«Львів вилікував мене після Донецька»
Суспільство

«Львів вилікував мене після Донецька»

Інтерв’ю з Надією Нещаденко, яка виїхала з Донецька і заснувала у Львові громадську організацію

Ірина Знась, 25 грудня 2014 2955 0
фото ZAXID.NET

Нещодавно переселенці із східних регіонів України заявили про створення у Львові громадського об’єднання, яке має згуртувати їх до спільної діяльності. Люди зазначають – довго не могли повірити, що громадська активність без патронату чиновників чи олігархів реальна. Про те, чому люди на сході виявились інертними і що стало причиною виникнення ДНР кореспондент ZAXID.NET поспілкувався із координатором громадської організації «Схід і Захід разом» Надією Нещаденко.

Ви об’єднались для чогось чи проти когось?

Наша організація зародилась 2 листопада, коли ми організували мітинг проти виборів у так званих ДНР та ЛНР. Це був клич людей, які залишились на Донбасі, але гаряче відстоюють єдність України, а ми їх підтримали. Взагалі ця акція для львів’ян була як щось звичне, а для нас прорив. Тоді я усвідомила, що хочу жити в активному суспільстві, де можна чимось займатись і за це тебе не переслідуватимуть.

Після того мітингу ми почали збиратись, спілкуватись, згодом об’єднались в групу на Facebook. Мотиви, насамперед, практичні – працювати для спільної мети на користь міста. А ще у всіх є проблема із житлом, яку ми сподіваємось вирішити спільними зусиллями… До Львова їдуть люди, які підтримують ідею єдності країни, які проти того, що відбувається на сході. Це люди ідейні, з освітою, інтелігенти. А ще ті, в кого є якийсь запас коштів, які дозволять певний час прожити без проблем. Бо ті, хто просто набивав собі кишені, зараз в Києві, далі живуть богемним життям…

З чого все почалося особисто для вас?

До Львова я приїхала з Донецька, але це не моя Батьківщина, я сама росіянка. Однак у Донецьку я прожила більше тридцяти років, створила сім’ю. Але для мене ніколи не було сумнівів, що Донецьк - це Україна. Щоправда на колишній роботі тільки я та мій начальник дотримувались такої позиції, всі інші думали інакше. Тому мої проблеми почались значно раніше. Мені часто доводилось воювати за мої переконання, розповідати про своє бачення, переконувати. Часто це впливало на людей, адже в колективі нас поважали, але згодом все пішло не так. Зараз люди настільки інформаційно обмежені і так наївно вірять у цих розіп’ятих хлопчиків, що я сама шокована. Вони досі не повірили, що мені тут добре.

На Донбасі всі вважають, що раніше було дуже добре. Але ніхто не говорить про те, що таке «добре», і кому було «добре»... Адже нічого неможливо було зробити без грошей, усюди треба «дякувати». І то немалими сумами. І ціни загалом вищі. У Львові, скажімо, ремонт взуття коштує 25 грн, а в Донецьку це всі 150. І це при зарплаті 1500 грн.

Звісно чиновники, начальство мали високі зарплати. А ті люди, які продукували матеріальні блага, вони не жили, вони існували. І всі були зобов’язані комусь щось носити чи давати. Ця вся система прогнила з голови. І саме проти цього й повстали люди. Хоча вибрали не зовсім той напрям.

У Львові ще можна на щось вплинути,  навіть потрапити на прийом до мера, а в Донецьку це неможливо.

І люди не прагнули бодай щось змінити?

На Донбасі людям бракує освіти. Взагалі більшість людей дуже інертна, у них позиція: «Дайте мені мою зарплату, і мені більше нічого не треба». І це такий бич краю. Люди як в болоті – мало цікавляться, мало читають, взагалі не хочуть задумуватись над майбутнім, не аналізують, не шукають своєї правди. Такі люди приречені на проблеми. Київ активний, Львів дуже активний, тут є громадянська позиція. І тут не розуміють цієї інертності.

