Михайло Барбара: Зі Львовом станеться те саме, що й з Прагою

Михайло Барбара – одне з облич богемного Львова. Цікаво, що він й досі ним є, хоча поїхав до Харкова сім років тому і працює там у театрі «Арабески». До рідного міста фронтмен «Мертвого Півня» час від часу приїздить або з виставами, або з концертами. Каже, що йому не лише хочеться повертатись до Львова, а й відкрити тут власну кав’ярню. Про це, а також про Харків та Львів Михайло Барбара розповідав в ексклюзивному інтерв’ю ZAXID.NET.

- Ти поїхав зі Львова сім років тому. Чим зараз, після стількох років, для тебе є це місто?

- Саме починаючи з вистави «Щасливого Різдва, Ісусе», яку ми нещодавно привезли до Львова, я поїхав звідси. І от з нею знову у свій спосіб я сюди повертаюсь. Львів для мене - це місто, у яке завжди приємно і хочеться повертатись. А, може, навіть не хочеться, але час від часу повертаєшся. Просто тоді був такий час, що мені захотілося займатися театром з «Арабесками». Зрештою, це така давня мрія - театр. А в Україні нічого схожого на «Арабески» стилістично, ідейно, психічно, фізично немає. Мені максимально комфортно перебувати у цьому колективі, працювати тут. Тому мені добре усі ці сім років. За цей час дуже багато хороших речей відбулося зі мною, з театром,  з «півнями»...Окрім театру, є ще музика, документальне кіно. Попереду - художнє.

- Як ти вважаєш, українське кіно - цікаве?

- Воно не може бути екстрацікавим, особливо те, що тепер робиться, бо немає людей, які вміють знімати, режисувати. І ми не винні в тому. Але якщо з'являються фільми, як от «Штольня», що може мені не подобатись, але хлопці зробили, вклали душу і гроші, то наступний фільм уже буде кращим. І дурня те, що хорошого кіна нема, бо нема грошей. Це київське шарлатанство. Ясно, що я не заперечую необхідність фінансування, але можна все робити без грошей, було б бажання.

- Після від'їзду була якась ностальгія за Львовом? Чи зв'язки розірвались безболісно?

- Я не рвав зв'язків. Просто мені стало цікаво. Спершу був такий час, коли жилося в поїзді Львів-Київ-Харків, Харків-Київ-Львів. Плюс-мінус так воно і продовжується. Їздимо багато, і від того мені насправді кайфово і комфортно. Тим паче, тепер нові вагони у поїздах з'явилися. Вони не обригані, і в них так приємно (сміється).

- А зупинитись не хочеться, осісти на одному місці?

- Коли хочеться, тоді на якийсь час зупиняюся. Але дорога кличе. Зрештою, я сам собі вибрав таке життя.

- Ти сказав, що до Львова хочеться повертатися. Багато людей, які звідси поїхали, говорять так само, що сюди хочеться повертатись. Але ніхто не каже, що йому хочеться жити тут. Як вважаєш, чому так?

- Я не скажу, що я не хочу тут жити. Кілька років пожив би тут. А потім зробив би паузу. У мене є помисли такі «старопердунські» - відкрити колись тут свою кав'ярню. Буду у ній писати мемуари. Вона обов'язково мала би бути у Львові, або і у Львові теж.

- Якою мала би бути ця кав'ярня?

- З музикою... Там була б тільки музика, яка мені симпатична. Звичайно, там би мусила бути кава. Кав'ярня повинна була б відкриватися раненько, щоб люди по дорозі на працю могли випити кави чи з'їсти яєчню. А решта - мало б бути добре пиво, добрі коньяки і добрі тютюни.

- Для тебе є важливим ритуал вранішнього пиття кави?

- Так, це справді ритуал, і він повинен відбуватися.

- У Харкові він можливий, там вистачає відповідних кав'ярень?

- Так, звичайно, хоча кав'ярень там менше. Зрештою, там я чомусь рідше ходжу до кав'ярень. Адже є дуже багато роботи, ми багато часу проводимо на всіляких тренінгах тощо. Але кава зранку мусить бути.

- Як ти вважаєш, з твоїм від'їздом Львів щось втратив?

- Не знаю. Я б не брався це оцінювати. Мені приємно повертатися сюди, зустрічати людей, яких давно знаєш, тих, з якими не був особисто знайомий, але які якимсь чином слідкували за радіо «Ініціатива», «Мертвим півнем» чи ще якимись речами, які ми робили. Тепер зустрічаємося з ними, розмовляємо. Ще я помічаю, що з'явилася маса нових кнайп. І для мене це обов'язковий ритуал - відвідати їх. Але ціни зросли. За 20 копійок вже кави не вип'єш. Крім того, з'явилося більше «апаратних» кав, а раніше їх заварювали в «ступках».

- Чи бачиш якісь зміни у Львові протягом останнього часу, на краще, на гірше?

- Я поганого поки що не помічаю, тільки хороше. Може тому, що я тут перебуваю коротко і не встигаю усе розгледіти Ясно, що дороги погані, але це в Україні традиційно. Вони всюди такі, крім вул. Хрещатика і вул. Грушевського у Києві. І ще - траси на Бориспіль. А так маса приємного. Львів робиться кольоровим і від цього кайфово.

- А от львів'яни часом нарікають на ті кольорові фасади, на те, що місто стає надто прилизаним, позбувається шарму облупленості і старовини...

