Композитор Геннадій Ляшенко. Реліз тижня

Ukrainian Live Classic (мобільний додаток та платформа з українською класикою) презентує новий реліз. Концерт для арфи та камерного оркестру відомого українського композитора Геннадія Ляшенка.

Виконавці :

Оксана Кулик – арфа

Ukrainian Festival Orchestra

Іван Остапович – диригент

Дізнайтеся більше про композитора та познайомтеся з його музикою просто зараз.

«Я знаю Геннадія Ляшенка понад 40 років як композитора, який присвятив своє життя служінню мистецтву композиції. На моїх очах він виріс в митця, чия творчість стала невід’ємною частиною української музичної культури», –композитор Євген Станкович.

Ми поспілкувались із донькою композитора Мариною Денисенко-Сапмаз, яка розповіла нам про особливості творчого світогляду композитора та його арфовий концерт.

1.Яким був характер вашого батька і які спогади з дитинства, пов’язані з ним, вам закарбувались у пам’яті?

Батько у спілкуванні був дуже життєрадісним, товариським, смішливим, з гарним почуттям гумору. Він був «симпатичним хлопцем» – улюбленцем усіх: родини, друзів, сусідів, учнів і вчителів – приємний у спілкуванні, яскравий, рухливий, романтичний, поціновувач природи, краси, вишуканості та простоти. Він отримував задоволення від змістовних ідей, проявів духовного, глибинних настроїв та нової інформації. Людина пошуку, і водночас, це була людина певної традиції, навіть, дещо «консервативна» у побуті. Проте, міцне коріння Родини давало йому можливість постійної основи для творчості, статус батька стимулював до послідовного зростання, філософського долання труднощів, осягнення свого призначення і передачі досвіду - як у професії, так і у особистих стосунках.

Знак Близнюків врівноважував таку бі-полярність його талантів, схильностей та умінь, потреб і навичок; він міг писати надзвичайно складні і елегантні твори і працювати на землі, на городі, окучуючи картоплю, ремонтувати стару машину і викладати складні основи поліфонічного стилю арс антіква, – і те, і інше приносило йому задоволення у спілкуванні з колегами, учнями, які у більшості своїй ставали його друзями на все життя, батько завжди був «на зв’язку», - і таке опікування виховувало у оточуючих повагу і взаємну відповідальність Тому першою характеристикою його, я би назвала все-таки внутрішню гармонію, Доброту і людяність

Що це означає? Розуміти проблеми усіх – життєві і творчі, співчувати, долучатися до їх подолання, і радіти з того, що все вийшло добре, проблеми скінчилися, і життя знову стало на свої оптимістичні «рейки» руху. З цього приводу він так казав: ніколи так не було, щоб ніяк не було..., якось же ж воно та й буде... (цитата з «Пригод бравого солдата Швейка» Я.Гашека). На диво, ця загальна фраза, справляла на усіх гіпнотизуюче враження та мала заспокійливий ефект.

Народився він у невеликому південно-східному містечку Приморське Запорізької області (недалеко від Бердянська), головною окрасою якого є довга приморська піщана коса, лимани, солончаки приазовського степу. У роки війни (на початок війни батькові було 3 роки) його родина переселилась до рідних місць матері, у Мелітополь, на початку століття заселений біженцями з грецьких колоній. Таким чином, вічний сенс життєдайності нації, яка виживає попри геноцид, труднощі асимілятивних процесів, присутній у творах батька – звідти, з дитинства.

