Ми можемо і будемо жити в одній державі

12 листопада під час дискусійного клубу «Митуса» історик і журналіст Данило Яневський, говорячи про відносини між Заходом і Сходом України, заявив: «Ми не можемо і не будемо жити в одній державі. Не в такій».

Автор висловлювання продемонстрував електоральну карту країни, розділену на два політичні табори, і підкреслив, що він шанує, але не поділяє прагнень східноукраїнських мешканців. Також Яневський, котрий зараз живе і працює в США, додав, що йому не хочеться жити в державі, «пофарбованій синім кольором».

Своєю чергою, директор української філії Інституту країн СНД Владімір Корнілов бачить електоральний поділ України незалежним від зміни політиків. «Політики змінюються – кордон залишається», – сказав політолог, котрий торік назвав російського президента найпопулярнішим політиком в Україні.  

Різні, але єдині

Після виборів Олександр Турчинов обурювався з приводу явки у східних регіонах. Мовляв, як таке може бути: там стільки розчарованих у влади громадян, котрі не скористалися своїм правом голосу, а явка, як і раніше, немаленька? Безумовно, це питання було справедливим. От тільки чому «Батьківщина» так і не скористалася масовими розчаруваннями у регіоналах серед мешканців Сходу і Півдня? Про Донбас центральні органи українських «сил опору», судячи з усього, взагалі забули, тому що «все одно там усі за Януковича та Партію регіонів». Значних коштів туди не виділяли, бо «все одно ми там програємо». Із громадськістю ніякої роботи практично не вели, бо «все одно вони там всі запрограмовані». Тільки все це можна розповідати тим, хто не знає реальної соціально-політичної ситуації в Донбасі. А той, хто щось знає, не взявся б ставити хрест на електоральних можливостях опозиції у забутому нею краю териконів. Якби «Батьківщина» дійсно хотіла перемогти на цих виборах, її представники  активніше працювали б із «масово розчарованими» у східних і південних областях, а електоральна карта, яку демонстрував Яневський, виглядала би трохи інакше. І це могло бути лише стартом тривалої тенденції.

Втім, справа не тільки у Донбасі. Якщо ми не можемо і не будемо жити в одній державі, то як бути з суперечливими політичними настроями, наприклад, на Кіровоградщині, Миколаївщині та Херсонщині?..

 «Не втримається царство, яке розділиться саме в собі», – написано в одній розумній книжці. Ми вже двадцять два роки будуємо спільний дім. На будівництві – не без проблем. Але що довше ми працюємо разом, то більше у нас спільного. А рівненько розділити на дві частини те, що ми все ж таки встигли побудувати за цей час, дуже непросто. По суті, є тільки один спосіб: знести споруду бульдозером, а потім на руїнах збирати «своє». Та й взагалі, чому політичну неузгодженість багато хто вважає чимось таким, що заважає жити разом? Це якийсь політикоцентризм. Така ж недуга, як і регіональні егоцентричні комплекси, які присутні й на Сході, та на Заході України. Мірятися ж, у кого кращі комплекси, – це доля слабких і непродуктивних, а не тих, хто хоче жити добре і мирно. А будь-яка здорова людина бажає саме цього.

Коли автор цих рядків перебував у Львові влітку цього року, він ще раз переконався в тому, що фундаментальна проблема взаєморозуміння між мешканцями Заходу і Сходу України полягає не в історико-політичних розбіжностях, а в тому, що ми практично не знаємо один одного. Не знаємо, тому що мало спілкуємося. Мало спілкуємося, оскільки рідко їздимо один до одного в гості. Деякі львів'яни ніколи не бували в Донбасі, але люблять мастити всіх мешканців «вотчини регіоналів» чорною фарбою. Деякі донбасівці жодного разу не були в Галичині, але доказують, що там ненавидять усіх, хто говорить російською. Щоб ці міфи розсіювати, мешканцям Заходу потрібно частіше їздити до східних областей, і навпаки. Тоді ми зрозуміємо, що існують не тільки питання, які розколюють Україну політично, але й моменти, які об'єднують нас по-людськи. А це набагато важливіше. Наука така: більше спілкуємося – краще починаємо розуміти і добріше ставитися один до одного. А в атмосфері доброзичливих взаємин знайти політичний компроміс набагато легше.

Але їздити один до одного в гості – це півсправи. Потрібен ще правильний настрій. Якщо очікувати на агресію, ми її отримаємо. Коли вірити у конструктивність, ми її досягаємо. Адже ми притягуємо те, про що думаємо. Нарешті, як казав один розумний чоловік, для чистих все чисте, а для занечищених та для невірних не чисте ніщо.

Думки донецьких експертів

Голова Донецького осередку «Демократичного Альянсу» Євген Семехін:

Сортування і розподіл українців на «східняків» і «західняків» – це політтехнологічна гра з відволікання уваги населення від економічних проблем. Ця гра сьогодні вигідна і владі, і опозиції, адже вона консервує чинне політичне поле, включає «маячки» емоційної прив’язки, успішно розставлені 2004 року, закриваючи шлях у політику новим партіям.

Заяви про неможливість спільного існування – це повна маячня. Протягом тривалого часу українські громадяни з Донбасу та Галичини живуть в одній країні та мають спільну історію. Однак сьогодні певні політичні сили продовжують користуватися результатами роботи потужної агітмашини часів СРСР. Сучасна молодь формує ставлення до мешканців інших регіонів не з радянських фільмів, а суто з практичних і ціннісних моментів. У мене багато друзів по всій Україні, частина з них залучена в «Демократичному Альянсі». Всі вони прекрасні люди. Нас усіх об’єднує бажання гідно жити у нашій державі. Ми розуміємо важливість жити, згідно з мораллю, та усвідомлюємо складність цього вибору. Сьогодні для сучасного східноукраїнського мешканця західні області – це прекрасна природа та традиції. Для сучасного мешканця Західної України східні регіони – це великі бізнес-можливості. Ми змагаємось у гостинності один з одним і створюємо умови для її демонстрації. А ще сучасних молодих українців об’єднує аполітичність – у нас сформувався спільний запит на зміни в країні і недовіра до політичних партій.

Координатор Донецької платформи руху «Чесно» Валентин Краснопьоров:

 В Україні зростає покоління, що усвідомлює все своє життя з нею. А це означає, що на Сході з’являється дедалі більше людей, які дивляться на Україну не лише з позиції збагачення та накопичення матеріального, але і як на культурний та духовний дім. Головною причиною голосування на Донбасі за українську незалежність було невдоволення з приводу того, що левова частка грошей, які заробляв промисловий регіон, відходила до Москви. Тому донбасівці бачили в державній незалежності спосіб покращити матеріальне становище, сподіваючись на те, що капітал у такому випадку залишатиметься на місцях. Нове покоління зовсім інше, воно розглядає Україну як Батьківщину, не сумуючи та не ностальгуючи за СРСР. Також воно позбавлене командно-адміністративної ментальності, що значно збільшує частку критично мислячої молоді. Останні вибори довели наявність змін на Сході України. На дільницях, де переважно голосувала молодь (гуртожитки, казарми частин або військові ліцеї), частка голосів за опозицію була набагато вища, ніж на звичайних дільницях. У деяких випадках показники опозиційних сил дорівнювали відсоткам провладних партій (ПР і КПУ). А це означає, що розбіжності між молоддю Заходу та Сходу не такі критичні, як серед старшого покоління. Є спільне бажання будувати власну країну, яка й називається Україною з її мовою, культурою та релігією, без впливу ностальгічних упереджень.

Щодо старшого покоління, то тут також спостерігаються позитивні процеси. Десять років тому спілкування українською мовою викликало великий подив у більшості населення, а зараз це нормально. Щодо голосування хочу зазначити, що реальна явка в Донбасі становила 50% від усіх виборців. І приблизно тільки половина з тих, хто прийшов, голосувала за регіоналів. А це означає, що лише четверта частина виборців віддала свої голоси за партію влади. Велика частина населення просто не пішла на вибори, відчуваючи розчарування та безальтернативність. І я маю глибоке переконання, що у випадку реальних дій опозиційних сил на користь держави розчарована більшість населення Сходу без проблем підтримає їх.

Отже, будування спільного дому потребує великих зусиль та багато часу. Але зрештою має створитися держава одного народу, який був історично розкиданий у минулому, але об’єднався. Чи не варто працювати для цього і надалі, особливо коли ознаки об’єднання відчутні дедалі частіше?..