Любко Дереш про корисність радянського кіно, безглуздість політичних дебатів, Бога в літературі

Чесно кажучи, я не є читачем Любка Дереша, і мені важко говорити про його літературну своєрідність чи навпаки – пересічність. І на зустрічах із ним звернув увагу не так на літературу, як на психологічний нюанс.

З якихось натяків, промовок  стало зрозумілим, що Дереш вважає, що у нього немає часу, що його життя не буде тривалим і йому не варто витрачати час на другорядні речі. Звісно, хочеться побажати, щоб це переконання ніяк не втілилося у життя, і Дереш багато років тішив родичів, друзів і читачів. Однак, коли говорив із цією молодою людиною, мене не покидала думка: це  насправді корисно – відчувати, що часу залишилося мало. Адже і сорок чи п’ятдесят років – не такий вже тривалий термін.       

– Ви на теперішніх  виступах часто говорите, що література мала б формувати якісь нові норми, орієнтири.  Але орієнтир, здається, – сам по собі річ шкідлива.  Людина йде за чужими орієнтирами і забуває про зв'язок із головним орієнтиром – із собою.

– Література може повертати, зокрема  до самого себе. Культура передбачає не тільки якісь правила поведінки, норми моралі. Культура – це керування почуттями, увагою, постановка волі як такої. І це також повернення до себе.

–  З цієї точки зору цікавий приклад радянської культури. Чому люди так люблять радянське кіно і мають претензії до сучасного кіно?

– Тому що радянське кіно, нехай воно і було ідеологічним, але постулювало вищі цінності, які не дозволяли людині ліниво сповзати униз, розпливатися калюжкою у насолоді. Це кіно надавало тонус, ентузіазм. Я думаю, в цьому є якесь зерно істини.

Той ентузіазм, та енергію, які люди знаходили і знаходять у старому кіно, хотілося б бачити в теперішній літературі. Нехай тоді була ідеологія, але коли є якась планка стосунків, мислення, почуттів, тоді і глядач (читач) намагається пристосуватися до цих норм. Норми можуть бути хибними, але вони змусять людину трохи підтягнутися. А також увімкнути здатність розрізняти, відчувати, що ж, власне, твоє, а що – ні.  Такі норми допомагають задіяти  путівника в своє.

– Ви анонсували новий роман («Голова Якова») як твір про правильність людського вибору. У вас є  критерії правильного чи неправильного вибору?

– Якщо цей вибір наближає людину до Бога, то це правильний вибір. Це є відповідь для  людини, яка вірить у трансцендентне, яка вірить у Бога як остаточну реальність. Звісно, вона не підходить для атеїста або людини, яка вважає, що за усім стоїть Ніщо. Вона – для людини, яка вважає, що Бог є. В цьому разі Він постає найголовнішою метою у житті. У моїй ситуації неправильний вибір полягав у тому, що я надто багато часу поклав на речі,  які зараз вважаю неважливими. До життя, яким його розумію зараз, вони не мають ніякого стосунку. І були лише формами насолоди, потакання своїм почуттям.

– Література може бути таким потаканням?

– Безумовно. У великому своєму об’ємі вона і є таким потаканням. Я не почуватимусь обділеним від того, що я не прочитаю любовних романів, романів-жахів або фантастики. Чи навіть якщо не почитаю нобелівських лауреатів, і це не так страшно. Адже читання таких книг зовсім не означає, що я отримаю відповіді на якісь важливі запитання. Життя, як я вважаю наразі, дається для того, щоб ставити запитання. Чесно запитувати і сподіватися… чи краще чесно шукати відповідь.

– У романі багато про алхімію. Для львів’янина це нормальний, навіть очікуваний  ґрунт. Алхімія – цікава частина європейської релігійної думки.  Коли ви знайомилися із джерелами при написанні, що вас вразило найбільше?  Три речі, які були найбільшим вашим враженням?

– Перша річ, звичайно, – символізм, який глибоко в собі і до якого немає  коментарів. Вважалося, що алхімік мусить витратити 20-40  років  для тлумачення емблематики. Якщо він зустріне вчителя, то йому дуже пощастить. Адже в іншому разі він має сам зрозуміти, що таке «сіль», що таке «випаровування», що таке, врешті, «філософський камінь». Вражає ця готовність людей усе життя присвятити розгадці ребусів, будучи абсолютно впевненими, що за ними криється щось дуже справжнє. Це свідчить про дуже сильний намір вийти за межі обумовленості світу, зрозуміти, як усе влаштоване, пізнати у великому сенсі.

Другий момент – мультимедійність. Я, наприклад, ознайомився із трактатом  Майєра «Утікаюча Аталанта». Там є три виміри розуміння: перший рівень – це, власне, емблема, зображення як таке, другий вимір – назва цієї емблеми, текст, з якого теж можна витягнути якісь зміст. І третій вимір – музична фраза, яка відповідає суті перетворення. З цих трьох мов людина має винайти сенс, який є однаковим для усіх трьох висловлювань, і відтворити його у процедурному середовищі. 

Третя річ, яка здивувала, – документованість усіх цих алхімічних перетворень. Алхіміки мали звичку документувати, що можна порівняти із теперішньою скрупульозністю при фіксації сучасних експериментів. З цього можна зробити висновок, що філософський камінь не є вигадкою. І навіть припустити, що ця лінія думки досі жива, що алхіміки є серед нас.

– Ви познайомилися із сучасними алхіміками?

– Я знаю сучасного київського алхіміка, який має невеличке видавництво і  видає автентичні тексти алхіміків.  У нього якесь північноєвропейське коріння. Хтось із його батьків був з тих країв, і він знає кілька північноєвропейських мов. Він усе життя займається алхімією і видає трактати. Я так розумію, що він не належить до якоїсь школи. Але, на мою думку, у нього дуже розвинута інтуїція.  Хоча як антитезу скажу таке: знавці стверджують, що бути алхіміком-одинаком неможливо, і здебільшого – це імітація.

Крім, власне, цього київського ентузіаста, я ознайомився із працями російського алхіміка Головіна.

– Вражає, що культура середньовіччя просякнута цим прагненням людини до духовного зростання, до спасіння душі. Водночас у наш комфортний золотий вік це прагнення якось зовсім ігнорується.

– Я не вважаю, що ми живемо у золотому віці. Судячи з ведичних текстів, які вважаю науково підтвердженими, наша епоха не є найкращою. Вона швидше не золота  – залізна, це епоха машин, але у ній є золоте вкраплення.  А теперішній комфорт – це, швидше, туман, який застилає нам розум і не дає побачити, що насправді усе тільки гіршає. 

Писав Далай-лама: у нас є мобільний зв'язок, але ми закриті настільки,  що не знаємо, хто наші сусіди. Дивіться, фармація розвивається, але люди хворіють  дедалі більше. Так, зараз багато продуктів у супермаркетах, але багато тих, хто голодує, та й невідомо, чи можна ті продукти з супермаркету їсти взагалі.

Людина насправді дрібнішає. Якщо ми повернемося до інших часів, побачимо, що теперішня мотивація людей стала більш прагматичною, дрібною, індивідуалістичною. Зрештою корисливою, егоїстичною.  І це, як на мене, ще одне підтвердження констатації, що наявна культура швидше зводить з правильного шляху.  Хоча є і золоте вкраплення. Можливо, саме тому стають доступними усі духовні тексти людства. Крім того, що є можливість різних насолод, можна побачити і картину людських духовних звершень. І можна виділити головне, зрозуміти, для чого це все, для чого це все задумано.

– У своїх виступах ви не сказали жодного слова про політику і політиків. Це свідома позиція?

– Для себе особисто я обрав позицію непричетності до політики. Політики часто змінюються.  Сьогодні одні, завтра – інші. І витрачати час для того, щоб з ними дискутувати, немає сенсу. Тим більше, що це територія, де у нас немає потенціального впливу.  Та й самі учасники цієї території не є такими, щоб з ними можна було поговорити розумно, тверезо.

– Тобто ви вважаєте, що це заздалегідь неадекватні співрозмовники?

– Їхні дії підказують, що вони або справді неадекватні, або їх становище  змушує поводитися неадекватно. І контакт між політиками і людьми зі сторони не встановлюється. Процеси, які відбуваються у політиці, замкнені на тих же політиків. Втім, я не той, хто буде їх осуджувати. Крім того, зараз є можливість будувати життя самостійно, організовувати групи, які допомагатимуть одне одному, на принципах добросусідства, взаємопідтримки. На мою думку, потрібна не боротьба за вплив на ситуацію, а відхід від ситуації і побудова чогось іншого. І це вже відбувається.  Люди відчувають, що держава їх не підтримує. Вони покладаються на особисті зв’язки, відчуття солідарності, родинності, дружби. Люди хочуть користуватися неофіційним. Взяти навіть те, що називають «кумівством». Це також показник. 

 Втім, мені здається, якщо виразно показано, що таке чорне, то стає зрозумілим, що таке біле.  Це добра ситуація для того, щоб формувалися нові стосунки в українському суспільстві, і воно відходило від того, що було раніше. Ця загальна холодність і взаємне відчуження, викликані бажанням наживи для самого себе, –  усе це залишиться позаду.

– Два дні у Чернівцях ви витратили на відвідування Банченського монастиря і чернівецьких церков. Як ви співставляєте літературу і церкву?

– Церква – це територія, де можна поновити контакт із Богом. Навести різкість у своєму сприйнятті того, хто я такий, для чого живу, для чого усі ті зустрічі, що відбуваються, для чого це написання книг. У світлі Церкви стає зрозумілішим і призначення літератури, як на мене. Література має все ж  декларувати певні норми. Не обов’язково суто християнські. Тому що  в Україні є багато релігій. Ми говоримо взагалі про Бога. І про те, що є розрив між нашою повсякденною поведінкою і  нашим самовизначенням перед Богом.

Література має ті речі артикулювати. Вона має бути таким майданчикомдля запитань. У ній необов’язково мають бути відповіді, але увага має скеровуватися до найвищих цінностей і найвищої мети.