Та справжньою духовною Батьківщиною стала для Геннадія Івановича Галичина: Дрогобич, Львів. У Дрогобичі він продовжив навчання музиці на акордеоні у музичній школі, далі – на теоретичному відділі Дрогобицького музучилища. Дух Львівської консерваторії, яка на той час зібрала найкращі сили професорсько-викладацького та студентського складу (він навчався у видатних професорів Адама Мечиславовича Солтиса, Миколи Колесси, Станіслава Людкевича та ін.) близькими друзями його були Ярема Васильович Якубяк, Лєшек Мазепа, Андрій Нікодемович, Вячеслав Цайтц і родина Крихів; зі Львова почалися і продовжилися у Києві дружні стосунки з Тамарою Гнатів, Мирославом Скориком, родиною Задерацьких, Віктором Москаленком, Марією Чайковською, Іваном Ляшенком, Алою Терещенко, родиною Котляревських та ін.), прагнення до модерного, вишуканого, інтелігентного, інтелектуального науково-мистецького середовища, зразковий стиль львівського довоєнного побуту як і традиції австрійської, польської та німецької музики, концертне та оперне життя, чудові приватні бібліотеки та книгарні – звідси потяг до постійного самовдосконалення та освіти, який зберігся у батька на все життя.

Батько в молодості дуже багато вчився, і це було саме музичне навчання, без зайвої риторики та теоретичної казуїстики, - через вивчення музики формувався власний вибір, смак, стиль, - через програвання клавірів і партитур, через фанатичне занурення у світ пізньої романтики – музику Вагнера, Брамса, Брукнера. Часто до нас долучався близький товариш батька, теоретик Ярема Васильович Якубяк, який жив на той час на Медових Печерах, і був завзятим пішоходом і туристом. Батько вважав Ярему Васильовича найближчим духовно, його пам’яті він присвятив симфонію-кантату «Імена, імена, імена...» на тексти моїх віршів про Львів (вірші Марини Денисенко). Львівський період – це був час його становлення, а також, становлення нашої Родини – як майбутньої династії.

2. Хто із викладачів чи наставників вашого батька найбільше вплинув на його творчість, стиль, манеру письма?

Як я вже казала, батько був під враженням високоосвіченої особистості, свого професора з фаху, Адама Меч. Солтиса. Його він вважав своїм духовним наставником. Завдяки йому він вивчив і полюбив польську мову: багато теоретичних праць, які придбав у Львові, щодо сучасної музики, етнології, поліфонії перекладав саме з польської.

Треба відзначити, що така ментальна якість як автономність творчої натури, її духовна незалежність, стильова самодостатність, - на мій погляд, ці риси були запозичені саме у Адама Меч., спілкування з яким батько згадував як одні з найбільш щасливих моментів свого життя. В численій бібліотеці батька, яку він перевіз до Києва зі Львова, до останнього часу зберігалися коштовні видання партитур Вагнера, подарованих учню професором Солтисом. Від нього ж він успадкував звичку до постійної роботи над собою (робив нотатки, конспектував цікаве до останніх днів свого життя), та звичку дотримуватись свободи «класичного» мистецького рівня («tsheba pisach bilsh klasichno” (з польської)).

З останніх нотаток Геннадія Івановича : «...не існує жодної форми зовнішнього тиску: ні термінів, ні моди, ні реклами...нічого, крім внутрішнього імперативу, якості своєї роботи, діалогу із самим собою, діалогу з своїм твором. Це форма автономії...»

Другим значним чинником впливу на його життя я б назвала зустріч з видатним знавцем поліфонії, автором підручника з поліфоні Сергієм Павлюченком. Власне, ця зустріч допомогла батькові обрати широку сферу поліфонії – як теоретично-практичну спеціалізацію його педагогічної і композиторської діяльності. Батько спеціалізувався на викладанні поліфонії, зокрема, для композиторів у Київській консерваторії, він склав свою програму, оригінальний курс поліфонії, який базувався на перекладних виданнях (Й.Хомінського, К.Шеффера та інш. польських та німецьких музикологів), і в цій причетності до логічно-конструктивних основ музики, які дають знання старовинної поліфонії, він дуже зблизився з Л.Грабовським (це було у «Ворзелі», будинку творчості композиторів), який теж перекладав твори Й.Хомінського, Кшенека та ін. музикологічні джерела зарубіжжя, які власне відкривали шлях до Методу, що є у нашій професії надважливим.

