Ми пам’ятаємо. Лисиничі

Близько двох місяців тому на ZAXID.NET з’явилася інформація про "впорядкування місць історії євреїв у Львові". Знизав плечима, побачивши максимально обережні і виважені формулювання. Звичайно, можна і так. Краще так, ніж ніяк. Сам вже і не мрію ні про які "впорядкування". Хоча в останні роки намагався розшукати місце масових страт людей у лисиницькому лісі.

Для тих, хто не в курсі, кілька довгих цитат:

1. З документів радянської Надзвичайної державної комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників:

«…Масові розстріли мирного населення і військовополонених німці проводили… у Лисиницькому лісі, що на околиці Львова у напрямку до Тернополя. У цей ліс німці щоденно приганяли і привозили на автомашинах великі партії радянських військовополонених з табору "Цитадель", ув’язнених з Янівського табору, Львівської тюрми, а також мирних радянських людей (читай: звичайних львівських євреїв, - Манкурт), затриманих на площах і вулицях міста Львова під час численних облав.

Судово-медична експертна комісія, обстеживши місце розстрілів радянських військовополонених, виявила на поверхні ґрунту та в різних ямах попіл і вцілілі кістки людських скелетів, штучні зуби, предмети особистого вжитку, людське волосся. Залишки мозкової речовини, волосся, предмети особистого вжитку і різкий трупний запах у ямах свідчать про те, що в них спочатку тривалий час були зариті трупи, які потім були вириті і спалені.

На підставі розслідування встановлено, що німці розстріляли в Лисиницькому лісі понад 200 тисяч людей».

2. Зі стенограми виступу на Нюрнберзькому процесі помічника головного обвинувачувача від СРСР Л.Н. Смірнова:

«Манусевіч був ув'язнений німцями до Янівського табору, де працював у команді ув'язнених, зайнятої спалюванням трупів вбитих радянських людей. Після спалення 40 тисяч трупів, забитих у Янівському таборі, команда була відправлена для аналогічних цілей у табір, розміщений у Лисиницькому лісі. Я цитую протокол допиту: "У цьому таборі на фабриці смерті були організовані спеціальні 10-денні курси зі спалювання трупів, на яких займалося 12 осіб. На курси були надіслані з таборів Любліна, Варшави та інших таборів, з яких - не можу пригадати. Прізвищ курсантів не знаю, але це були не рядові, а офіцери. Викладачем курсів був комендант спалювання полковник Шаллок, який на місці, де викопували і спалювали трупи, розповідав, як практично це робити, роз'яснював пристрій машини по розмелювання кісток»

«Далі Шаллок пояснював, як розрівняти яму, просіяти і посадити дерева на цьому місці, де розсипати і ховати попіл людських трупів. Такі курси проводили протягом тривалого часу. За час мого перебування, тобто за п'ять з половиною місяців роботи в Янівському і Лисиницькому таборах, було пропущено десять партій курсантів».

3. Зі статті Зиґмунта Альберта «Страта львівських професорів у липні 1941-го року»:

«З наближенням гітлерівської військової поразки, гестапо у 1943 р. приступило до затирання слідів своїх злочинів над поляками, євреями, українцями, росіянами та іншими народами. З ув'язнених євреїв були сформовані так звані Зондеркоммандо 1005, перед якими було поставлено завдання розкопування могил, вилучення трупів, перевезення їх у Кривчицький [Лисиницький] ліс і спалювання. Масове чотирирічне винищення людей у Львові відбувалося на так званих Янівських Пісках і в Кривчицькому лісі, що за Личаківської рогаткою. У Кривчицькому лісі спочатку вбивали радянських військовополонених, потім поляків і, перш за все, євреїв. Опис формування і діяльності коммандо 1005 дав Лев Велічкер у своїй цікавій праці під назвою "Бригада смерті" Зондеркоммандо 1005". Інший учасник цієї бригади, єврей Едвард Глейх, письмово підтвердив слова Велічкера в обширному надісланому мені визнанні. 3 вересня 1944 я разом з Томашем Цешинським і трьома євреями, членами Зондеркоммандо 1005, відвідав ліквідований табір у Кривчицькому лісі. Було ще добре видно сліди понад десяти масових поховань (розміром від 5×5 до 7×7м - різної глибини), хоча рештки викопали і спалили. Під час пробних розкопок було видно землю, густо просяклу кров'ю. Скрізь був запах гниючих тіл, хоча вони давно вже були спалені.

