Львів і органіка

Зараз у Львова інша драма. З одного боку, органіка, а з другого – економічно, господарчо, регіонально це місто ніяк не може знайти себе. Тому що воно ще при тій самій радянській інерції розвитку економіки, яка перестала працювати.

Травневі дні, оті самі блаженні за своїм кліматом та метеорологією, здавна відзначалися слов'янами. Вони вважали, що це чи не найкращі у річному кругообігу дні. Саме в ці дні з'явився день Юрія Змієборця. Власне, з нього починається абсолютний сюжет християнства: боротьба Бога з демонічними силами.

У християнському календарі є відгомін так званого поганського, язичеського календаря. І дуже добре, що день Святого Юрія - покровителя Львова - припадає саме на ці травневі дні. І мені дуже подобається, що саме на почату травня Львів на кілька десятків годин звертається до своєї самоідентичності. Відверто кажучи, інші українські міста не мають такого патронату. Відповідний патронат чи в Києві, чи в Чернігові, якщо не сумнівний, то принаймні невизначений до кінця. Львову в цьому контексті дуже пощастило. Я не дуже вірю у відродження цих самих традицій на Східній Україні. З дуже простої причини: традиція має йти з глибини, з так званого Середньовіччя, або, принаймні, з порогу Нового часу.

Давайте зрозуміємо, чим є в цьому контексті Східна та Південна Україна. По-перше, всі південноукраїнські міста за характером свого народження носять зміст доволі неорганічний. Імперія все це вибудовувала в режимі доволі важких імпровізацій. Візьмімо Одесу. Може, там є справді якась органіка. Але якщо пригадати прозу Нечуя-Левицького, його «Микола Джеря».... Потрапляють туди «з-під Одес», як кажуть герої повісті - українські селяни, для них це місто абсолютно чуже. Тому що їх там не чекають. Більше того, якщо вони з'являться там - їх заарештують.

Я не зовсім погоджуюсь із твердженням, що Львів у 19 столітті був так само чужим містом для русинського селянина Галичини. Якщо ми звернемося до прози Івана Франка, то побачимо русинського селянина, що потрапляв у Львів. Звичайно, для нього це було панське, ляське місто, але не чуже. Хоч Іван Франко, серед іншого, не без гіркоти писав про те, що русинські селяни, потрапляючи у це саме місто, стилізували себе під поляків. Зрештою, якась пам'ять про той самий Львів, автентичний старий Львів, жила в тамтешньому етносі.

Зверніть увагу на те, що українці, які приходили у Київ, майже одразу переходили на російську мову, навіть коли російська у них була як у Голохвастова зі славнозвісного водевілю «За двома зайцями». А коли українці почали приходити у Львів десь наприкінці 19 - на початку 20-го століття, там була певна мовна органіка. І впродовж двадцятого століття це стало знаком цього міста, хоч, нема де правди діти, цей процес йшов дуже важко і не ідилічно.

Різне можна говорити про прозу Олександра Гаврилюка - західноукраїнського письменника-комуніста, який загинув у перші дні війни, але у нього є повість про визволену землю. Там згадано українського селянина, як він стоїть під дощем десь на львівській вулиці у середині двадцятих років минулого століття і на нього показують парасольками з балкону пані-шляхтянки і говорять - «лемко, гуцул, бойко», сприймаючи і трактуючи цього селянина як якогось варвара. Перепрошую, поряд уже була якась органіка. Органіка інтелігента і органіка більш інтелігентного львівського громадянина українського походження. Це згодом стало обличчям Львова після 1945-го року, не дивлячись на ті чи інші способи його страшної русифікації. Львів став за мовою українським містом і в цьому, зокрема, була його органічна сутність. Велика російська культура не розмістила себе в містах Східної України. Там назагал був розповсюджений радянський кітч.

На мою думку, зараз у Львова інша драма. З одного боку, органіка, а з другого - економічно, господарчо, регіонально це місто ніяк не може знайти себе. Тому що воно ще при тій самій радянській інерції розвитку економіки, яка перестала працювати. На місці цієї економіки чогось іншого вагомого поки не з'явилося. Але все одно там продовжується органічний процес, попри всі політичні та економічні негаразди.

На інших ділянках урбаністичної України я цієї органіки не бачу. А був би радий, якби Донецьк став справді автентично культурним містом. Щоб там час від часу з'являлись вишукані петербурзькі, а чи московські професори, чи якісь інші інтелектуали, виходили книжки, вирувало культурне життя і тому подібне. Але я цього не бачу. Натомість я бачу якусь наївну міщанську злість проти України і розмови про те, що «ми за русскую культуру». Але ж там немає цієї самої російської автентичної культури! В Донецьку, як це ми спостерігаємо у Львові, поки що цієї органіки немає.

Між нами кажучи, впродовж століть культурно-органічний процес розвивався переважно поза містом або в деяких обраних історією містах. Всі традиції потрібно відроджувати на місцях, а не переносити львівські моделі у Київ, а київські - в Донецьк, і навпаки.