Країна фальшивої міфотворчости

У своїй учорашній (29.09.2015) вечірній передачі “Громадське телебачення“ організувало широкий диспут на тему “Зміни до Конституції: загроза суверенітету чи шлях до миру? “ З правого боку перед телеглядачами сиділи експерти, які проти змін. Над ними висів напис: “Зрада“. Знайомі і близькі мені люди: народний депутат Семен Семенченко, екс-депутат ВР п’яти скликань Володимир Бондаренко, журналіст і блогер з Донбасу Денис Казанський.

З лівого боку -  експерти, які підтримують зміни. Над ними було розміщено напис: “Перемога“. Також мої колеги: народний депутат Віталій Курило, відомі авторитетні політологи Тарас Березовець та Ігор Когут. За лавами експертів – громадськість. Групи підтримки.

Колеги! Не знаю, хто придумав цю сцену, але маючи двадцятирічний досвід музейного працівника, стверджую: звинувачення “Зрада“, яке полум’яніло над головами противників змін, “падало“ насамперед на них самих, а не на те, кого вони мали за сценарієм звинувачувати в зраді. Це “закон жанру“ -  здорового сприйняття будь-якої картинки.

А телевізійники? Якщо засіб масової інформації, який претендує на формування громадської думки, вже самою постановкою проблеми сіє сумнів (підозріння) у головах глядачів: зміни до Конституції є зрадою? Загрозою для суверенітету Української держави? Шляхом до миру?

Стверджую категорично: це провокація. Не проти Президента, проти самої України. Бо по-перше, якщо це зрада, то в чому? По-друге, якщо тут закладена загроза суверенітету, то де вона (в чому може проявитися)? В тому, що замість обласних і районних державних адміністрацій, які формує Президент, запропоновано відновити обласні та районні виконавчі комітети, які затверджують сесії обласних і районних Рад? Але ж для того, аби загрози суверенітету не могли стати реальністю, в проекті змін передбачено введення посади президентського представника – префекта, який будь-які спроби сепаратизму відразу ліквідовує.

По-третє, який це “шлях до миру“? Та ж воєнні дії йдуть лише в окремих районах Луганської й Донецької областей, а децентралізація влади стосується усієї території України.

Та в тому-то й справа, що вся розмова велася про найрізноманітніші уявні “загрози“ – і жодного слова про саму Конституцію. Говорили в основному про Мінські домовленості, про недалекі вибори до місцевих органів самоврядування, про якісь власні видумки. Але ж саме про зміни до Конституції у такій телепрограмі слід було насамперед говорити – з текстами в руках, які необхідно було цитувати на підтвердження трагічних міркувань (передбачень) щодо дальшого розвитку подій у разі прийняття пропозиції Президента. Вкінці розмова звелася до пропозицій. Вирішили, що замало ведеться роз’яснювальної роботи навколо конституційних проблем. Добре. Чому б  і “Громадському телебаченню“ не включитися  у цю роботу. Адже має формуватися думка громадськості. А от - що далі? Констатували, що проект змін до Конституції прийнятий лише в першому читанні, а тому треба організувати Установчі збори, які обговорять усі питання, а потім винесуть їх на затвердження Всеукраїнського референдуму. Подібні пропозиції серйозних філософів про утворення “КОНСТИТУАНТИ“ уже гуляють по сайтах інтернету.

Знову змушений звертатися до всіх, хто прагне брати участь у розмовах на теми Конституції. Колеги, до таких розмов треба готуватися. “Конституанта“, “Установчі збори (конференції) “, “Всеукраїнські референдуми“ розглядають (можуть і затверджувати) концепції (тексти) нового варіанта Конституції. А щодо змін, то в нині діючому Основному Законі є спеціальний розділ ХІІІ, який так і називається: “Внесення змін до Конституції України“. То ж, прочитайте його, там всього шість статей. На всеукраїнський референдум виносяться тільки зміни до розділу І “Загальні засади“, розділу ІІІ “Вибори. Референдум“ і розділу ХІІІ “Внесення змін до Конституції України“. Зміни до всіх інших розділів вносяться Президентом або третиною народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Зміни до Конституції не приймаються в першому й другому читаннях. Тут діє зовсім інша конституційна процедура. Після реєстрації проекту в секретаріаті ВР, внесеного зазначеними суб’єктами, які мають повноваження це робити, депутати на сесії розглядають документ, можуть вносити до нього свої пропозиції, а відтак приймають ухвалу про його направлення до Конституційного Суду. Той, своєю чергою, має зобов’язання прийняти “висновок щодо відповідності законопроекту статтям  157 і 158 цієї Конституції“.

Не буду повторювати всіх вимог, які містяться у названих статтях, та одне положення таки варто нагадати:

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (стаття 157, частина 1).

Конституційний Суд виніс вердикт, що зазначених загроз у запропонованих Президентом змінах немає. То коли ви, панове журналісти, у своїй програмі, що йде на всю Україну, ставите питання (чи висловлюєте сумнів) про загрозу суверенітету, то насамперед ставите під сумнів ухвалу Конституційного Суду. На якій підставі? Ви для цього навели хоча б якийсь аргумент? Жодного!

Після висновку Конституційного Суду Верховна Рада приймає рішення щодо “попереднього схвалення“ змін до Конституції (не менше 226 голосів). А після того законопроект остаточно “вважається“ прийнятим“, якщо за нього на наступній сесії проголосує “не менше як дві третини від конституційного складу Верховної Ради“.

Проміжок у часі дається не для того, щоб у документ вносити якісь доповнення чи переінакшення. В такому разі його наново треба було б повертати в Конституційний Суд. Час дається тільки для роздумів народних обранців: голосувати чи не голосувати за остаточне прийняття.

Усе це треба знати та не вдаватися до фальшивої міфотворчости. Зміни до Конституції, напрацьовані Конституційною комісією на чолі з Головою Верховної Ради, до якої входили представники всіх фракцій парламентської коаліції і внесені Президентом України, тепер уже можна тільки приймати чи не приймати.

Вважаю, що їх необхідно приймати. Чому? Про це має бути конкретна розмова, на основі аналізу запропонованого тексту. Але про це – наступного разу.