Ленінські дні в епоху коронавірусу
IQ

Ленінські дні в епоху коронавірусу

Чому Ленін ще досі «живий»?

Любко Петренко, 23 квітня 2446 4

- Вставай, доню, а то уродини Леніна проспиш, – будив я зранку 22 квітня свою восьмирічну доньку.

- Якого ще Леніна? Дай мені ще трохи поспати.

- Володимира Леніна. Ти що не знаєш? Йому нині виповнилося 150 років.

- Не знаю і знати не хочу. Хочу ще поспати.

Так, наше молоде покоління уявлення не має, хто ж то такий – вождь світового пролетаріату. Та й слава Богу. У них свої кумири, свої пріоритети, свої цінності. Сподіваюся, кращі за наші.

Я ж ще досі пам’ятаю пишне святкування попереднього ленінського ювілею, хоч було мені тоді лише три роки. Вихователька зібрала нас в актовій залі садочка й піднесеним голосом заявила: «Діти, сьогодні у Володимира Ілліча Леніна – День народження! Йому виповнилося сто років!». «Ура-а-а!», – хором запищали ми. А викладачка музичного виховання під власний акомпанемент на фортепіано заспівала нам популярну пісеньку «У веселім квітні народився Ленін».

Нам аж ніяк не треба було пояснювати, хто такий Ленін. Це наш Бог, цар і герой. Супермен і Мікі Маус. Це все найкраще, що є в нашому житті.

«Хто це дивиться на мене із портрета на стіні? Це Ілліч, великий Ленін посміхається мені». Від його портретів годі було сховатися, вони були всюди: у кожній кімнаті садочка, на вулицях, в лікарнях, закладах торгівлі, державних установах тощо.

Радянська пропаганда ледь не з пелюшок вбивала нам в голови образ Леніна як такого собі «доброго дідуся». Нам читали, а згодом змушували нас самих читати оповідання про те, як Володимир Ленін любив дітей, збирав з ними гриби, возився з ними на ковзанах, організовував клуб чистих тарілок, прикрашав з ними новорічну ялинку, бавився з ними в ігри...

«Дідусь»? З жахом усвідомив, що мені вже рівно стільки років, скільки було Леніну на момент смерті – 53. І якось зовсім не тягне вважати себе дідусем.

«Добрий»? Нині ми вже знаємо, що, всупереч сформованому радянською пропагандою стереотипу, насправді вождь світового пролетаріату, друг усіх знедолених був жорстоким і напрочуд мстивим.

«Якби Ленін був "добрим дідусем" з дитячих книжок, більшовики ніколи не прийшли б до влади в 1917 році і не перемогли б у громадянській війні», – запевняє німецький історик Гельмут Альтріхтер. Ленін запровадив «червоний терор», підписував накази про масові розстріли, розпоряджався брати в заручники цілими селами. Саме за його наказом були облаштовані перші концтабори, де практикувалася примусова праця, у цьому він значно випередив Гітлера і Сталіна. Він не шкодував нікого – ні жінок, ні дітей, ні старих. За його наказом людей розстрілювали, травили газом, морили голодом. Жертви його не лякали, аби тільки дійти до заповітної мети – перемоги світової соціалістичної революції. Тож не дарма терористи світової слави брали собі за псевдо ленінські імена.

Автор популярних історичних книг Віктор Суворов, він же колишній радянський розвідник-утікач Володимир Резун, стверджував, що якби Ленін не помер 1924 року, а продовжив правити країною, то жертв було б значно більше, ніж за Сталіна.

Що ж, можливо. Але історія не має умовного способу. Тож не вдаватимемося до спекуляцій.

Більшість мешканців неозорої радянської батьківщини не мали ні найменшого уявлення про цей темний бік ленінського образу. Ленініана, витворена радянськими письменниками, художниками, кінематографістами, репрезентувала нам зовсім інший образ. Образ святого. Ікону, яка в часи войовничого атеїзму замінила набожним мешканцям Російської імперії християнських святих.

Дуже знаменно, що уродини Леніна припадають приблизно на Великдень, заступаючи в такий спосіб одне свято іншим. Бо ж і Ленін, як нам подавала пропаганда, проповідував любов, дружбу між народами, страждав за нас, загинув мученицькою смертю і… воскрес. «Ленін вічно живий!» – ніхто не смів ставити під сумнів це гасло, розтиражоване на тисячах кумачевих транспарантах.

Ленін, як Бог, був всюдисущим. Він був на жовтеняцьких зірочках, а жовтенята були «онуками Ілліча». Він був на піонерській символіці, а піонери були «ленінцями». Він був на комсомольських квитках, а комсомол був «ленінським». «Вчитись, вчитись і вчитись» – це ленінське гасло було виписане в кожному класі в радянських школах. Годі було знайти в СРСР і такий заклад культури, де б не була виписана цитата Леніна з листа до Клари Цеткін: «Мистецтво належить народу».