Так само, на темі любові до поліфонії склалися дружні стосунки батька з багатьма колегами – у Львові це Ю.Ясиновський, Я.Якубяк, В.Задерацький та ін.

Третім впливом на становлення його особистості була дружба з Євгеном Станковичем, яка виникла ще у Львові, коли навчаючись на останніх курсах консерваторії, батько почав викладати музично-теоретичні дисципліни у Військовому училищі. Одним з його учнів цього періоду якраз і був Євген Федорович; він на той час служив у армії. І у Києві, до останніх днів роботи на кафедрі, спільної роботи у Правлінні Спілки композиторів, та проживання по вул. Рейтарській (батько і Станкович були сусідами), він захоплювався творчістю Станковича, а розмови і прогулянки з ним надихали його на нові ідеї, приносили людське задоволення.

Як людина дуже товариська, батько отримував творчі імпульси з спілкування; широке коло його спілкувань з колегами, поетами, видавцями, сусідами по дачі, щира відданість спілчанським справам, до яких пізніше долучилися і його учні, робила життя батька наповненим і щасливим.

3. Яким жанрам він надавав перевагу у своїй творчості?

Одними з найважливіших жанрових пріоритетів у творчості Геннадія Івановича був жанр симфонії. Є.Станкович вважав Геннадія Івановича одним з найбільших українських симфоністів кінця ХХ століття. «Я знаю Ляшенка Геннадія Івановича понад 40 років як композитора, який присвятив своє життя служінню мистецтву композиції. На моїх очах він виріс в митця, чия творчість стала невід’ємною частиною української музичної культури.

Я вважаю, що в розвитку національної симфонічної музики після Б.Лятошинського центральне місце посідає симфонічна творчість Г.Ляшенка, зокрема, Третя, Четверта і П’ята симфонії, в яких проглядають якісно нові горизонти еволюції симфонічного мислення….» (Є Станкович, з обговорення Спілкою композиторів кандидатури Г.Ляшенка для подання на Шевченківську премію

Геннадій Іванович – автор двох симфонієт, семи симфоній, різних за жанром. Деякі з них програмні (Третя – Дніпрові райдуги, Четверта – Pro memoria, Пам’яті жертв Голодомору, Шоста – симфонія з хором (хорова частина «Отче наш»)). До цього переліку дослідники додають акапельні кантати – фактично хорові симфонії – «Вітражі і пейзажі» на сл. Б.І.Антонича та «Містерія тиші» на сл. Т.Шевченка. Про симфонічну творчість Геннадія Івановича Ляшенка є гарна стаття Майї Ржевської, дослідниці біографічних та інших аспектів творчості Ляшенка.

Другим улюбленим жанром для Геннадія Івановича – є інструментальні Концерти. Власне, потяг до інструменталізму, «олюднення інструменталізму» (Б.Асаф»єв) став шляхом втілення складних ідей, а концертність пов»язана у нього як з «модерністю» барокальних засобів, так і з каноном класичного, традицією форми.

«Ми є спадкоємцями і носіями певних традицій. Але в усі часи до традицій в мистецтві…виникали певні опозиції, що сприяло еволюційному розвитку (музики)…Авангард, як і Романтизм або Бароко, існує в світі трагічно розчахнутому, розімкненому, в якому змішалося земне і небесне, просвітлене і сатанинське, красиве і потворне…Світ ренесансно-академічної традиції відрізняє Космічна ясність і одвічна упорядкованість…тому мої творчі інтереси зосереджуються переважно на відтворенні таких образно-емоційних сфер, які дають слухачеві відчуття гармонії світу…» (з інтерв’ю Г.Ляшенка – Галині Коньковій («Спрага музики: паралелі і час спогадів» Київ «Комбі» - ЛТД, 2002).

Поліфонічність мислення визначив тип драматургії «камерного» концерту наприкінці ХХ століття, який передбачає одночасну присутність мінімум трьох метафоричних вимірів – тези, контрасту та злагоди. Тут нерідко традиційний концертний принцип «змагальності і діалога» поєднується з монологічністю, «персоналізацією» матеріалу, і дає можливість виразити складні ідеї.

Батько написав ряд Концертів:

• Концерт-симфонія для фортепіано з оркестром (1979)
• - для віолончелі №1 (1980),
• - для арфи з камерним оркестром (1987)
• - для контрабасу з оркестром (1989)
• - для віолончелі з оркестром №2 (2001)
• -«Музика» для фортепіано з оркестром (2004)
• - для альта з оркестром (2006)
• - Концерт-пікколо для скрипки з оркестром (2008)

- Незакінчений подвійний Концерт для гобоя та фагота з оркестром (2017) та ін. твори, які також можна було б віднести до жанру камерного концерту (такі як п’єса Con amore та ін.)

Ще одним улюбленим жанром його інструментальної творчості були «Технеми», жанр, який з'явився в українській музиці саме завдяки Г.Ляшенку. У нього є 5 «Технем», написаних для різного інструментального складу (для духового квінтету, для тріо флейта, фагот, фортепіано, для гобоя та фагота, для скрипки соло) Одним з різновидів «Технем» є цикл для 2-х фортепіано «Дрібнички» 2017). Як зазначає Я.Денисенко, сам жанр Технем є однією з оригінальних форм в українській камерній музиці… універсальним мисленнєво-емоційним та динамічним типом висловлювання… Також відзначається «спорідненість віртуозного концертування з поемою симфонізованого типу, пов’язаність «музики станів», «повітряності» і колористичної картинності....з безперервним животворним рухом “перпетуум мобілє” – як основою композиції.

4. Коли був написаний його Концерт для арфи і струнних та які він має особливості?

Концерт для арфи та камерного оркестру (1987) присвячений київській арфістці Наталі Ізмайловій (її ж редакція сольної партії), один з творів «раннього періоду» захоплення концертним жанром. Чотиричастинний твір має певну «біографічність»: на мій погляд, впровадження арфоподібних інструментів у культуру причорноморських народів (О.Гумен) та пов’язаність ідеї - з грецьким корінням батькової родини (по материнській лінії) – має місце у цьому творі. У ХХ столітті творчість для арфи має яскраво виражений камерний тип концертування – з інструментальними неологізмами, колористично-сонорним типом фактури.

На мій погляд, у Концерті для арфи Ляшенка спостерігається образно-стильова двочастинність. Перша фаза Концерту – охоплює 1 і 2 частини (гармонія Природи), Друга фаза – 3 і 4 частини (світ Людини, її ілюзій, протиріч та «вічного руху» у пошуках гармонії буття.

Кульмінацією є Третя частина твору – лірико-філософський монолог автора; він найменший за пропорціями, контрастний попередньому за образністю і фактурою, і у циклі виконує роль інтерлюдії.

Четверта частина – традиційний фінал – колоритний колективний танок, що контрастує з монологічністю Третьої частини. Якщо у Другій танцювальній частині – так само рондоподібній – виникають образи «дельфійських танцівниць», то конкретика Четвертої усвідомлюється як «рух реальності». Тембр арфи у обох частинах викликає алюзії з часовим потоком, круговертю часу.

Ефемерність дрібних «штрихів» головного образу, звукопис струнного супроводу створюють поліфонічну плинність, «необарокальний» контекст цілісності. Можна говорити про зв’язок часів, що характеризує велику поезію, про рапсодичність та водночас інтонаційну замкненість (використання модальних рядів); арфа виступає тут як носій ідеального образу Музики, відбиток абсолютної Краси у плинності образів реального.

Треба відзначити щасливе концертне життя цього твору: виконання його в С.Петербурзі династією арфістів Ізмайлових (син та онук Н.Ізмайлової), та в Університеті Еванстону (під керуванням В.Ямпольського) – зразки точної і вишуканої інтерпретації авторського тексту.