Львів націоналістичний: міф чи реальність?

Коли говорять про націоналістичний Львів, в уяві багатьох українців, а надто східняків, постає образ запеклого “бандерівця”, який на дух не переносить москалів, щосили тягне Україну до НАТО і хоче змусити всіх говорити українською мовою в галицько-діаспорному варіанті. Міфічність і карикатурність цієї постаті очевидна, однак насправді все не так просто.

На питання, сформульоване в назві цієї статті, можна дати, як мінімум, три відповіді, залежно від того, який зміст ми вкладаємо в поняття "націоналізм" і "міф" (з поняттями "Львів" і "реальність", здається, все зрозуміло).

1. Націоналістичний Львів - це, безумовно, історична і політична реальність, якщо розуміти під націоналізмом "політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися" (Ернест Ґелнер) або "ідеологічний рух за досягнення і утримання самостійності, єдності та ідентичності для населення, яке частина його членів вважає справжньою або потеційною нацією" (Ентоні Сміт) .

Півтора століття Львів був одним із головних центрів руху, під час якого декілька поколінь представників аморфної етнічної маси, що йменувалася русинами, малоросами, хохлами, тутешніми і ще бозна-якими іменами, спершу витворили у своїй уяві з усіх цих русинів, хохлів тощо українську націю, згодом (щоправда, не з власної волі) об'єдналися в межах однієї політичної одиниці - УРСР, і нарешті перетворили цю псевдореспубліку в самостійну національну державу.

Після 1991 року Львів, а разом з ним ціла Галичина, поступово втратили політичне лідерство. Якщо наприкінці 80-х - на початку 90-х років все, що відбувалося у Львові, через деякий час повторювала вся Україна, то в наступні роки Львів дедалі частіше опинявся на узбіччі, а то й у хвості подій. Ситуація вимагала нових підходів, конструктивної роботи, насамперед в економічній сфері. Галичани ж (щоправда, не всі) продовжували вимахувати синьо-жовтими прапорами й мітингувати, вбачаючи саме в цьому будівництво держави. Поняття "галицький П'ємонт" все частіше вживали з іронією. "Помаранчева революція" спричинила новий сплеск національного ентузіазму, але ненадовго. Львів і сьогодні є оплотом націоналістичного руху "за українську владу в Україні", проте йому вже явно бракує давнього розмаху і пасіонарності.

2. Націоналістичний Львів - це міф (у сенсі - вигадка), якщо розуміти під націоналізмом агресивну і ксенофобську ідеологію, яка вимагає безумовного підпорядкування особистості політичним інтересам своєї нації і ворожості до інших націй. Хоч у Львові не бракувало і не бракує націонал-радикалів, націоналізм такого ґатунку ніколи не був вірою більшості львів'ян.

Інтегральний націоналізм УНА-УНСО і СНПУ мав певні шанси у Львові в середині 1990-х з тих самих причин, які на сході тоді ж зумовили тимчасовий "лівий ренесанс". Проте вже вибори 1998 року остаточно розвіяли міф про Львівщину як твердиню войовничого націоналізму. Праворадикальні організації зазнали повної поразки, натомість більшість голосів на виборах до парламенту і міськради здобули центристські реформаторські партії (НРУ, ПРП та інші). Ця тенденція збереглася й під час усіх наступних виборчих кампаній, під час яких Львів незмінно голосував за демократичні партії, відмовляючи в підтримці націонал-радикалам, які врешті-решт змушені були позбутися значної частини свого радикалізму.

Утім, інтегральний різновид націоналізму закріпився в символічному просторі Львова - у нових назвах вулиць, меморіальних дошках, вже встановлених і проектованих пам'ятниках тощо. Ярослав Грицак слушно зауважив вибірковість представленої у вуличних назвах історії українського націоналізму: "Низку важливих представників ліберальної (Мілена Рудницька), соціял-демократичної (Володимир Старосольський) чи несовєтської комуністичної (Роман Роздольський) течій полишено без уваги, тоді як войовничу націоналістичну течію представлено в значно більших кількостях і значно менших постатях" ("Критика", 2007, ч. 1-2). Цікавий парадокс: підтримуючи радикальний націоналізм на символічному рівні, в реальній політиці львів'яни воліють голосувати за націонал-демократів і лібералів, а не за ідейних спадкоємців ОУН.