Зрештою, «ленінським» було все радянське життя. Приміром, у назві вишу, де я здобував першу вищу освіту, ім’я Леніна згадувалося двічі: Львівський ордена Леніна Політехнічний інститут імені Ленінського комсомолу. Чому так? Може тому, що, як писав славний львівський поет Ростислав Братунь, «легенда є, що Ленін був у Львові». У школі, в рамках позакласного читання, довелося осилити книжку про те, як Володимир Ілліч перебував у Карпатах. Бродив горами, опираючись на бартку, спілкувався з гуцулами, настановляв маленьких гуцулят.

Радянська історія назбирала безмежну колекцію ідентичностей Леніна. Його вчення, образ, історію життя кожен використовував по-своєму, залежно від ситуації та мети. Йосип Сталін свою діяльність виправдовував намаганням продовжити справу ленінського життя. Микита Хрущов, навпаки, ленінський образ використав для таврування Сталіна і сталінізму. Леонід Брежнєв Леніним намагався затулити своїх попередників, формуючи власний культ особи-лайт.

Добре пам’ятаю, як ленінське вчення наприкінці 1980-х використовували новоспечені українські націоналісти. Таким козирем, як «ленінська національна політика», вони вправно били всякі аргументи комуністичних ідеологів. «Пустіть народ до Леніна», – вимагали вони від правоохоронців, котрі намагалися розігнати несанкціонований мітинг під пам’ятником вождя перед Оперним театром у Львові. Це був 1989 рік. У 1990-му цей пам’ятник вони ж з презирством скинули й відправили на смітник історії.

Відбувся перший «ленінопад». Спершу лише в Західній Україні. Потроху він просувався на схід. Що східніше, то важче. За Дніпро процес перейшов щойно після перемоги Революції гідності 2014 року. В Україні почалася декомунізація, а отже й «деленінізація».

А що ж у Росії, де 1917 року перемогла ленінська соціалістична революція і звідки вчення Леніна й пішло переможною ходою, дійшовши до Берліна на заході й до Пхеньяна на сході. І там свого часу відбувалося щось схоже на «деленінізацію». У 1990-х роках, за президентства Бориса Єльцина, навіть хотіли тіло вождя з мавзолею витягнути та поховати по-християнськи. Проте агресивні ленінці не дали. Так і лежить він досі мумією під склом.

Принаймні Ленінградові повернули його стару назву Санкт-Петербург. А от Ульяновськ так і не дочекався на повернення історичної назви Симбірськ. І Леніногорськ там далі існує. А ще – тисячі вулиць Леніна та стільки ж пам’ятників йому.

Нинішня ж путінська Росія у своїй надбудові (тим, хто не вчив історичного матеріалізму, підкажу, що це ідеологічна основа держави) являє собою перверзійний симбіоз ленінізму та православ’я. Котрі за своєю суттю мали б бути антагоністичними ворогами, але, на диво, зуміли приборкати свої пристрасті й органічно злитися.

Таке злиття ще в далеких 1980-х роках «звангував» талановитий російський письменник-емігрант Володимир Войнович у своєму сатиричному романі-антиутопії «Москва 2042». Він тоді дуже точно передбачив суть чинного православно-комуністично-імперського режим в нинішній Росії. Де функціонує нова комуністична церква, з канонізованими Марксом, Енгельсом, Леніним. Де патріарх Отець Звєздоній навчає парафіян правильно «перезвіздитися».

Ось так досі дає про себе знати здійснена Леніним у Росії соціалістична революція. Зрештою, досі вона відхаркується кров’ю всім колишнім учасникам соціалістичного блоку. Кому менше, кому більше. Диктатура пролетаріату, заборона приватної власності на засоби виробництва, відсутність конкуренції та ринку неминуче призводили до появи автократичного лідера, безпорадної економіки, нікчемної соціальної системи на тлі потужного силового блоку.

Нинішня Росія, попри всі зусилля індустріалізації, залишається сировинним придатком розвинених капіталістичних держав. «Росія – це автозаправка, яка маскується під країну. Це клептократія, це корупція. Це нація, яка в дійсності залежить тільки від нафти і газу», – такий невтішний вирок проголосив їй шанований американський сенатор (на жаль, уже покійний) Джон Маккейн.

