний український вчений і громадсько-культурний діяч: директор Церковного музею у Львові (1905-1952 роки), приват-доцент (з 1913 року) і професор (з 1941 року) східно- і південнослов'янських літератур у Львівському університеті,  член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (з 1914 року), керівник відділу мовознавства Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові (з 1944 року), автор численних наукових праць з музеєзнавства, історії мистецтва, філології, етнографії, упорядник польсько-українського словника тощо.

Власне, про Свєнціцького як музеєзнавця, історика мистецтва, філолога чи етнографа сьогодні відомо вже чимало. А от його доробок у царині філософії, на жаль, досі залишається без належної оцінки. Залишивши осторонь питання причини цього явища, я спробую, натомість, хоча б частково заповнити цю прогалину і показати Свєнцького як історика української філософії.

Будучи родом з містечка Буська, Свєнціцький з 1885 по 1899 роки здобував освіту у Львові– спочатку в Українській академічній гімназії, потім в університеті, де навчався на філософському факультеті. Саме під час університетських студій у нього назріває ідея написати докторську дисертацію на тему “Історія філософії на Русі з XI до XVIII століття”, науковим керівником якої погодився стати професор Твардовський. Написання такої складної роботи вимагало передусім масштабного опрацювання першоджерел. Для цього 1899 року Твардовський скерував свого учня на однорічну наукову стипендію до Санкт-Петербурга, оскільки саме тут зберігалися найцінніші письмові пам’ятки давньоукраїнської філософської літератури. Та попри те, що зі столиці Російської імперії молодий галицький науковець повернувся до Львова вже фактично з готовою, опертою на багату джерельну базу дисертацією, плани її захисту у Львівському університеті так і не були здійснені: на перешкоді їм стало суттєве погіршення політичного мікроклімату у Львові, викликане загостренням польсько-українського протистояння в боротьбі за Львівський університет. Ц результаті Свєнціцький вирушає здобувати ступінь доктора до Відня: тут 1902 року він захищає дисертацію „Максим Грек”, написану під керівництвом видатного славіста, хорватського професора Ватрослава Ягіча (у останнього, зрештою, докторизувалися чи не всі світочі тогочасної української науки у Галичині, назвати хоча б Івана Франка, Василя Щурата, Кирила Студинського тощо).

Свєнціцький серед офіцерів ц.-к. 87 піхотного полку

            Однак перша дисертація Свєнціцького, хоча й не була захищена, та все-таки вийшла з друку у Львові 1901 року під назвою „Початки філософії в руській літературі ХI-ХVI ст.”. Ця досі непомічена українськими дослідниками книжка має неабияку історичну цінність, адже сміливо може вважатися хронологічно першою спробою нарису історії української філософії. Варто, отже, придивитися ближче до її змісту і з’ясувати, чи не містить вона, окрім історичної, якоїсь методологічно-наукової цінності, котра могла б збагатити методологічний арсенал сучасних досліджень історії української філософії.

Збережена кореспонденція Свєнціцького зі своїм першим науковим керівником, Твардовським, свідчить про те, що „Початки філософії…” написано, можна зреконструювати, ознайомившись із поглядами Твардовського на методологію написання історії філософії, які він виклав у своїй відомій статті „Франц Брентано і історія філософії” (1895). Отже, польський філософ виділяв такі три методи написання історії філософії:

1) біографічний метод, який полягає у представленні історії філософії як історії особистостей, котрі творили філософські ідеї протягом історії людства;

2) критично-звітний метод, який полягає у представленні історії філософії як історії окремих філософських ідей і систем;

3) конструктивний метод, який полягає у відкритті законів, на основі яких відбувається історичний розвиток філософії.

Конструктивний метод, своєю чергою, Твардовський розділяв на два види:

a) апріорний конструктивний метод, який упорядковує історію філософії на основі наперед прийнятого закону;

b) апостеріорний конструктивний метод, який виводить закони розвитку філософії на основі дослідження самих історичних фактів цього розвитку.

„Очевидно, – писав Твардовський, – що конструктивний метод є найвищим щаблем написання історії філософії і тільки він веде нас до розуміння історичного розвитку, який має свій вираз у філософських науках”. З двох видів конструктивного методу Твардовський надає перевагу апостеріорному як справді науковому, оскільки він позбавлений суттєвого недоліку апріорного методу, а саме –  тенденції до „підтягування” фактів для узгодження з наперед прийнятими принципами розвитку філософії. За Твардовським, справжня, тобто написана на основі апостеріорного конструктивного методу, історія філософії – це „філософія історії філософії”, завданням якої є виведення загального закону, відповідно до якого відбувається історичний розвиток філософії, і який є основою для періодизації цього розвитку.

