Казус Чорновола

Українцям традиційно мало однієї теми для соцмережевих дискусій та обговорень. Тож навіть попри весняний контрнаступ Сил оборони України, який розпочався «за старим стилем», у Facebook та на інших майданчиках горить-палає тема Тараса Чорновола, облитого різними рідинами і за давньою постреволюційною традицією відправленого до контейнера зі сміттям.

Щоправда, саме дискусій цей інцидент і не викликав. Бо суспільство дуже швидко поділилося на тих, хто за Тараса Чорновола, і тих, хто за Аліну Михайлову, честь якої і захищали молоді люди, які, як хтось вдало пожартував, «за Зеленського почали носити Чорновола на руках». Звісно, обидві «фанатські» трибуни намагалися генерувати якісь аргументи, хоча це більше було схоже на агітацію.

Скажімо, Чорноволу пригадали його «ригівський» період кар'єри, причому для декого, таке враження, це стало справжнім одкровенням – виявляється, син самого В'ячеслава Чорновола був у Партії регіонів! Хоча Тарас В'ячеславович залишив цю політичну силу ще до перемоги її кандидата на президентських виборах 2010 року (ок, припишемо ще невеличкий постфактум у складі проксі під назвою «Реформи заради майбутнього», звідки пан Чорновіл вийшов 2012-го). Для більшості ж історія не минулих навіть, а позаминулих часів виявилася цілком прийнятним аргументом.

Іншим прикладом «агітаційності» історії стало уперте прив'язування Аліни Михайлової, яка давно є цілком самостійним публічним персонажем (для тих, хто не знає, нагадаю, що вона – депутат чинної Київради), до світлої пам'яті імені Дмитра Коцюбайла. Втім, у цьому якраз немає нічого дивного. Якщо в нас на дорозі можуть збити не пішохода, а обов'язково журналіста (була нещодавно така історія з Михайлом Ткачем, хоча ніхто ніде так і не довів, що автівка наїхала на пана Михайла саме через наявність журналістського посвідчення в кишені), то чому б не припустити, що Тарас Чорновіл у своєму соцмережевому пості – який і став пострілом зі стартового пістолета – образив саме «кохану (чи "дружину") легендарного Да Вінчі». Вибачте за неприємну прямоту, але такі випадки експлуатації важливих, знакових чи просто популярних імен – були, є і будуть, Україна тут жодних велосипедів не вигадувала.

Як і те, що буде далі. А далі буде активне використання цього інциденту обома сторонами конфлікту – і не тільки ними. Скажімо, вкусити Чорновола не забула активна в соцмережах представниця монокоаліції Мар'яна Безугла – що цілком зрозуміло. Пан Тарас левову частку своєї публічної діяльності присвячує саме критиці (чи критиканству, тут уже в кожного свої смакові пріоритети) чинної влади, тож гріх було не скористатися таким шансом. З Михайлової, імовірно, ліпитимуть народну героїню, яка стала поперек горла так званим «порохоботам, які нічим не відрізняються від русні». З Чорновола – жертву режиму, попри те, що до самого режиму ні Михайлова (яка навіть формально є представницею «Голосу» в Київраді), ні її захисники не належать. Одне слово, ситуація цілком собі класична, нічого принципово нового для української навколополітичної історії вона не відкрила.

Єдиним важливим моментом, на який варто звернути увагу, є спроба прирівняти два сміттєві кейси – цей і вже трохи підзабутий, Нестора Шуфрича. І отут варто відзначити одну принципову відмінність цих випадків.

«Депортація» Шуфрича до сміттєвого контейнера мала чітке ідеологічне підґрунтя. Пан Нестор опинився там, де опинився, невдовзі після Революції гідності та зміни влади в країні – тому, що він був (та і, в принципі, залишається) представником антиукраїнської політичної сили. І не просто був представником, а досить активно проводив ідеї цієї політичної сили в життя. Тобто Шуфрича кинули в бак зі сміттям не через образу якогось конкретного персонажа, який у ті часи був у такому ж фаворі, як зараз Михайлова, а через його реальну політичну діяльність.

Історія з Чорноволом – це, як би кому не хотілося подати її інакше (а хочеться, причому обом сторонам), звичайнісінькі політичні, чи, зважаючи на те, що Тарас В'ячеславович зараз формально не політик, навколополітичні розбірки. Він, вибачте за сленг, «наїхав» на Михайлову, її, скажімо так, прихильники знайшли асиметричний (чи єдиний можливий, все ж на соцмережеву прю викликати опонента було безглуздо, тут він мав би повну перевагу) спосіб помститися. Тільки й того.

І наостанок – одне невеличке запитання, яке виникає у зв'язку з усією цією історією: чи мають бути в Україні майбутнього, до якої ми так прагнемо і для появи якої робимо все можливе і неможливе, подібні історії? Й історії політологів на кшталт Тараса Чорновола (хто уважно його читає – розуміє, про що йдеться), й історії сміттєвих «судів Лінча». Чи все-таки політичне життя в країні, яка намагається повернутися в європейську цивілізацію, має, вибачте за банальність, цивілізуватися? А всі претензії вирішуватимуться, наприклад, у судовий спосіб. І це стосується не тільки кейсу Чорновіл-Михайлова, а й багатьох інших – скажімо, усіх тих порушників мовного законодавства чи любителів познімати роботу ППО під час повітряних атак на Київ (ви ж не забули, у нас досі війна?), яких навіщось змушують вибачатися, а не ведуть під білі руки до суду відповідно до тих чи інших статей Кримінального кодексу чи інших законодавчих актів.

Українцям пора б уже перестати гратися в ковбоїв та індіанців і починати дорослішати. Бо, як показує практика однієї сусідньої країни – не тієї, що за Хутором-Михайлівським, а навпаки, за Чопом, – можна навіть опинитися в складі Європейського Союзу, а розуму так і не набратися. Ставши проблемою не тільки для самих себе, а й для цілого континенту. Або, у нашому випадку, можна і не опинитися – саме через те, що цю проблемність нашим західним партнерам простіше буде тримати назовні. Вистачить їм одних недозрілих зі «синдромом Тріанону»…