 Ми тут, у Львові, створили громадське об’єднання і  нам було дивно, що ніхто не заважав. В Донецьку це все було б неможливим, ніхто б цього не дозволив. Там громадські організації створюються під чиїмось покровительством із ціллю відмивання грошей. Інакше ти працювати не будеш. Люди у Львові готові стати на захист один одного, а там можуть і вбити.

Але ж у 90-х Донбас славився своєю громадянською позицією…

Зараз там нема громадянського суспільства, все було знищено. Після шахтарських бунтів влада зрозуміла, що їм цього не треба і поступово все це задавила. Причина в тому, що зараз знайти роботу в Донецьку неможливо, і люди тримаються за мінімальну зарплату, бояться залишить без роботи в принципі. А такими людьми легко маніпулювати.

Трапився зі мною якось випадок в Донецьку, ще навесні, коли в тролейбусі я розговорилась із жіночкою, яка пропагувала проросійську позицію. Вона тоді заявила: «Якщо тут далі буде київська влада, то мене змусять навіть думати українською». Я була шокована, бо хто кого може змусити думати тією чи іншою мовою. Тоді я  сказала їй: «Ви перекреслили майбутнє своїм дітям. Бо якщо ти не знаєш державної мови, ким ти можеш бути в цій країні? Та ніким».

Мене навіть на базарі якось мало не побили за мою позицію, бо я не можу мовчати. І це люди, яких я знала роками. Тоді я зрозуміла, що життя там неможливе. Я боюсь за своє життя, життя рідних, це вже не мій Донецьк, бо без свободи слова це вже не моє життя. Тому ми навіть не задумувались, що треба їхати.

Чому саме Львів?

Раніше я тут ніколи не була, взагалі в Західній Україні не була. Але те, що справжня Україна, національний дух йде зі Львова, для мене було абсолютно зрозуміло. І після того, як я побачила все те, що твориться в нас в Донецьку, мені на 100% хотілося в місто, де звучить українська мова, де люди дійсно українці. В знак протесту проти всього.

Щоправда чоловік говорив: «Ну ти ж не розмовляєш добре українською, ти ж спілкуєшся тільки російською». Але мене це не лякало, я добре розумію українську мову, але можу робити помилки і мені соромно так розмовляти. Врешті якщо люди спілкуються віч-на-віч, то неважливо якою мовою. Я взагалі не шкодую, що ми сюди приїхали. Львів вилікував мене після Донецька. Там я не могла спати, адже всі ці вибухи, постріли… Але коли я приїхала сюди – фонтани, усміхнені діти, можна спокійно йти і не озиратись. Після всього пережитого я почала цінувати мир. Я просто ходила вулицями і намагалась заспокоїтись.

Чим займаєтесь тут?

Свого часу в мене у Донецьку було підприємство. Згодом все закрилось, і кілька останніх років я працювала в ЖЕКу на мінімальну зарплату. Але я любила свою роботу, мені подобалось допомагати людям. Тут вирішили робити щось своє, заснували маленький бізнес. Правда, для всього треба час, але я надіюсь на краще. Бо в Донецьку надіятись не було на що. Бо є в тебе зарплата в 1,5 тис., і хоч ти з вищою освітою, хоч працюєш - розвиватись нема куди.

Чи стикались ви із негативом щодо переселенців, про який так багато говорять?

Негативних моментів в мене за шість місяців було два. Один пов’язаний із роботою, коли комусь не сподобався флаєр, який ми розсилали, і мені зателефонували та нахамили. Але це один випадок на 40 тисяч.

А ще в нас був негатив, коли ми шукали квартиру. Людина знала, що господар не хоче людей зі сходу, але все одно запросила нас на оглядини і потратила наш час. Думаю хлопчик просто недосвідчений у роботі, тому так трапилось.

Але от хороших моментів багато кожного дня. Взагалі це все для багатьох стало шансом змінити своє життя. І якщо хтось почав розвиватись, то є люди, які впали в депресію і кажуть, що їм всі все винні.

Яким ви бачите майбутнє Донбасу?

Все ще зміниться, але не зараз. Зараз держава повинна боротись за свої території, інакше можна роздати все. Адже спробуйте зараз забрати Крим… Ментальність можна змінити, змінити людей, але території треба зберегти.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук