Львів радянський: pro et contra

Ви пам’ятаєте? Оті смішні радянські карбованці, які ми зневажливо називали «дерев’яними», тому що не розуміли тоді їх реальної купівельної спроможності. А слово «радянський» ще пам’ятаєте? Питаю тому, що вживання його в Галичині вважається ознакою поганого тону і навіть поважні дослідники у своїх текстах користуються жаргонним «совєцький», що демонструє всю політичну заангажованість автора і підриває довіру до його писання, проте незаперечно засвідчує безмежний патріотизм. Маю надію, що хоч дехто пам’ятає – слово таке було, як і словосполучення «радянський Львів».

Писати про радянський Львів і легко, і складно, бо пам'ятаю Львів сталінський (погано), хрущовський (значно краще), брежнєвський і  горбачовський (аж занадто добре) - і завжди він був іншим.

У наші часи прийнято згадувати виключно сталінський Львів, бажано передвоєнний, і називати цей період не інакше, як «криваве більшовицьке лихоліття», хоча тих, хто реально може це пригадати, вже майже нема. Щодо відносно спокійних брежнєвських чи горбачовських часів, то тут, як мені пояснюють, в народному організмі відбувається природна реакція самозахисту і утворюється провал в пам'яті. Оскільки я на подібну амнезію не страждаю і досконало пам'ятаю, ким і на яких посадах був багато хто з нинішніх «жертв комуністичного режиму», мене такі пояснення влаштовують. Але до цього повернуся в кінці.

Із стандартизацією у Радянському Союзі все було о'кей, тому і Львів можна назвати достатньо стандартним обласним центром України з добре розвинутим оборонним приладобудуванням, цілком пристойною академічною, галузевою та вузівською наукою і непогано поставленою культурою. Залишки польської європейськості, які так і не вдалося винищити комуністам, надавали йому своєрідного шарму, і він заслужено вважався туристичним центром колишнього Союзу.

В умовах загальної «зрівнялівки»  великого значення набувала особистість керівника міста, і тут нам пощастило - В.В.Секретарюк, багаторічний мер, а потім перший секретар міськкому партії, «своє» місто щиро любив. Саме при ньому Львів почав виконувати плани з житла. Всі ці сьогоднішні теревені про руйнацію образу Львова навряд чи виправдані, бо не враховують реальну соціально-економічну ситуацію тих часів, коли економіка інтенсивно зростала, а сотні тисяч людей треба було забезпечити житлом.  

Завдяки його наполегливості і таланту були збудовані квартири для майже половини нинішніх львів'ян. Саме при ньому відчутний поштовх одержало культурне будівництво: ми відреставрували Оперу, одержали нинішні музеї зброї, меблів, музей Івана Пінзеля, або... Не хочу втомлювати довгим переліком.

За останніх 20 років я прочитав таку кількість примітивних наклепів, вульгарної брехні і просто розмаїтих дурниць про радянський Львів, що мені мимоволі хочеться його захистити. Але вкотре повторювати цифри і факти про трудові звершення львів'ян а ля лист-звіт учасників партійно-господарського активу Львівської області на адресу Генерального Секретаря ЦК КПРС etc... - не хочеться. Тому вихоплю тільки один і далеко не головний напрямок - діти.

Яслі і садочки на Сихові, де я прожив 12 років, були у кожному кварталі, а то й по декілька, плата за них була смішною. Шкіл вистачало, а якщо не вистачало - вони оперативно будувалися. На нинішньому проспекті Свободи був головний Будинок піонерів, куди мій син ходив у шахову секцію, а скільки ж тих секцій там було!... На Погулянці збудували величезний Палац дитячої творчості, але окрім цих найбільш відомих закладів всюди була сила-силенна всіляких гуртків, спортивних секцій, створених, передусім, не для ідеологічної обробки дітлахів, як стверджують знавці злочинів комунізму,  а для того, щоб не залишати дітей на вулиці у вільний час. Оплата - практично відсутня, або символічна. Організація літнього відпочинку дітей - окремо. Мережа піонерських таборів, в які за нинішній еквівалент десяти доларів можна було на місяць відправити дитину на природу з повноцінним харчуванням і відпочинком під наглядом вихователів, покривала територію області, як зараз Київстар. Матеріальна база для дітей створювалася десятиріччями і коштувала не знаю скільки сотень мільйонів доларів.

Безумовно, після 1991 року все це було знищене, або привласнене і розпродано. Тобто будівлі загарбали так чи інакше, а саму систему знищили, хоча вона була не така вже й погана і цілком могла послужити і дітям, і навіть новим ідеологам, які полізли після 1991 року, як гриби після дощу. Чому так не сталося - трохи нижче.

Не менш складною є для мене і відповідь на питання - що Львів здобув, а що втратив за радянський час?

Чий Львів?

Дитяча російська загадка: А и Б сидели на трубе, А упало, Б пропало, что осталось на трубе?