У родинному колі (1924р.)

Взірцем вдалого застосування цього методу Твардовський вважає працю „Чотири фази філософії і її актуальний стан” (1895) свого вчителя – австрійського філософа Франца Брентано. Значення Брентано полягало у відкритті загального закону історичного розвитку філософії, який полягає у циклічному повторенні незмінних чотирьох фаз (дві фази розквіту і наступні дві – занепаду). В історії філософії, згідно з Брентано, відбулися вже чотири такі повторення цих фаз: це й стало основою оригінальної періодизації історії філософії на чотири періоди й визначення її актуального стану як першої фази п’ятого періоду.

Коли ж тепер перейдемо до форми і змісту „Початків філософії…” Свєнціцького, то виразно побачимо, що вони написані саме на основі застосування до реконструкції історії філософії на Русі апостеріорного конструктивного методу Брентано. Вже на початку своєї роботи Свєнціцький пише, що ставить собі за мету відкриття на основі опрацьованого джерельного матеріалу закону, “органічного зв’язку і послідовності” розвитку української філософії, і проведення, відповідно до цього закону, періодизації. На основі аналізу першоджерел (здебільшого літературних пам’яток давньоруських авторів XI-XVI ст.: Нестора Літописця, Володимира Мономаха, Данила Заточника, Ніла Сорського і т. д.) Свєнціцький помітив цікаву історичну закономірність: розквіт філософії у південно-західній Русі (пізніше – Україні) завжди супроводжувався її занепадом у північно-східній Русі (пізніше – Росії), і навпаки. Звідси, за Свєнціцьким, законом, згідно з яким відбувався історичний процес розвитку не тільки української, але і російської філософії, є циклічна взаємна зміна двох базових фаз:

Фаза (1): розквіт філософії в Україні і занепад філософії у Росії;

Фаза (2): розквіт філософії у Росії і занепад філософії в Україні.

Здійснена Свєнціцьким, з огляду на цей закон, періодизація розвитку української філософії виглядає так:

Період (1) XI-XIV ст. – фаза (1);

Період (2) XV-XVI ст. – фаза (2);

Період (3) XVII-XVIII ст. – фаза (1);

Період (4) кін. XVIII ст.- поч. XX ст. – фаза (2).

Ось так отримуємо оригінальну спробу застосування на українському ґрунті методології написання історії філософії, коріння якої – у віденській філософській школі Брентано. 

           

Post Scriptum 

Придивімося до змісту тих підручників з історії української філософії, які були написані в Україні за останні двадцять років. Переважна більшість із них, якщо взагалі написані на основі якогось методу, то, використовуючи термінологію Твардовського, написані чи то на основі критично-біографічного, чи то звітно-конструктивного, а в кращому разі – апріорного конструктивного методу. Причому в останньому випадку роль закону, відповідно до якого „підтягується” історичний розвиток філософських ідей в Україні, нерідко відіграє старий-добрий марксистський закон зміни суспільно-історичних формацій (тобто все згідно з тим, чому навчав підручник „діамату” в часи минулої епохи). А тепер зробімо уявний експеримент: на одну шальку терезів покладемо усі ці тони „сучасних” підручників, а на іншу – тоненьку книжечку Свєнціцького з 1901 року. Котра шалька переважить?

 

Фото з віртуальної виставки Пам’яті родини Свєнціцьких

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія 8

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Aw 9 лютого 2012, 21:00

    На фото з війсковими не офіцери, а унтери.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Zenka 19 січня 2012, 22:57

    Польське походження прізвища ще не означає польського походження носія. іларіон Свєнцицький - безперечно, українець, фактичний творець Національного музею, його донька Віра - відомий мистецтвознавець і, до речі, член ОУН та політв"язень.
    Існували також російські Свенцицькі, наприклад, Ірина - відома як історик раннього християнства

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Д_Михайлович 17 січня 2012, 13:03

    Пане докторе, перепрошую, з вашого коменту витікає, що пан Свєнцицький - поляк? Або сполонізований русин? Прізвище його дійсно польське, бо галицький русин писався би мабуть "Сьвятицький"?

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Останні новини
Залиште відгук