3. Націоналістичний Львів - це міф і в іншому сенсі. Варто нагадати, що первісно грецьке "мітос" означало "переказ, розповідь", байдуже, правдиву чи фантастичну. Жорж Сорель, основоположник теорії політичних міфів, розглядав міф як ключовий елемент будь-якого релігійного або політичного вчення, що дає йому силу інспірувати революційні перетворення. Призначення міфу - сприяти згуртуванню індивідів у спільноту (релігійну, національну, політичну тощо) і спонукати її до солідарної дії у певному напрямі. У цьому сенсі міф націоналістичного Львова існує одразу у двох варіантах: позитивному і негативному.

Позитивний міф Львова - "твердині українського духу" - є важливою складовою української національної міфології. Він почав формуватися ще наприкінці XIX ст., коли історичні обставини зробили Галичину "українським П'ємонтом", а Львів - його символічним центром. Цікаво, що міф "українського П'ємонту" був адаптацією аналогічного польського міфу, в якому Галичина виступала як "польський П'ємонт". Згодом, на противагу польському міфові Львова "semper fidelis" - "завжди вірного" Речі Посполитій - українці витворили власний міф міста, завжди вірного Україні. Цей міф перетривав війну і сталінщину й у 1960-70-х роках живив надії багатьох українських патріотів, які вірили, що саме звідси почнеться нове національне відродження. Недаремно Василь Симоненко, уродженець Сходу України, звертався до Львова: Сивий Львове, столице моєї мрії, Епіцентре моїх радощів і надій...

Пригадую, на одному з перших львівських мітингів у 1988 році гість із Наддніпрянщини вигукував: "Повстане Львів - повстане Україна!". І донині політичні лідери нашої націонал-демократії (усі поголовно - східняки), вирушаючи "на Київ", насамперед намагаються створити міцний плацдарм у Львові.

Отже, міф "націоналістичного Львова" виконує подвійну функцію: внутрішню - змобілізувати львів'ян і зміцнити їхній месіанізм, і зовнішню - дати решті України взірець для наслідування.

Дзеркальним відображенням цього міфу, лише з від'ємним знаком, став образ такого собі "Бандерштадту" - столиці агресивного українського націоналізму, де не люблять москалів та східняків і хочуть зробити з України одну велику Галичину. Функція такого міфу - конструювання альтернативного варіанту української, чи, радше, малоросійської ідентичності, щодо якої націоналіст-галичанин відіграє роль "іншого".

Ніде правди діти - деякі львів'яни й самі долучилися до формування такого негативного образу Львова. Ті, хто, ігноруючи думку російської громади міста, перейменовував вулиці Пушкіна і Лермонтова, хто публічно називав ветеранів Другої світової "окупантами", хто розпалював непотрібні пристрасті довкола "цвинтаря Орлят", хто ще й нині над усе переймається тим, щоб віднайти й усунути останні "символи комуністичного панування", ніби інших проблем у місті вже не лишилося, - всі вони свідомо чи несвідомо посприяли тим, хто робив із Львова "націоналістичне опудало". На щастя, таке сприйняття Львова не стало масовим.

То що ж нам робити з усіма цими міфами і реаліями? Безумовно, здорова порція націоналізму Львову, як і всій Україні, не зашкодить, але це має бути націоналізм сучасний, очищений від ксенофобії, толерантний до різноманітності, відкритий до діалогу, а головне - не зациклений на минулому, а спрямований у майбутнє.

Що ж до міфу "твердині націоналізму", то він таки застарів і вже не виконує мобілізуючої функції. Львову потрібні нові ідеї і гасла. Гадаю, образи Львова як "найбільш європейського міста України" і "міста на перехресті культур" сьогодні значно привабливіші і продуктивніші, ніж плекання старих націоналістичних міфів.

Львів уже зіграв свою роль як провідний осередок національного відродження і плацдарм державотворення. Однак, його потенціал ще далеко не вичерпаний. Як найбільш європейське місто України, Львів може стати вікном на Захід, промотором інтеграції України в європейську спільноту. Як місто на перехресті культур, Львів, відродивши традиції своїх національних громад, спроможний перетворитися на культурний і туристичний центр не лише всеукраїнського, а й європейського значення. Час покаже, чи зможе Львів на порозі третього тисячоліття реалізувати свій потенціал, чи "духовно навіки спочине" на лаврах "українського П'ємонту".

Довідка ZAXID.NET

Олександр Зайцев - кандидат історичних наук, доцент; завідувач кафедри історії України Українського Католицького Університету.

Народився 1964 року у селищі Соснівка Львівської області.

Закінчив Львівський державний університет. Автор низки наукових праць з політичної історії Західної України 1920-30-х років, історії українського націоналізму.

Співавтор навчального посібника для ВНЗ „Історія України", тритомної „Історії Львова".