Історичні підвалини державності Галичини. Частина друга

Для сучасної України вкрай важливими, на жаль, і на далі залишаються дискусії не соціальні й не економічні, а історичні. Вже стало традиційним пояснювати собі та іншим існування держави Україна суто історичними аргументами. Мовляв, наші предки проливали за це кров, тому ми – їхні гідні нащадки, також не маємо права випустити з рук прапор національної незалежності.

Проте така оберненість у минуле сигналізує про безліч проблем, які накопичилися в нашому суспільстві, і не завжди ці проблеми мають історичний характер. Американський вчений Роберт Патнем написав фундаментальну працю "Щоб демократія працювала: громадянські традиції в сучасній Італії", де вдало поєднав тезу про важливість історичної традиції для майбутніх перспектив сучасних регіонів. На думку Патнема, існує чіткий зв'язок між кількістю різних громадських інститутів і якістю розвитку регіонів. Спрощуючи написане, можна вкласти цю ідею в таку фразу: скажи мені, звідки ти вийшов і я скажу тобі, чи вистачить тобі сил дійти до поставленої мети.

Роберт Патнем – американець, і проводив свої дослідження в Італії, тому його висновки не мали подвійного дна: він нікого не хотів понизити і нікого не хотів підвищити, пропонуючи свої судження про разючі відмінності між Північчю та Півднем Італії. Він не працював на замовлення сепаратистської "Ліги Півночі" і не вишукував історичних аргументів для проголошення держави Паданія. Отже, він не намагався легітимізувати за допомогою історії появу нової держави на базі північних областей сучасної Італії. Своїм завданням Патнем бачив вивчення якісних характеристик сучасних італійських суспільств (соціального капіталу), особливо з огляду на минуле регіонів. Натомість у випадку з історичними підвалинами для проголошення державності Галичини маємо справу зі штучним конструюванням історичного наративу.

Історично ми давно є

Сподіваюся, що ніхто не стане заперечувати очевидного факту: західноукраїнські землі, включно з галицькими, розвивалися у відмінних від питомо українських культурно-історичних умовах. Так само не знайдеться сміливців, які б заперечували інакшість політичної культури галичан. Бо як могло бути інакше? Якщо поглянути на етапи формування модерної української ідентичності в умовах Габсбурзької конституційної монархії, збройної боротьби за ЗУНР, міжвоєнної багатопартійності та навіть воєнного протистояння часів Другої світової війни, то скрізь проглядається особлива "галицька" специфіка, яка вирізняє історію цього краю із загальноукраїнського історичного наративу.

Здавалося б, от воно! Є всі підстави вибудувати свою окрему від загальноукраїнської історичну традицію, яка забезпечить міцні підвалини для гіпотетичної державності. Так думають нечисленні галицькі автономісти, так вважають дезінтегратори України, так комбінують політтехнологи в різних аналітичних центрах. Складається дивна ситуація, коли історично "галичани" існують і мають за собою глибоку традицію, а от хоча б якогось політичного руху за відокремлення Галичини нема. З’ясувати, в чому полягає суть цієї метаморфози, і є амбітним завданням цієї статті.

Конструювання "галицької" історії

При конструюванні окремої галицької традиції першим, що кидається у вічі, є телеологічність методу. Це коли ми свої сьогоднішні знання про минуле намагаємося перенести на різні історичні періоди, приписуючи їм однаковий з нашим рівень комунікації в суспільстві та однакові з нашими знання про те, що станеться в майбутньому. Для ліпшого розуміння цього методу наведу кілька прикладів, які продемонструють його хибність. Це те ж саме, якби ми заходилися стверджувати, що Франц-Йосиф оголосив запровадження конституції по радіо, а Українська Національна Рада у Львові 1918 року підготувала відеозвернення про проголошення ЗУНР для місцевого телебачення.

Дуже часто історики, культурні діячі і політичні активісти говорять і пишуть про глибоку історію, використовуючи займенник "ми". При цьому складається враження, що оповідач особисто побував скрізь: був дружинником у війську короля Данила, ходив у складі торгового каравану купця Корнякта, в однострої січового стрільця боровся на Маківці, подавав пістолет виконавцю терористичного акту на міністра Пєрацького, а в останньому бою з "більшовицькими наїзниками" його розстріляли енкаведисти.  На цьому розповідь українського галицького патріота, як правило, обривається. І саме тут належить поцікавитися, чому.