І от для цієї країни-автозаправки настали вкрай скрутні часи. Ціна на нафту впала до рекордних позначок. Ф’ючерси на деякі марки на травень продаються взагалі за від’ємними цінами. Через пандемію коронавірусу попит на енергоносії стрімко скоротився, нафтові сховища передовсім у Сполучених Штатах стоять переповненими, а зупиняти видобування не можна. Хоч бери і спускай нафту в океан.

Стоп, про щось схоже я вже читав. Щоправда, було це не з нафтою, а з міндобривами і не в Америці, а в рідному СРСР за Леоніда Брежнєва, коли там ще чітко виконувалися ленінські настанови. Така ситуація описана у книжці вже згаданого Віктора Суворова «Визволитель». Почалася історія з того, що Центральний Комітет партії ухвалив рішення різко підняти виробництво сільськогосподарської продукції. Тож одному українському хімкомбінату доручили до дня народження Леніна виробити рекордну кількість добрив. Наказали – треба виконувати. Напродукував комбінат добрив стільки, що довелося заповнити всі резервуари надплановою продукцією. Ситуація катастрофічна: виробництво зупиняти не можна в жодному разі, а куди зливати новий продукт – невідомо. Дирекція б’є на сполох, доповідає в обком. Комуністичні ж лідери обдзвонюють усі найближчі колгоспи й суворо наказують негайно забрати добрива до себе. А в колгоспів немає для цього ні техніки, ні пального, ні резервуарів для зберігання.

Ситуація патова. Мали б полетіти голови і директора хімкомбінату, і керівників сільськогосподарських підприємств. Але вихід знайшли спритні шофери, відряджені з колгоспів. Було зрозуміло, що перевести все добриво до себе не вдасться, але благо комбінат був розташований неподалік Дніпра. Ось як Суворов описав лайфгак, придуманий метикуватими шоферами: «А робить він те, що всі інші роблять: від воріт комбінату вліво та вниз до берега Дніпра, трубу в річку скинув та добрива туди і спустив. Я точно так само вчинив. І все навколо теж. Так і пішло. Десятки рейсів, сотні машин, тисячі тонн. А по воді величезна пляма розпливається, на сонці блищить, як золото. А риби скільки! Який же Дніпро рибою багатий! Від краю до краю соми пудові, та щуки гостроморді, та лящі жирні. Всі вони на поверхню спливли так білими черевцями догори».

Ось вам тут і вся ленінська, соціалістична економіка, п’ятирічка за чотири роки, «доженемо й переженемо».

Пам’ятаю, як 1973 року плив з батьками круїзним лайнером зі Запоріжжя до Києва. Що найбільше вразило? Те, що всю дорогу зустрічалися нам косяки риб догори черевцем. Чи це далі метикуваті шофери добрива в річку спускають, чи інші заводи викидають туди свої відходи – не так важливо.

Усе це наслідки запущеного Леніним соціалістичного господарювання, котре, як уже було сказано, відхаркується нам досі. А особливо Росії. То що ж буде з нею тепер, коли ціни на нафту впали до рівня в кілька разів нижчого за той, що вважався критичним для російського бюджету, котрий був зверстаний з розрахунку 42,45 дол. за барель. Свого часу таке подешевшання нафти призвело до розвалу Радянського Союзу. Серйозні катаклізми очікують тепер і країну-правонаступницю переможного соціалізму ленінського зразка.

Адже свій стабілізаційний фонд Росія вичерпала ще кілька років тому. Тому актуальне падіння нафтодоларових прибутків створює серйозну загрозу для системи влади, сформованої Владіміром Путіним. Виникає дуже відчутна дірка в російському бюджеті, інфляція набирає обертів, стрімкими темпами падає курс рубля, зростають ціни. Соціальні катаклізми неминуче призведуть до суспільних потрясінь, які можуть вилитися в масові антивладні протести. А що найсмішніше: у такій ситуації знову популярними можуть стати політики з портретами Леніна на лацканах піджаків.

А поки що вождеві світового пролетаріату не щастить. Пандемія коронавірусу не дала щирим ленінцям належно відзначити славетну дату, з багатотисячними мітингами, дефілядами під червоними прапорами та масовими гуляннями. Ні в Росії, ні в Україні, ні в решті країн, де вождя ще пам’ятають і шанують. Адже навіть у Німеччині, а саме в місті Ґельзенкірхен, тамтешні прихильники Леніна планували не просто відгуляти ювілей, а поставити йому двометровий пам’ятник. Уже й дозвіл від місцевої влади був отриманий, та завадив клятий коронавірус.

А мені одне цікаво: які ще соціальні катаклізми, спричинені реалізацією ленінських ідей, повинні статися, щоб всі усвідомили їхню суспільну небезпеку. Хоча в теорії вони виглядають напрочуд привабливо. Що ж, почекаємо до наступного ювілею.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук