Львів: від полонізації через русифікацію до…

Від того Львова залишилося зовсім небагато. Муровані надгробки на Личакові, Янові та інших старих цвинтарях. У центрі міста – написи латинськими літерами, які проступають де-не-де на стінах з-під тиньку. Культ кави... Кілька незнаних українцям Наддніпрянщини слів, досі вживаних львів’янами, надто старшого покоління (як-от: вар’ят, пляцок, гемблювати...). Пам’ятники Б. Гловацькому й Я. Кілінському – героям, чиї імена нічого не говорять історичній пам’яті українців. Зрештою, в неділю коло катедри – гурти вочевидь неприїжджих людей, які розмовляють польською...

А ще - фантастично багатий міський фольклор! Численні згадки в літературних джерелах про наше місто, як питомо польське, ба навіть уславлене своєю польськістю. Дедалі рідше, але ще прибувають до нас із різних кінців світу старенькі мандрівці, котрі той польський Львів запам'ятали й сподіваються побачити знов. Я співчуваю їхньому розчаруванню...

Той Львів пережив чимало тяжких та грізних випробувань, залишаючись самим собою і кожний поляк уважав святим обов'язком обстоювати цей форпост нації на „кресах всходніх". „Дорога, що лежала перед нами, - згадував генерал броні К.Соснковський, чиї підрозділи у вересні 1939-го в околицях Львова билися із переважаючими силами вермахту, - була для нас єдиною, хоча б неминуча згуба на ній чекала... Мусили віддячити вірністю за вірність кресового міста, яке протягом століть історії зазнало не однієї бурі й не одного потопу, стало вертаючись до Материзни хоч понівеченим та знедоленим, проте ще гоноровішим, ще непохитнішим, ще більш польським". (К. Sosnkowski. Cieniom wrzesnia. W. 1988, s. 119)

При тому я аж ніяк не збираюся ідеалізувати польську минувшину нашого міста. Адже воно було містом різких соціальних і ще різкіших національних контрастів, українці посідали в ньому найнижчі щаблі соціальної ієрархії, а польський шовінізм квітнув не раз іще пишнішим цвітом, ніж де-небудь у Варшаві чи Кракові...

Те місто, розбудовуване протягом шести століть, майже зникло за якихось пару років по завершенні ІІ Світової... В доступних авторові джерелах відсутні згадки про перебіг повоєнної деполонізації Галичини. Ймовірно, своєю жорстокістю ця акція поступалася депортації кримських татар чи судетських німців: переселенням опікувалася польська влада, яка сподівалася на лояльність та активність „кресов'яків" ув освоєнні „зємь одзисканих", та й самі вони здебільшого не хотіли залишатися „під москалями". Попри це, годі позбутися відчуття величезної людської трагедії, якою стало переселення. Увічнення пам'яті його жертв та донесення до сучасних галичан правди про ті трагічні для краю події слід вважати моральним обов'язком влади, громадських організацій, інтелігенції, церкви... Стоячи у феодосійському сквері біля пам'ятного знаку, присвяченого татарській депортації, автор відчув, що схожого бракує у Львові - в пам'ять про депортованих звідси поляків.

Історію полонізації Львова можна вважати завершеною вищезгаданими подіями 1945-48 рр. Перед тим єврейську присутність у краї ефективно ліквідувало СС, а нечисленні громади німців, чехів та інших вихідців із Австро-Угорської імперії фактично перестали існувати ще в міжвоєнний період. Відтак Галичина стала ледь не моноетнічним українським регіоном - але зовсім ненадовго...

Про русифікаторську політику в Галичині сказано й написано чимало, тому звернімо увагу лише на деякі нетривіальні моменти. По-перше, не варто перебільшувати плановий характер російщення - почасти воно відбувалося й спонтанно, як побічний наслідок зовсім інших процесів (таких, наприклад, як форсовані індустріалізація та урбанізація)... По-друге, політика влади не зводилася до однобічної русифікації й не обходилася без тактичних реверансів у бік українства. Так, мережу закладених у ті часи українських культурних інституцій у регіоні національна держава мало чим спромоглася доповнити.

Зрештою, в багатьох відношеннях русифікаторська політика Москви в Галичині виявилася напрочуд успішною. Російська мова неподільно запанувала в різних царинах діяльності, колективах та середовищах, причому в багатьох із них зберігає своє становище й дотепер. Для місцевих мешканців типовою стала україно-російська бікультурність, яка повністю витіснила україно-польську її модель. Головним же наслідком підсовєтської русифікації, непростимо злегковаженим провідниками відродженого наприкінці 80-х національного руху, стала глибока совєтизація галицької ментальності. Наскільки виламується ця ментальність із (пост)совєтського простору в аспектах, пов'язаних із етнічністю, вірою та політикою, настільки майже в усьому іншому (правосвідомість;  ділова, соціальна, побутова поведінка тощо) вона є типовим продуктом цього простору. Р.Шпорлюк зазначив із цього приводу („Критика", 2004, ч.7-8), що „західні області України було совєтизовано, можливо, більшою мірою, ніж тамтешні мешканці бажають визнати".

Та про це не думалося в буремні часи „оксамитної революції". Адже варто було совєтській імперії виявити перші ознаки свого послаблення, а купці дисидентів - трохи зворохобити „український П'ємонт", як виявилося, що ні комуністичні ідеали, ні московську церкву, ні російську мову тут просто нема кому боронити! Видавалося, що варто докласти ще дещицю зусиль - і з русифікацією Галичини буде покінчено цілком і назавжди...

Синьо-жовтий туман почав розвіюватися у другій половині 90-х рр. Спочатку стиха, а потім дедалі голосніше по барах, маршрутках і, головне, в оселях львів'ян загриміла російська попса. Газетно-журнальний ринок почали хутко заповнювати дедалі більше нові російськомовні видання, а нові галузі суспільної самодіяльності, від рекету та МММ до інформаційних технологій, на наших теренах одразу формувалися як російськомовні... Головне ж, почалося стрімке витіснення українського слова з його найінтимнішої й донедавна найнадійнішої криївки - розмовної мови галицького загалу. Ця остання, перетривавши майже в чистоті совєтську добу, стала на очах перетворюватися на неоковирний суржик, причому нівечення її української праоснови відбувається на всіх рівнях - фонетичному, лексичному, фразеологічному.

Що ж сталося із донедавна могутнім національним духом галичан? Великою мірою провину за його занепад мусимо покласти на провідників „народного зриву" початку 90-х. Кинувши гасло „Все зробиться через державу!" (не підтверджуване практикою жодного успішного національного відродження в світі!), вони відвели патріотично налаштованим громадянам роль „електорального стада", пасивного на щодень. Увагу патріотів українства було непродуктивно скеровано в бік Криму, Донбасу та інших проблемних у сенсі національної ідентичності регіонів, ніби саме там, а не на предвічних українських теренах має вирішитися доля національних змагань. До того ж у своїх візіях реукраїнізації „батьки-провідники" не вийшли за рамки стереотипів ХІХ ст., коли основними плацдармами відстоювання національної ідеї були школа, театр, церква тощо - але не бізнес, не медіа-простір, не Інтернет...

Але найбільше до вигасання національного духу спричинилася та очевидна обставина, що реалізація українського проекту не виправдала покладених на нього сподівань, ба навіть навпаки... Й сьогодні галичани далеко не певні в тому, що Україна має майбутнє. А якщо має - що вона буде в ньому справді українською... А якщо таки буде - що це для них самих буде добре... Відтак вони підсвідомо, проте доволі активно починають адаптовуватися до свого реального становища занедбаної околиці євразійства. При цьому збайдужіла пасивність переважної більшості й ірраціональний „радикалізм" націоналістичної меншості слід розглядати як дві сторони однієї медалі, ім'я якої - (само)русифікація. Так, тепер упереваж „само-" - адже протягом останніх 16 років ніхто в Галичині не фіксував ні танкових колон „визволителів", ні масового напливу „русскоязычного населения" абощо.

Зовнішні обставини для перебігу цього процесу мусимо оцінити як напрочуд сприятливі. Потужних русифікаційних впливів зазнає наш регіон із боку Росії, Східної України, ба навіть стольного Києва. Натомість європейська спільнота слушно прагне ізолюватися від нестабільної та непередбачуваної України, й Польща, хоч не вільна вповні від сентиментів до „втраченої галицької перлини", в цілому слідуватиме, безперечно, в річищі цієї політики. За доби „глибокого кучмозою" окремі західні середовища плекали ідею орієнтації української політики європейських потуг упереваж на „ментально близькі" до Заходу регіони, однак після фіаско „помаранчевої революції" й цю ідею фактично „здано в архів". Ба більше, розглядаючи нас як відлам євразійства (що трагічно близько до реальності), Європа й ставиться до нас відповідно, перетворюючись на... ще одне джерело русифікаційних імпульсів.

Відтак можемо окреслити лише два сценарії припинення русифікації „українського П'ємонту" - реалістичний і фантастичний. Реалістичний сценарій: до нас прилетять інопланетяни... І фантастичний: галичани однієї чудової днини поглянуть тверезими очима на свій „П'ємонт", жахнуться - і почнуть наводити лад у своїй хаті, де давно вже не панує своя правда. Але останнє є фантастикою такого високого рівня, що Азімов із Бредбері відпочивають...

Фото з сайту tema.in.ua