Радянський повоєнний період є найближчим для нас часом, з яким маємо безпосередній зв'язок – якщо не особистий, то принаймні через живих батьків, родичів і сусідів. Як могло так статися, що суспільство "пам'ятає" часи короля Данила, і зовсім "забуло" про такий близький радянський час? Проблема полягає у штучному конструюванні минулого під конкретний кон’юнктурний проект. Знову ж таки, виникає питання: чому так легко вдається одним і тим самим людям "вписувати" себе у різні проекти?

Всі ці піруети над різними історичними епохами стали можливими через застосування вибіркового підходу при конструюванні свого минулого. Перш за все мова йде про застосування етноцентричного методу при написанні історії України/Галичини. Здавалося б, що в такому підході нічого поганого нема. Просто українці хочуть написати свою історію Галичини, а побіжні австрійські/польські/єврейські/вірменські/російські сюжети цьому тільки заважають. Можна написати і так. Але потім не треба нарікати, коли інші підхоплюють цей же метод і не залишають місця вже українцям в історії Російської імперії або ж Галичини.

Ще одним негативним побічним явищем етноцентричного історіописання є виникнення історичних стереотипів та кліше. Із написаних українськими істориками праць політики та публіцисти, як правило, роблять хибні висновки. Наприклад, у вже цитованій статті пана Лукшиця йде мова про Галичину як про виключно українське адміністративно-політичне утворення. У ній нема ні слова про те, що в коронному краї Галичини і Володимирії українці ніколи не були на перших ролях. Показовою у цьому плані є столиця краю Львів, де поляки становили понад половину населення міста, за ними йшли євреї, яких було понад 30% і аж тоді – русини/українці. До всього, суха статистика нам нічого не дає. Якщо копнути глибше і проаналізувати за критеріями впливовості різних національних груп у суспільстві, то перед нами постане справжня катастрофа українства. Ні своєї аристократії (а саме ця суспільна група була джерелом управлінських кадрів для монархії), ні великих промисловців, ні багатих купців і навіть українського робітництва у містах не було – ось дійсний стан українців у австрійській Галичині.

Заради справедливості треба сказати, що й українці віднайшли свої методи впливу на крайову та центральні влади. Такою зброєю стала масовість українців. Політична мобілізація, яку провели українські партії, показала на початку ХХ століття, що можна не просити уряд у Відні бути третейським суддею у польсько-українському протистоянні, а тиснути на нього за допомогою масових селянських страйків. Але про це сучасні галицькі автономісти чомусь не хочуть згадувати. Вони "беруть" для своєї історії цілу Галичину, так ніби теперішнє населення трьох колишніх галицьких областей має прямий зв'язок із Галицьким королівством, а нащадки галицьких селян є прямими спадкоємцями високої австрійської бюрократії.

Знову ж таки, якщо говорити про окрему галицьку ідентичність, то треба бути до кінця чесними із собою. Ніякої наднаціональної галицької ідентичності ніколи не існувало. Існували галицькі поляки, українці, євреї, вірмени, німці-протестанти, які навіть в умовах монархії Габсбургів, попри серйозні заходи центральної влади, ніколи не переплавилися у спільноту з домінантною імперською ідентичністю. Причиною всьому був польський національний рух, його потуга і соціально-політична структурованість. За таких обставин в українців не існувало особливих перспектив: або бути поглинутими сильнішим польським проектом, або розбудовувати  свій, конкурентний до польського, рух. Українці визначилися на користь другого.

Саме тому в листопаді 1918 року вибухнула Українсько-польська війна, яка тривала вісім місяців і закінчилася поразкою українців. Тоді і поляки, і українці Галичини зреклися своєї галицькості. Поляки вважали австрійську Галичину періодом свого напівколоніального існування, а українці ринули в бік ідеї Великої України. Євреї за одну ніч опинилися перед вибором: або вони стають лояльними польськими громадянами, або мусять шукати свого щастя десь далеко поза межами Галичини. Стара австрійська Галичина припинила існування. Залишився тільки сентиментальний міф про старі-добрі часи.

Академічний десятитомник

Ні для кого не стане відкриттям, що коли Михайло Грушевський переїхав до Львова 1894 року, то він не просто мав очолити кафедру у Львівському університеті, а перед ним стояло гігантське завдання – створити історичну академічну платформу для української соборної ідеї. Результатом його старань стала знаменита "Історія України-Руси". Можна довго дискутувати над тим, якими методами користувався Михайло Грушевський при написанні інтегрованого варіанту української історії, але його концепція у поєднанні з творами Тараса Шевченка перетворили більшість галицьких русинів на свідомих і патріотичних українців.

Минулого року в одному з академічних інститутів зродилася ідея написати синтетичну історію Галичини. Про масштабність та амбіційність задуму свідчить обсяг планованого видання – 10 томів. На зауваження, що в наш час вже ніхто не береться за написання таких лінійних історій, автори проекту мовчали і тихо продовжували свою роботу. Вони проігнорували не тільки колективне обговорення проекту, а навіть методологію написання історії "Галичини".

З тих уривчастих пропозицій стало зрозуміло, що в основу основ багатотомної історії буде покладено період 1772-1918 рр., тобто час існування австрійського коронного краю Галичини і Володимирії. З наступним його "поширенням" на весь попередній час аж до доісторичних часів (археологічний) і з "натягуванням" його на міжвоєнний період, Другу світову війну, включно з радянськими роками, і аж до сьогоднішнього дня. План амбітний, але антинауковий. Це публіцисти типу пана Лукшиця можуть собі дозволити змішати в одному "галицькому" казані і державу князя Романа Мстиславовича, і короля Данила, і повстання під проводом Мухи (1490-1492 рр.), і рух опришків, і рух за автономію у ХІХ на поч. ХХ століття. Для людей, таких як пан Лукшиць, історія – це така собі гра "Лего", де, використовуючи різні детальки, щоразу можна вибудувати якусь іншу фігуру.

Мені хотілося б побачити, як українські академічні історики дадуть собі раду із періодом до 1772 року, бо там ніде про Галичину взагалі не йшлося. А ще цікавішим є те, як буде укладено період після 1918 року. Як у цьому розрізі буде потрактовано проголошення Західно-УКРАЇНСЬКОЇ Народної Республіки, злуку 22 січня 1919 року. Як вдасться описати діяльність УВО і ОУН у міжвоєнний час. Бо хоча Організація українських націоналістів і мала яскраве регіональне вираження (західноукраїнське), вона ставила перед собою виключно соборницьку мету. Цікаво також знати, чи погодяться з українськими істориками прихильники ідей ОУН Степана Бандери. Тому що це крило українського націоналістичного руху виразно висловилося проти розділу німецькими нацистами українських земель на Дистрикт "Галичина" і Райхскомісаріат "Україна" зі столицею у Рівному в 1941 р. Оунівці побачили в цих діях німців замах на соборність українських земель.

Не менш цікавим може виявитися дослідження мотивації німецьких нацистів у прийнятті рішення відокремити українців-галичан від решти українців. Створення Дистрикту "Галичина" готувалося довго, цьому передувала серйозна робота нацистських дослідників, які мали доповісти своїм ідеологам, чи вплинуло культурно і цивілізаційно на галичан-українців їхнє майже 150-річне перебування у складі імперії Габсбургів. Нацистським дослідникам вдалося переконати Альфреда Розенберга у тому, що справді у цивілізаційному плані галицькі українці стоять вище за своїх наддніпрянських і волинських братів, що вони ще не дотягують до рівня фольксдойчів, але вже становлять проміжну ланку. Відповідно до цих висновків, нацистський окупаційний режим в Дистрикті був м'якшим і поблажливішим до українського населення.

Важливим і цікавим також є те, як нашим історикам вдасться вмонтувати у десятитомну "Історію Галичини" весь радянський період. Побачимо, чи напишуть історики у цій історії про себе, про те, як здобували вищу освіту, як потрапляли на роботу в університети і науково-дослідні інститути, які теми превалювали в їхніх дослідженнях, як допомагали формувати нову історичну спільність "радянський народ". Чи просто знову все зведуть до жменьки дисидентів, тільки цього разу з акцентом на їхнє галицьке походження. Але тут вже доведеться визнати, що ні В'ячеслав Чорновіл, ні Левко Лук'яненко, ні інші галичанами не були.

Попередні висновки

Історія австрійської Галичини є унікальним явищем: просвітницька діяльність Йосифа ІІ, його реформи, запровадження конституційного ладу, формування багатопартійної системи, парламентаризм, розвиток освіти, науки і культури – все це позитивні явища в минулому цього краю. Не менш важливим є вивчення досвіду мирного співіснування різних етнічних груп та формування європейської політичної культури, що може бути корисним у наш час при проведенні адміністративно-політичної реформи. Досвід окремих історичних регіонів має бути обов'язково врахований. Але треба завжди пам'ятати, що історія Галичини – це не гумовий виріб, який можна натягнути на всі без винятку періоди, навіть на ті, які за своєю природою суперечать самій ідеї Галичини.