«Ми єдині зможемо повернутися додому»

У Краматорську «Пласт» існує 25 років. Після російської агресії у 2014 році організація, яка виховує лідерів українського суспільства, фактично жила на лінії фронту у місті, яке стало центром вільної Донеччини. Зараз частина пластунів станиці «Краматорськ» захищає країну, частина перебуває в евакуації і намагається відновити діяльність. ZAXID.NET поспілкувався з пластунами, які мешкають у Львові, про постійні старання зберегти організацію, Краматорськ і віру у те, що місто вистоїть.

«"Пласт" дав мені все»

Початок 2000 років. В одній зі шкіл Краматорська триває спартакіада, яку організували пластуни. Десятирічний Володя проводить тут весь день. Вдома хвилюється його мама Наталя Попова і не розуміє, чому сина так довго немає. Про «Пласт» вона дізнається вперше і навіть не здогадується, що він на два десятиліття стане частиною її життя.

«Пам'ятаю, що спартакіада відбувалася в суботу, і дитини не було цілий день. Думаю, він же їсти хоче, чого так довго немає. Вирішила піти глянути, що це таке. Дивлюсь, а дітей там так багато, вони займаються, потім ввечері всі сідають в коло, моляться, ватра в них. Думаю: "Боже, баптисти якісь". Мене це трохи налякало. Проте побачила, що сину дуже сподобалося. Для десятирічних це саме те, що треба, є куди подіти енергію і де показати себе. Перед тим помер мій чоловік. І це для нас був спосіб повернутися до життя», – пригадує Наталя.

Наталія Попова (фото ZAXID.NET)

Згодом син Наталі зібрався на свято весни від «Пласту». Це чотири дні просто неба у наметах. Жінка вирішила приєднатися.

«Запитала, чи можна поїхати. Сказали, що залюбки. У нас братчик був неповнолітнім навіть, тому їм потрібна була доросла людина. Після цього мені запропонували взяти якийсь гурток. Було страшно, бо це відповідальність. З іншого боку, мені дуже подобалось бути з дітьми на природі, бути в наметах, готувати їжу», – розповідає Наталя.

Після вагань Наталя таки погодилась долучитися до «Пласту», щотижня бачилась з дітьми на сходинах, брала участь у мандрівках та таборах.

«Коли прийшла в "Пласт", то все змінилося. Уявіть, скільки ж років минуло. Наприклад, "Отче наш" я знала лише російською. Зараз і не згадаю. Мені син каже, що якби ми не були в "Пласті", то ми були б сєпарами, як у нас є. От чого люди такі? В школі їм щось вклали в голову, вони з тим живуть, особливо старше покоління. Вони не розвиваються, а тут зовсім інше. "Пласт" мені дав все», – каже Наталя.

До війни в організації стабільно було 25 дітей різного віку. За словами Наталі, все трималося на кількох пластунах, які залишалися в організації з 2000-х років.

«Кращої організації, ніж "Пласт", просто не існує. Там здоровий спосіб життя. Діти під наглядом, їх ніхто не ображає. Є куди подіти енергію, бо у школі можуть причепити до дитини ярлик, а тут вона розвивається і може вдосконалити себе у будь-якій сфері», – каже жінка.

За словами Наталі, довгий час «Пласт» в Краматорську не сприймали. Людей лякав релігійний аспект і навіть те, що це національна скаутська організація. Були випадки, коли дитина хотіла ходити, а батьки ні, або ж навпаки.

«Ми завжди організовували купу всього, спілкувалися зі школярами. У дітей горіли очі, але коли ми запрошували приходити до нас, то добре було, коли це робили 1-2 дитини. У нас не було черг. Ми приймали всіх, лише було потрібно, щоб дитина відвідала декілька сходин і зрозуміла, чи їй це підходить. У нас дисципліна, чіткі правила», – розповідає Наталя.

Вона пригадує, що частина дітей назавжди покинула «Пласт», коли почалася війна, у можливість якої ніхто не вірив. До того батьків влаштовувало, що за дитиною є нагляд, і вони не цікавились, чим займається організація.

«Діти приходили до нас і казали, що Путін нормальний і нічого поганого не зробить. Людям з таким світоглядом з нами взагалі не по дорозі. Ще якби тоді була підтримка влади, але всім було все одно. Мій син пішов на війну добровольцем. Перед тим був на Майдані і тільки закінчив в Донецьку інститут. Коли їхали до Києва, то їхні автобуси зупиняли, били вікна. Їх в Краматорську стерегли», – згадує Наталя.

«Наші діти вміють виживати»

На думку жінки, після 2014 року Краматорськ, крім того, що розбудовувався й оновлювався, ще й стрімко українізувався. У місто переїхали мешканці окупованих територій Донеччини, і дехто з них одразу віддав дітей до «Пласту».

«Ми працювали з різними містами й відчували, що ми частина великої спільноти. У нас діти дуже патріотичні, ініціативні. Діти між собою спілкувалися лише українською. У мене в самої може вирватися якесь слово російською. Я дітям дозволяю, щоб мене поправляли, якщо забуваю», – говорить Наталя.

Станиця «Краматорськ» готувалася до повномасштабної війни. Наталя каже, що попри все не вірила, що це станеться. Військові проводили гутірки, вчили надавати першу медичну допомогу.

«Війна з 2014 року йшла, і коли ми чули, що щось загрозливе починається, то готували дітей. Говорили, коли навіть вони йдуть зі школи, то потрібно придивлятися, куди можна впасти, якщо обстріл. На всіх наших заходах ми мали тренування з першої медичної допомоги. Розказували, як поводитися під час обстрілів, що треба покласти записку в кишеню з номером і адресою, щоб все знали батьки. Наші діти не губляться в критичних ситуаціях. Вони вміють виживати», – розповідає Наталя.

24 лютого 2022 року Наталія була в Краматорську. Її син знову пішов захищати країну. Жінка виїхала з міста у березні. До того вона працювала у гуманітарному штабі. Пластуни не проводили сходини. Ті, хто не виїхав, збиралися лише, щоб плести сітки для військових.

«У Краматорську залишився тільки один пластун. Він роздає гуманітарну допомогу, яка приходить у місто. У нього є низка обставин, чому він залишається. Інші пластуни роз'їхалися не те, що по країні. Вони тепер по всьому світу», – каже пластунка.

Наталя зараз мешкає у Львові і є виховницею та станичною. Вона планує з вихованцями мандрівку в Італію та чекає, коли буде безпечно повернутися додому.

«Не хочемо перереєстровуватися у Львові, бо хочемо залишатися краматорськими пластунами. Я розумію пластунів з Сєвєродонецька. Їхнє місто зруйноване вщент. Свято вірю, що Краматорськ вціліє. Поки наш Краматорськ тримається, то ми триматимемось теж», – переконана Наталя.

Онлайн-сходини раз на тиждень

З вікон кімнати Дениса Папіна видно краматорський аеропорт. У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року хлопець збирав наплічник і готувався їхати на вишкіл новацьких виховників (наставників для дітей віком 6-11 років) у Харків. Його розбудили вибухи. Він прокинувся, розбудив усіх, швидко зібрав другий наплічник з харчами та вирушив з усією сім'єю до родичів в Вінницю, де мешкав кілька місяців. Вдруге за своє життя Денис залишив дім.

«У 2014 році ми поїхали з Горлівки в Краматорськ. Мені було приблизно 10 років. Мама знала про "Пласт" і дізналася, що він є в Краматорську. На запитання, що це, відповіла: "Підеш і подивишся". Я прийшов, мені сподобалося і я там залишився. З тодішнього мого оточення там нікого не було. Але зараз всі мої друзі є завдяки "Пласту"», – пригадує Денис.

Денис Папін (фото надав співрозмовник)

«Пласт» до 2022 року розвивався у Слов'янську, Краматорську, Авдіївці. Перед повномасштабним вторгненням пластуни почали створювати організацію у Волновасі.

«Я не назву всіх станиць, але їх на Донеччині було до десяти. Краматорськ до 2014 року мав гарні показники. У моєму 65 курені імені Петра Франка був курінний. Коли почалася війна, йому було 17 років. Зайшли росіяни й звинуватили його в тому, що він один із комбатів "Правого сектора". Вся його сім'я була змушена тікати. Було 90 юнаків у станиці Краматорськ, 9 стабільних виховників, новацтво. Все щезло, і станом на 2015 рік ми мали 2 людини в курені. Я прийшов, а там фактично вже нічого не було. Завдяки Наталі Поповій все збереглось. Все трималося на ній. Вона вперто продовжувала протягом 9 років стабільно проводити сходини кожної неділі для юнацтва і новацтва», – розповідає Денис.

Пластуни на чолі з Наталією Поповою намагалися відтворювати традиції та розбудовувати станицю. Краматорськ змінювався, і разом з ним – ставлення до «Пласту». Денис пригадує, що у 2016-2017 роках вони залучили виховника Юрка Семенова. Згодом у нього з'явилася сім'я та власні справи, і гурток мав два шляхи – розпастися або ж виховника замінює гуртковий, яким тоді був Денис. Тому з 2019 року він став неофіційним виховником для гуртка.

«Я займався виховництвом і організацією акцій і таборів. У 2020 році ми з моїм другом Дмитром Гуцманом захотіли організувати гайдашник "Степовий обрій". Він був для не пластунів. Нам було по 15 років. Ще раз організували табір у 2021 році. Перший раз було на 30, а другий на 70 людей. Табір вийшов успішний, бо щоразу понад 50% учасників були зацікавлені долучатися до "Пласту"», – пригадує Денис.

Він зазначив, що станиця не могла існувати без виховної частини та старших пластунів. 2021 року станиця знайшла пластуна з-під Бахмуту Федора Рискаля й запросила його офіційно стати виховником. До 2022 року у Краматорську було приблизно 40 вихованців.

«Федір приїжджав раз на місяць. Ми здавали йому проби, вмілості, ходили в мандрівки, їздили на табори. Він досі з нами займається. У нас стабільно раз на тиждень відбуваються онлайн-сходини. У нас так само здають проби й вмілості. Ми так само їздимо на табори. Просто в різних куточках світу, і через це все важко. Я багато чим завдячую Федору», – каже Денис.

Наразі хлопець має статус пластуна-розвідувача та готується здавати третю пробу Скобиного лету, у межах якої він має реалізувати дев'ять проектів різного значення й різного рівня.

«Є вмілості різних ступенів. Якщо на першому етапі знайомишся з якоюсь професією, то на іншому ти фактично є фахівцем у цій сфері. Це допомагає визначитися, ким ти хочеш бути в житті. Мені дуже подобається все, що пов'язане з культурою, етнографією, туризмом, з виживанням в природі й військовим пластуванням. У мене вмілості цього спрямування, і вони мене сформували», – говорить Денис.

Зараз Денис навчається на факультеті культурології, долучається до львівських пластунів та намагається набрати гурток з переселенців. Він мріє здобути досвід у Львові, який зможе реалізувати на Донеччині.

«Наприклад, станиця "Сєвєродонецьк" повністю перереєструвалася у Львові. Невідомо, коли можна буде відбудувати місто. Якщо у найближчі роки закінчиться війна, то Краматорськ – це фактично єдиний осередок на теренах Донецької округи, який зможе повернутися додому», – розповідає Денис.

Хлопець говорить, що не знає, ким би був, якби не «Пласт». У майбутньому він хоче бути сержантом і вступати в Нацгвардію. І точно збирається повернутися в Краматорськ.