Яка ж організація була потрібна, щоб сотні тисяч здорових людей, чоловіків, жінок і дітей вбити, закопати, а потім ексгумували і спалити. Скільки ж десятків тисяч живих євреїв привозили сюди машинами, наказували їм роздягтися, після чого вбивали і відразу спалювали. Потім просівали на ситах попіл, добуваючи з нього золоті зуби і заховані в стравоході і жіночих дітородних органах коштовності, після чого не згорілі повністю кістки перемелювали в млині і розсіювали разом з попелом по лісі. Іноді протягом одного дня вбивали 2400 євреїв або спалювали 3000 ексгумованих тіл».

Іноді я недобрими словами згадую, що львів'яни не шанують місць масової загибелі земляків під час війни. Зазвичай називаю функціонуючий досі Янівський табір смерті, гетто та Лисиницький ліс. Звичайно, не можна сказати, що зовсім не шанують. У нас навіть пам'ятник загиблим євреям на вході в колишнє гетто є. Євреї 1992 року поставили. Зрідка його обливають фарбою, але це, вважай, дрібниці.

Де саме вбили близько 200 тисяч людей в Лисиницькому лісі, я, чесно кажучи, не знав. Три роки тому старий товариш каже:

- Ти що, не знаєш, де це було? Ну, ти даєш! Давай, покажу.

Я погодився, підзарядив акумулятор до своєї мильниці і зранку, поки не дуже спекотно, на улюбленому трамваї "двійочці" доїхав до кінця Личаківської, де і зустрівся з приятелем. Запропонував сісти на маршрутку, але він сказав, що це зовсім недалеко, і ми пішли пішки далі по Личаківській.

Не доходячи до дріжджового заводу, приятель сказав:

- Ось тут наліво треба повертати.

Пішли наліво. Дійшли до якоїсь автобази, повернули за неї, і через кількасот метрів побачили шлагбаум. Дядько з вівчаркою нас обігнав - собаку повів вигулювати. Через метрів двісті побачили ще один шлагбаум, за яким ґрунтовка різко пішла вниз, серед тінистих дерев і чагарника.

- Іншої дороги сюди начебто немає, - сказав приятель - ось по цій дорозі їх всі двісті тисяч і везли. Хіба що ще залізницею вагонами.

Я сказав, що не пам'ятаю про вагони. Всюди, де читав, згадували автомашини, на яких везли жертв на страту. Обійшли шлагбаум з колючкою і почали спускатися по дорозі вниз.

Вийшли в улоговину довжиною до кілометра, зарослу деревами і чагарником, хоча товариш, який колись вчився в шістнадцятій школі неподалік і гуляв тут у дитинстві, відразу заявив, що ще в 60-х тут не було лісу. Зараз скрізь валялись уламки бетону, якісь труби, де не де в землі були вириті глибокі котловани, окремі були засипані сміттям. Клацнув мильничкою кілька разів. 

Підійшли до порожнього будинку розчинного вузла - я його не фотографував, але звернув увагу на зовсім зарослу плющем сталеву драбинку. Піднявся нагору - для кращого огляду. Зробив ще кілька кадрів. Спустився. Пройшлися вздовж улоговини. Ну так, ідеальне місце для страт. Круті, майже прямовисні схили по краях, практично з усіх боків - тікати нікуди. І місця багато - є де тисячі трупів закопати. 

В іншому кінці улоговини ми видерлися, чіпляючись за гілки кущів, по крутому схилу нагору, до залізниці. Крокуючи по шпалах, повернулися знову назад, пройшли тією ж дорогою до Личаківської і зупинилися перепочити. Я підійшов ближче до пивбару з Богородицею. Мимо проходили люди, побожно хрестячись. Сфотографував гарну статую, а потім ми з приятелем попрямували до трамваю. 

Я уточнив:

- А ти впевнений, що це те саме місце?

Він знизав плечима:

- Та все життя, скільки себе пам'ятаю, старі говорили, що людей розстрілювали тут. А що, боїшся, що опублікуеш, а виявиться - не тут. Незручно буде?

- Ні, - відповів я. - Мені незручно вже не буде. Нехай їм буде незручно.

