Кримський консенсус і кримський компроміс

Нещодавно президент України Володимир Зеленський дав інтерв’ю журналістці каналу «1+1» Наталії Мосейчук. Інтерв’ю державного лідера – це завжди подія, навіть незалежно від того, наскільки воно було гострим, скільки корисної інформації в ньому випливло.

Зрозуміло, що українські ЗМІ зразу ж розхапали інтерв’ю на цитати. Найпопулярнішими для українських журналістів виявилися міркування Зеленського про ймовірність проведення виборів ще до завершення війни та жорстка його заява про прирівнювання корупції у воєнний час до державної зради. Що ж, цілком передбачувано, адже теми, так би мовити, клікабельні. Хоча насправді не надто сенсовні.

Вибори на тлі війни? Ви це серйозно? По-перше, це заборонено Конституцією. Можна її змінити? Та ні, не можна її змінювати під час війни, знову ж – заборонено тією самою Конституцією. Навіть якщо припустити неймовірне, що законодавчі перепони вдалося усунути, то як це завдання реалізувати практично? Як голосуватимуть солдати на передовій? Чи їх тимчасово позбавлять виборчого права? А що робити мешканцям тимчасово окупованих територій, яких, на жаль, мільйони.

Та й з українськими біженцями в Європі вирішити електоральні проблеми буде ой як непросто. Мені доводилося голосувати в Німеччині на президентських виборах 2004 року. Черга до консульства, де розташовувалася виборча дільниця, була кілометрова. А зараз, коли, за певними підрахунками, на Заході додалося близько семи мільйонів біженців з України, справа забезпечити їхні електоральні права виглядає як цілковита mission impossible.

Можу припустити, що слова Зеленського про можливість проведення виборів під час війни були лише спробою підіграти американському сенаторові-республіканцю Ліндсі Ґрему. Відомо, що Ґрем – наш щирий друг, він завжди виступав за допомогу Україні, за нарощування американської військової підтримки. Він неодноразово відвідував нашу державу, востаннє – тиждень тому. І от саме під час останнього візиту він заявив: «Я хочу, щоб у цій країні відбулися вільні та чесні вибори, навіть під час нападу на неї. Американський народ має знати, що Україна змінилась. У минулому це була дуже корумпована країна».

Тож аби не засмучувати нашого американського друга, а головне – не втратити двопартійної підтримки в США, треба було сказати те, що він хотів почути. Припускаю, що саме такою й була мета слів Зеленського про можливість виборів.

Але, можливо, пан Ґрем просто не до кінця розуміє актуальних українських реалій, слабо знається на українських законах? Може, треба було йому просто детально все пояснити? От американський сенатор бажає, щоб Україна не сходила з демократичного курсу, ставала повноцінною правовою державою. Але що таке демократія? А демократія – це передусім процедура, виконання законів. І чи збільшили б ми демократичність нашої країни, порушуючи наше законодавство, включно з Конституцією? Запитання риторичне.

Далі – обіцянка Зеленського ініціювати прирівняння корупції до держзради. Як на мене, це чистий популізм. У нас люблять наводити приклад Китаю, його методи боротьби з корупціонерами. Мовляв, нині піймали на хабарі – завтра стратили. Чудово. Але що це дало? Китай як був, так і залишається найкорумпованішою країною світу. Просто покарання за корупцію там використовується як ще один метод боротьби з опонентами. А «свої люди» можу наживатися на хабарях скільки завгодно.

Тому увесь цивілізований світ бореться із цим суспільним злом не стільки нарощуючи жорсткість покарання, скільки створюючи механізми для унеможливлення корупції.

Значно тривожніше можна було б сприймати цю заяву в контексті можливих намірів Офісу президента відібрати справу боротьби з корупцією у відносно незалежного НАБУ й передати підконтрольній СБУ. Але, сподіваємося, президент не мав цього на увазі.

Отже, як я вже сказав, теми ці, попри певну «гучність», не мають особливого практичного сенсу. А от що дійсно цікавого пролунало в інтерв’ю Зеленського, то це його заява про Крим. Наведемо її:

«Якщо ми будемо на адмінкордоні з Кримом, я вважаю, що можна політично дотиснути демілітаризацію Росії на території Криму. Я вважаю, що це було б кращим».

Несподівана заява, чи не так? Особливо в контексті попередніх висловлювань самого Зеленського та інших представників політичного і військового керівництва України. Щоправда, не цілком зрозуміла. Тут би пані Мосейчук як досвідченій журналістці варто було б поставити уточнювальне запитання. Але вона чомусь цього не зробила. Ок, виходитимемо з того, що маємо.