Про польський Львів питати якось некоректно, бо поляки «злетіли з труби» і втратили все. Абсолютно все. Окрім болісних спогадів. Про єврейський? За різними даними, від 10 до 50 тис. євреїв були репресовані комуністами ще перед війною, 136 тис. львівських євреїв були замордовані фашистами під час війни. Єврейський Львів перестав існувати. Російський? Вже писав і краще промовчу.

Український радянський Львів одержав все. Безумовно, в межах комуністичної системи.

В першу чергу - сам Львів. Потім - українське населення до Львова. Розгалужену багатоступінчасту систему освіти цього населення. Потужну економіку з машинобудуванням і вищезгаданим елітним приладобудуванням. Науку. Культуру. Кадри досвідчених керівників з місцевого населення. Зараз все це прийнято заперечувати, але це мине, оскільки назване настільки очевидно для неупередженої людини, що нинішній пропаганді не судяться довгі літа.

Не впевнений, чи варто мені тут наводити статистику населення 30-х і 80-х років минулого століття, перечислювати заводи, фабрики, вищі на «невищі» навчальні заклади, академічні та галузеві інститути, театри, кінотеатри, бібліотеки, стадіони, лікарні і ще дуже багато чого. Ми живемо в тому всьому і успішно користуємося тим всім, хіба за винятком знищеної у 90-ті роки промисловості та розвалених наукових інститутів.

Що ж, так невже нічого не втратив український Львів за роки радянської влади?

Втратив.

У сталінські часи був репресований певний відсоток українських львів'ян. Який саме, треба спитати у наших істориків, які чомусь красномовно мовчать вже скоро 20 років. Ну, почекаємо, може французи або американці порахують...

«Реальний соціалізм» був тупиковим шляхом розвитку суспільства. Окрім певних переваг, йому були притаманні і погано виліковні вади, серед яких одна з найбільш відчутних - специфічний образ мислення, який вже декілька десятків років з посмішкою називають «совком». Місто втратило здатність мислити категоріями, якими мислить цілий світ, і перейшло на генерування виключно ідеологічних стереотипів. На «совок». Кольори принципового значення не мають.

І тому найлегше мені відповісти на третє поставлене переді мною питання - чому сучасні львів'яни витискають з пам'яті період радянського Львова? Тому що за умов відсутності реальних успіхів незалежної України в цілому і Львова зокрема, залишається тільки заперечувати його минулі досягнення, непродуктивно проклинати це минуле і напружено шукати ворогів, хоча простіше поглянути у дзеркало.

Співрозмовники з поблажливою посмішкою говорять мені - ну, а те, що ми всі вийшли з тої доби - всі знають! Я нічого не відповідаю, хоча добре розумію - це тільки солодка ілюзія про наш «вихід». Ти, друже, думаю я про себе, ще по вуха сидиш в радянському способі мислення і дій, хоч того і не визнаєш. Прикладів - безліч.

Саме через совкове, більшовицьке мислення ми на початку «разрушили все до основанья», а потім почали чекати, коли ж держава заопікується нами і прийде обіцяний тепер вже не комуністами, а політиками «націонал-демократичного спрямування» добробут, саме через нього ставимо сьогодні відверто комуністичного штибу монументи Степану Бандері і вимахуємо біля нього червоно-чорними прапорами, хоч за всіма формальними ознаками треба б «красно-лазоревым стягом УССР», та й статті пишемо в газетах і на сайтах, зокрема й на улюбленому мною ZAXID.NET, як у «Львовской правде» за 1982-й рік, і все мріємо, мріємо, мріємо...

Так, радянський Львів розвивався згідно з комуністичною доктриною, яка була помилковою (читачі можуть додати на власний вибір - кривавою, українофобською, людиноненависницькою і так далі - хто на шо ся вивчив), але розвивався в цілому динамічно. Сьогодні ми знову повернулися у брежнєвський застій, розмальований у синьо-жовті кольори, і самозадоволено пишаємось не нами збудованими пам'ятниками архітектури з облупленим тиньком і кількістю нікому не потрібних в майбутньому студентів.

Зрештою, подивіться на сусідів. Навіть Росія давно вже відмовилась від так званого «пострадянського синдрому» та впевнено рахує гроші. І тільки ми напружено вдивляємось у рідне місто та вимахуємо шабельками на ворогів, не зауважуючи  комісарської пов'язки на власному рукаві.

Львів радянський forever?

P.S.

Все, що тут написано, не є жодною таємницею для львівської інтелігенції. Тільки писати про це не можна - вийти з образу патріота і втратити матеріально на роботі - дурним треба бути!

Довідка ZAXID.NET

Олександр Хохулін - художник, музейний працівник,  у 1977-1980 роках - інструктор Ленінського райкому Компартії України.

У нинішній час - пенсіонер, активний інтернет-користувач, власник та модератор сайту і блогу «Манкурти».