Після публікації фотозвіту про відвідування лісу на власних сторінках колишній львів’янин, а нині мешканець Варшави Сергій надіслав план-схему місцевості 1944 року, зроблену Зигмунтом Альбертом (Альберт - колишній львів'янин, відомий польський професор медицини і дослідник фашистських злочинів у Львові). 

План табору Sonderkommando 1005 у Кривчицькому лісі, за ескізом З.Альберта, створеного 3.09.1944р.

1 – штаб керівництва табору, 2 – табірний склад, 3 – офіцерський клуб, 4 – виходок, 5 – кухня, 6 – майстерня, 7 – надгробок з єврейського цвинтаря, 8 – крематорій, 9 – сито для просівання спалених решток тіл, 10 – гравійний млин для розмелювання людських кісток, 11 – могили замордованих у 1941-1943рр. (до того, як розпочали спалювати рештки), 12 – бункер табірної охорони. 

У червні минулого року зробив чергову спробу. Попросив допомогти іншого старого товариша з машиною, хоча лісок практично в межах Львова. Він чомусь призначив мені побачення в Лисиничах - о'кей. Маленьке застереження - в деяких джерелах фігурує лисиницький ліс, в інших - кривчицький. Мова йде про одне й те ж місце.

Прибув я за півгодини до призначених 11.00, прогулююся під місцевою церквою, оглядаюсь. Ось Шевченко. Пам'ятник початку минулого століття, тільки таблички новенькі, явно вибиті в граніті зубилом місцевим умільцем. Поруч з ним поглядом страждальця дивився Петро Бубело, отаман Української галицької армії, якого 1920 року занесло до Одеси, де його й убили підступні більшовики. Біля пам'ятників - естрада з гербом України та написом "Сахат - лох" і місцеві центри культури - занедбана "Просвіта" і помітно імпозантніша церква.

І друга спроба виявилася невдалою. Ми поїхали на Глинянський тракт до кладовища, звідти звернули на вулицю Наступальну, досягли лісу, але завернули під лісом не туди. Довго блукали серед гарних дерев, зупиняючись на підйомах через кожні кілька десятків метрів, зрозуміли, що ніфіга не знайдемо, і повернулися. Помилкова прогулянка на мапі позначена червоним.

Тоді попросив об'їхати ліс навколо та завезти мене на дорогу до Винників, звідки стартував минулого разу. Хвилин через двадцять були вже біля Нафтобази. Вийшов, подякував товаришу і відразу від шосе поліз на круту гору до залізниці.

У долину до піщаного кар'єру не спускався - важко підніматися потім, та й нічого за два роки не змінилося. Почав огинати його з іншого боку. Виліз на купу сміття і зробив знімок  вздовж долини. Потім два рази вниз - суцільна зелень і краса. Людям, яких там розстрілювали, було не до красот. Зафіксував численні містечка для вогнищ і шашличків, саме над піщаним тупиком. Без осуду пишу - ніхто про трагедію нічого не знає, чому б не відпочити на природі, хіба що прибирати за собою треба.

У цьому місці стежка пішла вниз, і я побачив лісову дорогу. Спустився. Чорт забирай, щось схоже. Як навігаційні матеріали у мене в кишені були кілька роздруківок супутникових фотографій Гугла і та сама план-схема місцевості 1944 року Зигмунта Альберта. На фото не видно взагалі нічого, тому що все заросло деревами. Взявся крутити схему. Без неї навіть не знав би, що шукати треба. Але виявився саме на такому лісовому роздоріжжі, як на схемі, де написано "дорога в долині". На супутниковому знімку маршрут туди позначений зеленим. Може, саме це дорога до концтабору? Пішов нею. Оце схема моїх пошуків. 

Пройшовши півсотні метрів і, піднявшись на пагорб, зняв чергове "шашличне місце", а ще через кількасот метрів, вже на узліссі, побачив зліва незаросле деревами місце. Підійшов ближче. Невелика ділянка була запаскуджена до неможливості, а в центрі її була влаштована пара імпровізованих футбольних воріт. Схоже до місця, де була кухня, казино для особового складу і табірний туалет. Запитати було ні в кого, а жодних залишків фундаментів виявити не вдалося. Вийшов на вулицю Лодія, дійшов до Глинянського тракту, прикинув, який будинок міг би бути штабом командування табору. Серед одноповерхової забудови виділявся № 109 - явно довоєнний на два поверхи. Сфотографував  і пішов назад - цей маршрут синім. 

