«Моя хата скраю – я нічого не знаю», – прислів'я, яке вже давно стало гаслом багатьох українців. Навіть можна в Конституцію вписати, цей КСУ точно дозволить.
Чергова річниця Майдану породжує велику кількість виступів, обговорень та постів про цінності Майдану, які нам треба згадати, відновити, вберегти або ж втілити в життя. Люди говорять про очікування, які справдились, а які ні, хоча ще досі актуальні.
Сотні, а то й тисячі політиків, службовців, активістів будуть піаритись на крові. На крові тих, хто віддав життя за ліпшу долю для своїх близьких, друзів, дітей та кожного з нас. Але ми сім років живемо в хаті скраю села осторонь від важливих процесів в країні, громаді, місті. Не хочемо нести відповідальності за свою свободу та, крім сліз на офіційних заходах, не готові нічого віддати, щоб змінити ситуацію.
Роль Майдану велика, а люди, що принесли себе в жертву, – герої. Проте не потрібно розділяти життя країни і людей в ній на до та після. Сучасний світ розвивається дуже динамічно і потрібно реагувати на зміни, а не рефлексувати на події, що давно минули, відіграли свою роль і реально не впливають на ситуацію зараз. Але, на жаль, Майдан став для багатьох причиною нічого не робити, залишатись осторонь від більшості головних процесів у країні.
Політики розділили життя України на до та після Майдану. У нас з’явились два табори: постмайданівські лідери та партії і реваншисти (ті, що програли внаслідок Майдану). Їм вигідно так працювати і дотримуватися відповідної риторики. Їхні електоральні поля тоді чітко окреслені, простіше артикулювати, будувати політичні кампанії та виступи. Проте це аж ніяк не відображає реальної ситуації в країні. Маніпуляція героїчною й водночас трагічною подією викликає тільки чергову емоцію.
Роблячи Майдан відправною точкою всіх процесів, ми зводимо потрібні й важливі реформи в політичний популізм. Для прикладу, говорячи про антикорупційну реформу, як виконання вимоги Майдану, ми автоматично протиставляємо її тим людям, які не підтримали акцій протесту. Саме тому проросійським силам так легко маніпулювати своїми виборцями, саме тому з’являються корупційні рішення КСУ, саме тому так просто розвивати тему «теорії змови».
У нас було достатньо важливих подій за цей час, які сильно вплинули на розвиток країни. І прикривати все Майданом не варто. Якби все було так просто, то достатньо було б вийти на черговий великий протест і все знову змінити.
За сім років змінилося два президенти, два парламенти, є новий адміністративний поділ країни, двічі обирались нові органи місцевого самоврядування, окуповано Крим та частину Донецької і Луганської областей. Та й війна з Росією нікуди не ділась. І всі ці процеси не зовсім наслідок Майдану, і не варто вести їх з 2014 року.
Великий протест українців тільки відкрив всі ці проблеми, які просто вирішувались по-різному. Проблема з Кримом не виникла після сутичок з «Беркутом», вона була й раніше. Але Криму, який залишився «скраю», керівники України не приділяли достатньої уваги, і це призвело до окупації. Потім ситуація повторилася на Сході країни.
Як же тоді сприймати Майдан? Це бажання отримати свободу, це жертва заради гідного життя, це народження національних цінностей, це збільшення активного населення країни?! Але не розподіл на до та після, на хороших і поганих, а тим більше не причина проблем.
Одні звинувачують Майдан у всіх проблемах і залишаються осторонь. Інші заявляють, що свою функцію виконали, підтримавши протести, і фінансово, і особистою участю, а тепер хай політики працюють. Обидві сторони і надалі живуть вчорашнім днем, посилаючись у всьому на події минулого. Це невміння українців рухатись вперед призводить не до більшого осмислення проблем і потреб, а до їх консервації.
Бажання багатьох політиків, активістів і навіть журналістів говорити про те, що саме 2013 року народилась «нова Україна», що потрібно забути про все, що було до того, призводить до перекреслювання доль значної кількості людей. Життя і розвиток великої країни – це не текст у файлі на комп’ютері, який ви можете видалити, залишити тільки те, що подобається, і написати щось нове.
Досвід, який ми мали до 2013 року, важливий. Так, він не завжди приємний і не все хочеться згадувати, але точно треба пам’ятати, щоб не повторювати помилок. Також не треба забувати, що мільйони українців залишились осторонь подій 2013/14 років. Їхня хата скраю стоїть і досі. Неактивна більшість не має розподілу на до та після, але будувати країну без них не можна.
Останні сім років ми навішуємо на Майдан ярлики панацеї від усіх проблем минулого. Не розбираємо суті, не говоримо про причини, хто вийшов на протест і якою була їхня мотивація. Зводити все до непідписаної Угоди про асоціацію – це спрощення ситуації. Цей чинник виступив каталізатором, але не був причиною.
Роблячи Майдан піком прояву української свободи, ми спрощуємо поняття «свобода». Свобода – це не тільки протест. Протест – лише один з інструментів здобуття свободи. Про свободу як відповідальність згадуємо хіба зрідка.
Прив’язувати себе до Майдану – це самоусуватися від інших процесів, які відбулися в країні з цього часу. Так, у країні відбулися зміни, але в ключовому напрямку, а саме в системі влади суттєвих зрушень не було. Також не потрібно розглядати всі процеси за цей час як лінійні. Кожна змінна впливала на подальші дії.
У нас і далі експлуатують образ Майдану, його героїв, але уникають радикальних змін. Кожен прагне залишити всі процеси іншим людям, зрештою, так це було й до 2013 року. Аби відволікти нашу увагу, вони говорять про якусь абстрактну «Нову Україну».
Ми вже писали, що за останні сім років, говорячи багато про демократію, ми так і не змогли вибудувати ефективну систему участі людей в управлінні громадою. Та навіть таку опцію впливу як прийти і проголосувати не використовуємо. Але ці, здавалося б, банальні речі впливають на наш розвиток і не прив’язують до минулого. Про нього треба пам’ятати, але не «засовувати» у всіх процесах.
Ми використовуємо