- Нема на то ради, зі Львовом буде те ж, що з Прагою, Краковом. Ми від цього, на жаль, нікуди не дінемося. І завжди залишаться люди, які ностальгують за цими обідраними місцями: обкаканими, обриганими... При бажанні завжди знайдеш таке місце і у Кракові, і у Празі, але треба розуміти, що все у світі поступово змінюється. Та думаю, що ми ще встигнемо познімати у Львові трохи фільмів про початок ХХ століття. І Львів заробить на цьому грошей, а потім стане «красівим».

- А як щодо людей творчих... У Львові їх завжди було багато, однак більшість виїжджає звідси...

- Попри це, мені здається, що все в порядку. Принаймні, дивлячись на афіші, я бачу, що навіть при великому бажанні не встигнеш піти на усі акції, які анонсуються.

- А от львів'яни скаржаться, що життя стало нудним, нецікавим і сірим...

- Мені здається, що це теж наша традиція - ми любимо нарікати. Любимо себе любити, але паралельно нарікати. Такі, мовляв, ми львів'яни, у нас все погано... Все в порядку насправді. І все буде нормально.

- Якщо б ти не поїхав до Харкова, Роман Чайка - до Києва, чи був би у Львові і далі «Мертвий Півень», чи він би трансформувався у щось інше?

- «Півень», він як дитяча забавка, калейдоскоп, коли перевертаються камінчики і утворюється різний візерунок. Те ж з «Півнем». Колись ми роз'їжджалися по різних кінцях Львова, а тепер по різних кінцях країни і все одно збираємося. Кожен вносить свою частку, свій коктейль. Як відомо, двічі не вмирають, тому у нас усе було б в той чи інший спосіб, можливо, дещо інакше. Але у тому сенсі я оптимістичний фаталіст: все, що не робиться, все на краще.

- Але вам вдається зараз грати разом, творити нові речі, як раніше, чи усе ж фізична віддаленість, різні міста негативно вплинули на цей процес?

- Вдається, абсолютно. Як тільки всі виходять на сцену, як тільки ми починаємо грати, навіть на репетиціях, наче й не було тих місяців, що ми не бачилися. От минулого тижня були концерти в Одесі, Києві, Львові... Ми звикли за тих кілька років, що відстані трохи змінилися. Але з нами все в порядку, і з «Півнями» теж.

- А збереглася досі та особлива львівська публіка, яка вас любила, чи зараз в усіх містах сприймають виступи більш-менш однаково?

- З одного боку, все дуже по-різному, з іншого - дуже подібно. Дивовижний симптом останніх двох років, коли з Києва приїжджають люди на львівські концерти, а зі Львова, Луцька - на київські. До Львова на останній концерт приїхали з Запоріжжя, Дніпропетровська і Харкова. Чи от кияни їдуть до Харкова на вистави «Арабесок» спеціально. Це такий фантастичний синдром. З одного боку, країна дуже велика, з іншого - не настільки, щоб не можна було сісти на поїзд і їхати з одного кінця в інший. А потім вернутися. Я думаю, що в перспективі так буде.

- Чи є справді серйозні відмінності між Львовом і Харковом, як говорять, чи це радше стереотипи?

- Всі міста мають свою родзинку. Наскільки Львів має свій шарм, настільки його має й інше місто. Якщо ти львів'янин і наперед упереджений, що далі - це дикий Схід... то він не настільки дикий. Максимально Харків завжди був інтелектуальним центром - і до совєтської влади, і після. У Львові є свої фішки, і у Харкові теж вони є. А відмінності передусім зовнішні.

- У чому вони виявляються?

- Насамперед, це архітектура. Також люди. Хоча лаються всюди однаково: від Заходу до Сходу. В матюку Схід і Захід навіки разом. Що дивує. Друге - це те, що хамство і у Львові трапляється, і в Києві, і в Харкові. Але разом з тим з'являється щораз більше людей, які тобі усміхаються, які привітні, люблять свою роботу.

- Коли ти приїхав до Харкова, що найперше вразило у цьому місті?

- Безумовно, це масштаби, простори. Усе ж таки - це степ. І там широке і високе порівняно зі Львовом, який є камерним, усе. Хоча і у Львові, якщо вийти на Сихів в 5-й годині ранку, то не сильно відрізниш його від якогось харківського масиву. І довго мусиш думати, де ти насправді: в Києві, Харкові чи Донецьку.

- А мовне питання справді є настільки принциповим, чи це спеціально загострюють?

- Я чую більше української в Харкові та Києві, а натомість більше російської - у Львові. Я не прихильник двох державних мов, але на Лівобережжі люди - натуральні білінгви, вони не зауважують, як переходять з мови на мову.

- З ким тобі простіше спілкуватися: з львів'янами чи харків'янами?

- У мене таке враження, що з харків'янами насправді простіше. У них усе чітко. А у Львові може відбуватися півторагодинне засідання за трьома кавами, щоб з'ясувати якісь найпростіші речі, типу, ти коли прийдеш на репетицію, коли ми її почнемо.

- Обидва міста претендують на статус культурних столиць. Яке з них ближче до цього статусу?

- На жаль, жодне. Тому що культурна столиця - це навіть не Київ. Він - це грошова столиця. Львів має ці амбіції. Харків теж. Але і Дніпропетровськ теж. Насправді таких столиць має бути кілька. Нехай вони мігрують. Нехай, як в Європейському Союзі, обирають якесь маленьке містечко і оголошують його культурною столицею. Щоб на рік там відбувалося 350 заходів і фестивалів. Оце було б фантастично. Рух фестивалів по маленьких містечках повинен відбуватися. На Заході це є. Чим більше люди побачать, тим менше буде тих комплексів, штампів.

Фото з сайту www.gazeta.lviv.ua