Коли увагу всього світу прикував «мирний», а фактично капітуляційний план Дональда Трампа – дехто у високих кабінетах Києва з полегшенням зітхнув: гучний зовнішньополітичний скандал на деякий час перекрив набагато небезпечніший внутрішній. Ідеться про викриття групи впливових ділків на чолі з близьким другом і соратником президента – Тимуром Міндічем.
Сам цей новоявлений «мафіозі» уже встиг втекти за кордон, імовірно, до Ізраїлю, маючи на руках ізраїльський паспорт. А значить, українські правоохоронці до нього вже не дотягнуться. А Офіс президента України отримав час на усунення наслідків цього скандалу «на 100 мільйонів доларів».
З появою завідомо неприйнятного «плану Трампа» Євроунія теж повернула об'єктив на Вашингтон і фактично відвернула від того, що відбувається прямо під її вікнами. А даремно. Адже поки дипломати сперечаються про формулювання пунктів мирного плану, всередині самої України йде інший, значно тихіший, але більш руйнівний процес – розмивання держави корупцією. І в цій пожежі грузнуть не тільки бюджети, а й сама здатність країни захищатися.
Тим часом ситуація вийшла далеко за рамки звичайного випадку корупції, яких в Україні було доволі. Операція «Мідас», яку проводить Національне антикорупційне бюро (НАБУ) і Спеціалізована антикорупційна прокуратура (САП), як з’ясувалося, розпочалася ще близько 15 місяців тому. За цей час проведено близько 70 обшуків, записано понад тисячу годин розмов, вилучено значні суми готівки.
Нагадаємо суть звинувачень: в енергетичному секторі, особливо в «Енергоатомі» – державній атомній компанії, – була побудована схема «відкатів». Підрядники змушені були платити 10–15% від вартості контрактів, щоб зберегти статус постачальника й уникнути блокування платежів. Центральною фігурою цієї схеми, за версією слідства, був Тимур Міндіч – не тільки давній бізнес-партнер президента Зеленського, а й одна з ключових ланок «тіньової вертикалі». На аудіозаписах, опублікованих НАБУ, він діє як «тіньовий менеджер»: ідеться про контроль закупівель, вплив на міністрів і лояльних посередників, готових «вирішувати питання».
Спочатку реакція на ці викриття, здавалося б, пішла у правильному руслі: суспільство обурилося, європейські функціонери суворо погрозили пальцями в бік Зеленського. Він був змушений ініціювати звільнення міністра юстиції Германа Галущенка і міністра енергетики Світлани Гринчук. І оголосив про введення санкцій проти Міндіча та інших фігурантів, які встигли втекти за межі України. Прем'єрка Юлія Свириденко анонсувала «всеосяжний аудит» державних компаній, зокрема «Енергоатому».
Утім все це не допомогло Зеленському зберегти рейтинг. Як засвідчують результати свіжих опитувань, проведених Центром соціальних та маркетингових досліджень Socis, його президентський рейтинг опустився до 22,3%. Моделювання другого туру виборів показує, що, наприклад, у чинного амбасадора України у Великій Британії Валерія Залужного Зеленський програв би з рахунком 65,6:34,4, в очільника ГУР МО Кирила Буданова – з рахунком 55:45.
Тож політологи заговорили про «кризу довіри». Стиль управління Володимира Олександровича, опора на коло довірених осіб (5-6 менеджерів) і відсутність прозорого контролю стали породжувати звинувачення не просто в корупції, але в системній владі кумівства.
Якщо уявити систему, побудовану Зеленським і Ко, як будинок, то фундаментом цього будинку була не міцна державність, а особисті зв'язки, амбітні бізнес-лобі та глибокі фінансові інтереси, вплетені в саму тканину влади. Міндіч, як одна з центральних фігур, – не просто «гравець на полі», а архітектор тіньової структури, яка впливала на долю стратегічних підприємств.
Здавалося, після виявлення в Україні корупційного гнізда, яке поглинуло, лише за найскромнішими підрахунками, 100 мільйонів доларів, в той час як країна постійно просить про зовнішню допомогу, західні партнери і передусім Євроунія повинні були відреагувати якнайсерйозніше. Адже «Міндічґейт» – це не просто внутрішній скандал: ідеться про корупцію, в якій беруть участь люди, близькі до президента, і це відбувається в період війни, коли західні країни направляють величезні кошти і зброю Україну.
ЄУ, поряд зі США та іншими західними країнами, тривалий час допомагають Україні не з альтруїзму або тому, що їм нікуди подіти гроші. Вони бачать в Україні, і багато в чому справедливо, ідейного союзника і захисника свободи й демократії. Кинути таку країну на поталу відвертому агресору – це суперечило б принципам Заходу. Але «Міндічґейт» – не просто корупція, а загроза стратегічній стійкості. Коли величезні кошти йдуть не на зміцнення оборони, а на «відкати», це підточує сам фундамент, на якому ґрунтується західна допомога.
Проте реакція Заходу поки що виглядає надмірно обережною. Хоча європейські лідери висловили чергову «стурбованість» і начебто наполягали на розслідуванні, конкретних і системних заходів тиску на «корупційне ядро» в Україні вжито не було. А тут ще й зі США у світову політику була вкинута справжня «інформаційна бомба» – у вигляді сумнозвісного «плану Трампа» з 28 пунктів.
Треба віддати належне європейським лідерам: намаганням примусити Україну піти на абсолютно несправедливий мир було дано гідну відсіч з боку глав країн-членів ЄУ і Великої Британії. «Мирний план Трампа провалився», – з полегшенням констатують світові ЗМІ.
Лідерам і дипломатам усіх зацікавлених країн ще належить величезна і надважка робота з пошуку шляхів до миру в Європі. Основна складність – низька осудність кремлівського диктатора, його маніакальне бажання затягнути Україну в мережу свого впливу, зробити її васалом російської «імперії». Цілком зрозуміло, що на нього чекає жорсткий провал у цій справі, але щоб усе було саме так, Європа повинна стати згуртованою, подолати внутрішні тертя. Без цього і допомога Україні буде неповноцінною, і приборкати агресора буде вкрай складно.
І в цьому ракурсі питання про корупцію в Україні виглядає дуже тривожно. Бо як переконувати європейських платників податків, що допомога сусідній країні, яка зазнає лиха, – свята і благородна справа, якщо ця країна терпить усередині себе владну верхівку, яка фактично зрослася з корупційною мафією?
Ось чому важливо домагатися, щоб однією тільки операцією «Мідас» усе це не закінчилося. Потрібно домагатися видачі Україні головних фігурантів справи, які встигли втекти за кордон. За бажання європейські структури можуть вплинути в цьому плані хоч на Ізраїль, хоч на Туреччину, хоч на США...
Складність завдання, що стоїть у цьому плані перед Заходом, полягає у ймовірній причетності до «Міндічґейту» особисто президента Зеленського. Який ступінь цієї причетності, повинні визначити повністю незалежні правоохоронні органи.
ЄУ та інші західні партнери не мають морального права закривати очі на корупційні явища в країні, яка вже сьогодні вимагає – і ще довго вимагатиме – десятки мільярдів на оборону, відновлення й модернізацію. «Міндічґейт» повинен отримати не формальне, а справжнє, доведене до кінця розслідування. Усі його фігуранти – незалежно від паспортів, посад, знайомств і колишніх заслуг – повинні постати перед судом. Тільки так Україна збереже довіру союзників, а Європа – стратегічну безпеку.
Ми використовуємо