Пройшовся вздовж лісу, трохи заглибився і знову повернувся "на стадіон". У центрі "поля" вже стояла чорна машина з відкритими дверцятами, в ній сиділа зовсім юна парочка - блондиночка за кермом і поруч з нею темноволосий хлопчина років дев'ятнадцяти:

- Доброго дня вам, перепрошую, ви здалеку приїхали, чи з цих місць?

Вони засміялися:

- Звідси, звідси, а ви щось шукаєте?

- Та тут колись концтабір був, тільки не можу зрозуміти - тут чи не тут?

- Тут, тут - хлопець махнув рукою, - ну, десь тут...

Дівчинка з усмішкою запитала:

- Може, ви клад шукаєте?

Так і запитала - не «скарб», а «клад».

- Ні, тут золота не знайдеш. Хіба кістки людські...

Хлопчик похитав головою:

- Нічого не знайдеться. Самі бачите - купи сміття всюди...

- Бачу. Ганьба взагалі-то ..

- Та це не ми. Це ще до нас...

- Я знаю. Це не ви. Це ми.

Подякував, повернувся до пагорбку з шашличним місцем - його вже зайняли, вогнище диміло і шестеро-семеро молодих людей про щось неголосно розмовляли російською. Фотографувати їх не став – а раптом не сподобається, можна і по голові дістати. Повернувся назад і подивився на дорогу в лісі – красива дорога.

Спустився знову на роздоріжжя. Ось іде вниз напівзаросла "дорога в долині". Не пройшовши нею і ста метрів, побачив праворуч дерев'яний хрестик з фанерною саморобною табличкою. Наблизився. "Тут поховані італійські солдати". Прапорець українсько-італійський. Поруч до товстого буку прикріплені стрічки червоні і чи то білі, чи вигорілі на сонці. Та ще під деревом синьо-жовта ганчірочка, схожа на колишній бант. Чесно кажучи - зрадів. Обфотографував і хрест, і стрічки з ганчірочкою. Хоч якась зачіпка! Хоч якийсь слід! Пішов далі метрів на сто. Нічого. Почав повертатися. Зупинився біля двох невеликих ям, одна з них - з водою. Ну так, тут же колись розкопували. 

Втретє вийшов на роздоріжжя. Дуже схоже на те, що на старій схемі. Встав у самому центрі її і тричі навів об'єктив: дорога до табору, дорога до могил з галявиною праворуч, де були млин для кісток і сито для праху, а утретє - нагору, до кар'єру і місця розстрілів. Небагатий був вибір у тих, хто ходив по цих дорогах у лихі воєнні роки.

Розмовляв колись з одним інтелігентом, автором багатьох статей та кількох книг про наше місто, згадали Лисиничи, він здивувався:

- А хто вам взагалі сказав, що там багато людей загинуло? Там просто місця нема - щоби багато... Ну, може, когось і розстріляли... - і зневажливо махнув рукою.

Знавець історії Львова. (Оце рік тому я подумав, що він просто не знає. Зараз вже здогадуюсь - заперечення Лисинич – наша принципова позиція).

З цього місця вже написаного тексту я, подумавши, викинув досить довгий і отруйний абзац про способи мислення земляків та їх причини. Цим нехай інші займаються. Наша справа маленька - спробувати знайти і зрозуміти – де саме "когось розстріляли". А насправді - хоч щось дізнатися про злочин рівнозначний з Волинню чи Катинською трагедією, або й більш масштабний. Звичайно, за нинішніми нашими мірками, з урахуванням того, що вбивали переважно євреїв....

Отже, стояло два питання: скількох людей убили в цьому ліску і, хоч як соромно зізнаватися, де це було?

Радянська комісія з розслідування гітлерівських злочинів цифру цілком могла завищити. Крім того, потрібно взяти до уваги, що цифри жертв фашистів "накладаються" одна на одну. Тобто загальновідомі дані про 136 тисяч вбитих в гетто, до 200 тисяч в Янівському таборі, до 200 тисяч у Лисиничах, близько 140 тисяч в таборі військовополонених на Цитаделі не можна механічно переводити у 700.000 вбитих. Ми знаємо, що євреїв вбивали безпосередньо в гетто, а також в Янівському таборі, в Лисиничах, вивозили їх у табір Белжець (де своя бухгалтерія смертей). З іншого боку, за винятком гетто, всюди вбивали не тільки мешканців Львова, але привезених на страту з інших місць. Не всі військовополонені померли від голоду на Цитаделі – у перший період війни їх також вивозили на розстріл в Лисиничі. Все це створює плутанину в цифрах, що, власне, і дозволяє спекулювати на цьому і зневажливо махати руками нинішнім галицьким знавцям історії міста.

Ми цілком маємо право припускати, що в лісі під Лисиничами було знищено від 50 до 200 тисяч людей. Є для цього документальні підстави. Я не політик, мені не треба цифри трупів з пальця висмоктувати, щоб ще страшніше було. Воно й так страшно. Більш аніж.

Разюча розбіжність у півтори сотні тисяч вбитих не від розгонистого легковаження, тут недостатньо пенсіонерських прогулянок по лісу – потрібна серйозна робота дослідників, які змогли б зіставити всі наявні дані, проаналізувати і зробити більш аргументовані і точні  висновки. Маю підстави думати, що за мого життя такого дослідження не буде. Нема замовлення. Ніхто не заплатить. Невигідно. Не кажучи вже про те, що в серйозному дослідженні треба буде чіпляти "делікатні" питання участі українців. Наші діти не дочекаються.

Друге питання простіше - де ж це відбувалося? Місце ще можна встановити, хоча ми робимо все, щоб воно зникло з людської пам'яті назавжди. Коли були у Лисиничах, мій приятель уточнював дорогу в одного зі своїх знайомих старожилів. Я поцікавився:

- Ну, ви знаєте взагалі, що в тому лісі людей вбивали?

Дідусь замахав руками:

- Та не тільки вбивали! Їх живими в землю закопували! Живими! Тисячі!

Скоро цих свідків не залишиться. І тоді ми всі зітхнемо з полегшенням. Починаючи з наших політиків і закінчуючи краєзнавцями та істориками.

Наприкінці минулого літа зробив третю спробу. Після неї залишився мій відеоролик. Знятий не для публікації тут, тому коментував побачене російською. Остаточної ясності все одно не було, але світ  не без добрих людей. Днями одержав кілька листів з Америки від досі невідомого мені читача Алекса (зрозуміло - колишнього львів’янина), який написав, що після наших публікацій в Інтернеті з’явилася аерофотозйомка лисиницького лісу Люфтваффе від 5 вересня 1944 року. Лісу ще не було, але з німецькою акуратністю знищено всі сліди колишнього табору - тільки дороги залишилися. Пан Алекс добре попрацював над знахідкою з американських архівів - сумістив в одному вимірі аерофотозйомку з сучасними зображеннями місця, старими картами, схемою З.Альберта та маршрутами моїх проходів. Він прислав кілька зображень, тут пропоную два: фрагмент німецької зйомки з висоти 9 км та сучасне супутникове фото з позначеннями. 

Нарешті стало зрозуміло, де я був і куди не дійшов. Вже маємо сучасну мапу, розуміємо - де і що було. Тільки нема кому дерев’яний хрест поставити та бляшану табличку повісити, що тут людей вбивали та спалювали. Там ще й зараз паленим людським м’ясом смердить, втім, можливо, мені просто  так здалося. Тоді б і для футболу інше місце знайшли, і шашлики б не так смакували і презервативів по лісі менше було б розкиданих через проблеми з ерекцією у більш вразливих хлопців.

P.S. Коли з приятелем блукав мальовничими пагорбами, він знизав плечима і спитав:

- Вибач, я взагалі не дуже розумію - що ти хочеш знайти?

- Місце. Хоча б місце, де вбили чи то п'ятдесят, чи сто, чи двісті тисяч людей. Вони ж були людьми. Чєлавєками.

Знайшли. Рубрика дещо іронічно називається "Ми пам’ятаємо". Радше данина ефектній риториці, аніж дивним особливостям нашої пам’яті. Можливо, колись ми пригадаємо і Лисиничі, а ще колись і звучна назва рубрики набуде відсутнього нині справжнього змісту.