Пригадаймо скандальчик, який виник після візиту до Києва директора ЦРУ Вільяма Бернса наприкінці червня цього року. Точніше не стільки після самого візиту, скільки після статті у Washington Post за результатами цього візиту. За даними газети, Київ поділився з американським гостем своїми планами «повернути значну частину окупованої території до осені; перемістити артилерійські та ракетні комплекси до кордону Криму, який ще контролюється Росією; просунутися далі на схід України; а потім розпочати перемовини з Москвою – вперше після того, як мирні переговори зірвалися у березні минулого року».

Схожа теза на ту, яка пролунала з вуст Зеленського в згаданому інтерв’ю Наталії Мосейчук. Проте двома місяцями перед тим він і представники Офісу президента висловили обурення цією статтею. Зеленський через пів дня після виходу матеріалу заявив у коментарі для CNN, що Україна буде готова до перемовин з Кремлем тоді, коли всю її територію буде звільнено. «Україна буде готова до того чи іншого формату дипломатії, коли ми будемо справді на наших кордонах. На наших реальних кордонах згідно з міжнародним правом… Ми не можемо уявити Україну без Криму. І поки Крим перебуває під російською окупацією, це означає лише одне: війна ще не закінчилася», — наголосив президент.

А, наприклад, радник ОП Михайло Подоляк, реагуючи на статтю у The Washington Post, тоді заявив: «Немає жодних виходів з війни. Всі ці інтрижні описи, конспірологічні описи – вони дещо віддають інфантилізмом. За такої великої війни, за такого великого обсягу ресурсів, які використовує РФ, і за тих ставок, які далі робить РФ, ця війна не має жодного компромісного сценарію». А ще нагадаємо, що в лютому Подоляк розповів, що Київ готується деокуповувати анексований Крим, а в Офісі президента України розробляють евакуаційні маршрути для мешканців півострова на час боїв за нього.

Про визволення Криму військовим шляхом казав і головнокомандувач Збройних сил України Валерій Залужний в інтерв’ю The Washington Post. Відповідаючи на запитання про деокупацію Криму і побоювання деяких західних чиновників «щодо реакції президента Росії Путіна, якщо українські вояки зможуть розпочати звільнення півострова», він заявив: «Щойно в мене з’являться засоби, я щось зроблю. Мені начхати – ніхто мене не зупинить».

Пригадаємо теж заяву начальника Головного управління розвідки Міноборони України Кирила Буданова щодо деокупації Криму, зроблену в інтерв’ю програмі «Крим. Реалії» у 20-х числах серпня: «Є багато різних варіантів. Але без військових, бойових дій це (деокупація, – КР) неможливо. Як я казав усі ці роки. Це моя позиція дуже давно. Коли говорили у 2014, 2015... От хотілося б зараз поставити запитання людям, які тоді казали: “Крим можна повертати, Україна повертатиме лише дипломатичним шляхом, інших немає”. Де зараз всі ці люди? Чому ж вони зараз мовчать про це? Це їхній стратегічний програш».

Так, українське керівництво висловлювало готовність до певного кримського компромісу в березні 2022 року. Пригадуєте, тоді під час перемовин спершу в Білорусі, на Гомельщині, а потім у Стамбулі порушувалася й тема Криму? Тоді українська сторона запропонувала вирішувати кримське питання винятково дипломатичним шляхом і відвести на цю справу аж 15 років.

Утім на початку квітня увесь світ почув про трагедію в Бучі, про звірства російських окупантів на українській землі. Київ резонно вирішив, що після цього вести розмови з росіянами немає сенсу. Українська влада чітко задекларувала мету – досягнення кордонів 1991 року, цілковите вигнання окупантів з нашої землі, включно з Кримом – крапка.

Фактично, відданість цій позиції Володимир Зеленський підтвердив за кілька днів до згаданого інтерв’ю, виступаючи на третьому саміті Кримської платформи. «Крим буде деокупований і Україна поверне туди сучасність. Крим буде деокупований, як і всі інші частини України», – заявив український президент. Ось ще одна цитата з виступу: «За рік, що минув після попередньої зустрічі на нашій Кримській платформі, українські воїни зробили надзвичайні речі. Україна показала, що звільнення нашої землі під час бойових операцій не є випадковістю. Усе заслужено. Це героїзм наших людей і оборонна підтримка від наших партнерів. Я дякую всім партнерам. Сміливість українців і солідарність світу, які працюють на такий бажаний спільний результат. Українські сили рухаються вперед. Попри все, хоч би що хто казав – уперед, і це найголовніше. Ми рухаємося. А коли Росія відступає із захоплених територій, вона просто заплющує на це очі – на свою слабкість. Російське суспільство може заплющити очі й на відхід окупантів із Криму». І на завершення Зеленський додав, що Україна не торгує своїми територіями та людьми і «на цьому крапка».

Чи дійсно російське суспільство заплющить очі на втрату Криму? Сумнівно. Бо саме Крим кількома роками раніше об’єднав, згуртував те саме розрізнене російське суспільство. Не лише російські шовіністи-імперці, але й патентовані ліберали тішилися «поверненню Криму в рідну гавань». Ми ще не забули, як той самий «російський опозиціонер №1», Олексій Навальний, заявляв, що «Крим не бутерброд». На ейфорії від анексії в російському суспільстві виник «кримський консенсус». Так, дехто з росіян зумів переосмислити ті події й поглянути на них по-іншому. Але це – мінімум мініморум росіян.

І от тепер, з огляду на нову заяву Зеленського щодо Криму, можна стверджувати, що українська влада готує суспільство до нового «кримського компромісу». Чому позиція змінилася, що такого трапилося за якихось кілька днів? Більшість експертів сходяться на думці, що свою роль тут зіграли винищувачі F-16. Тобто саме тоді Вашингтон нарешті погодився на передачу своїх літаків Україні. Хоча здавалося б, рішення ухвалене вже давно, принаймні ще навесні, всі відповідні заяви пролунали. На саміті НАТО на початку липня була навіть створена «авіаційна коаліція» з країн, які готові були надати Україні винищувачі зі свого авіапарку та взятися за вишкіл українських пілотів.

Тож усі підстави для втіхи були, не було лише самих літаків. Американське керівництво до останнього тягнуло кота за хвоста, не давало формального дозволу ні на передачу літаків, ні на вишкіл пілотів. Експерти припускають, що в Білому домі очікували згоди Києва на «кримський компроміс». І щойно після цього пішли на «авіаційний компроміс».

Якщо це дійсно так, то ситуація не може не засмучувати. Наше видання вже неодноразово пояснювало, чому українська перемога без Криму не буде повною. І тут ідеться не про територіальні амбіції українців, а про національну безпеку. Найкраще цей момент пояснив видатний німецький політолог, фахівець у російських питаннях Андреас Умланд: «Є й інші причини, чому російські анексії 2014-го і 2022 років не можуть бути легко відокремлені в гіпотетичних перемовинах. Економічна, соціальна та політична стабільність чорноморського півострова тісно пов'язана з контролем Росії над територіями, анексованими у вересні минулого року. Географічний та економічний зв'язок між Кримом і південно-східною частиною України був головною причиною повномасштабного вторгнення Москви у 2022 році». Тож допоки Крим перебуватиме в руках Росії, доти вона прагнутиме прокласти «сухопутний коридор» до півострова, запевняє Умланд.

Так, Захід свого часу майже змирився з належністю де-факто Криму Росії. Такий собі традиційний обмін «мир за землю». Але в цьому й полягає засаднича помилка: володіння Кримом більше підштовхує Росію до війни, аніж стримує від неї.

Причому Крим у російських руках створює загрозу не лише Україні, але й країнам НАТО. Наведемо ще один аргумент Андреаса Умланда: «Збереження російської військової присутності в Криму залишатиметься серйозною військовою загрозою для материкової України і серйозно ускладнить оборону інших неросійських районів Чорного моря. Москва може ефективно відрізати їх, використовуючи тактику A2/AD [anti-access/area denial – зосередження на придушенні ворожої активності на певній території і блокуванні доступу до неї зовнішніх сил, – ред.]. Доля півострова є ключовим питанням для будь-яких зусиль, спрямованих на зменшення майбутньої російської військової загрози не лише для України, але й для всього Чорноморського регіону».

Отже, «кримський компроміс» – це лише спонукання Кремля до нової війни. Можемо лишень сподіватися, що насправді це така собі «багатоходівочка», узгоджена Україною та Заходом, щоб поводити Росію за носа, аби й далі варити її як жабу на повільному вогні. Бо зрозуміло, що сподівання, мовляв, вдасться «політично дотиснути» росіян, змусити їх відступити з півострова, не проводячи військової операції з деокупації, напрочуд наївні.