Міжнародне право і демократія

Існують у світі два поняття, найчастіше згадувані з усіх понять, якими нині оперує людство: демократія і міжнародне право. Що таке демократія, ми аж занадто добре знаємо, Україна втрачає своїх найкращих синів і дочок та буквально нищиться, горить і стікає кров’ю, захищаючи світову демократію. І міжнародне право також стоїть на першому місці у тій найголовнішій історичній меті, яку переслідує Україна у найжорстокішій боротьбі за своє існування – це повернення до своїх «міжнародно визнаних кордонів». Утім ось це «міжнародне право» допомагає зараз Україні, як мертвому припарки, і тому буде цікаво розглянути, як між собою корелюються ось ці два поняття: демократія і міжнародне право у найгостріших світових конфліктах між державами, а зрозуміло, що це виключно територіальні конфлікти.

Почнемо з найсвіжішого: Ізраїль і Палестина. Без жодних умов демократія тут незаперечно на боці Ізраїлю – це країна зразкової демократії. А що ж із міжнародним правом? А тут все навпаки. Одна з найменших країн світу: 0,125% (сто двадцять п’ять тисячних відсотка!) за кількістю населення у світі і 0,0147% (сто сорок сім десятитисячних відсотка!) за площею у світі є, якщо вірити резолюціям ООН, найбільшим за всю історію минулого століття порушником міжнародного права. З усіх 690 резолюцій Генасамблеї ООН, ухвалених до 1990 року, 429 (62,17%!) присвячені засудженню Ізраїлю як головного порушника міжнародного права і усіх можливих прав палестинців. У той час, як Китай, Сирія, Судан, Іран, Північна Корея, Зімбабве і ще ціла купа тоталітарних держав у світі щодня брутально порушували й порушують права людини, Ізраїль, як та відома невістка, є об’єктом найбільшої кількості розслідувань і засуджень з боку ООН.

Цькування Ізраїлю з боку ООН безпрецедентне. Наприклад, в липні 1998 року на конференції цієї організації було ухвалено резолюцію, згідно з якою єврейські поселенці, тобто поселені в Іудеї юдеї визнані «воєнними злочинцями», а в лютому 2000 року ця резолюція набула характеру міжнародної конвенції. Та що там далеко ходити, остання заява генсека ООН Антоніо Гуттеріша щодо нещодавніх трагічних подій 7 жовтня, як бачимо, звинувачує у них не ХАМАС, а Ізраїль: «Напад ХАМАС стався не на порожньому місці. Палестинський народ підлягає окупації впродовж останніх 56 років». Переповідати історію стосунків ізраїльтян із палестинцями і з’ясовувати, хто з них винен, а хто ні, тут якось не випадає, можемо лишень констатувати, що принципи демократії і міжнародного права в цьому конфлікті виглядають украй поляризованими. І якщо у ньому ми з вами на боці демократії, то міжнародне право аж зовсім ні.

А тепер для прикладу візьмімо Вірменію і Азербайджан. Майже всі оглядачі називають Вірменію «єдиною справді демократичною державою на Кавказі», яка на підтвердження свого демократичного вибору прагне до членства в ЄС, фактично вийшла з ОДКБ, взяла участь у міжнародній зустрічі щодо української «Формули миру» і ухвалила Римський статут, а це означає, що воєнному злочинцеві Путіну в Єревані вже нема що робити. А Азербайджан за всіма міжнародними критеріями являє собою класичну автократію. І з цього приводу дуже показовим було нещодавнє рішення мера французького міста В’єнн прибрати з будівлі мерії український прапор, вивішений там у лютому 2022 року на знак підтримки України у боротьбі з російською агресією. Це сталося після дружньої телефонної розмови президента Володимира Зеленського з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим – «главою диктаторського режиму, який стоїть біля витоків етнічних чисток у Нагірному Карабаху».

Французький мер картає Україну та її президента зокрема й за те, що Україна купує у Азербайджану російський газ, таким чином фінансуючи вбивства вірмен азербайджанцями, адже «не можна боротися з тоталітарним режимом в ім'я європейських цінностей і водночас заохочувати інший диктаторський і варварський режим». Закиди в бік України, яка начебто захищає демократичні цінності, але підтримує диктаторський режим Азербайджану через «спільну прихильність до принципів суверенітету і територіальної цілісності держав», вочевидь мають певний сенс, бо міжнародне право на боці автократичного Азербайджану, а не демократичної Вірменії, і тут виступає та ж сама колізія, що й у випадку з Ізраїлем і Палестиною.

Ніяк не зійдуться докупи міжнародне право і демократія ще в одному територіальному конфлікті, цього разу вже в Європі: між Косовом і Сербією. Тут взагалі класика порушення ялтинсько-гельсінського світопорядку, утвердженого після Другої світової війни. Виявляється, що Косово, яке 2008 року оголосило свою незалежність від Сербії, номінально є не меншим порушником міжнародного права, аніж путінська Росія. До речі, Україна й досі не визнає суверенності Косова, у той час, коли більшість демократичного світу цю суверенність визнала. Порушник територіальної цілісності Сербії Косово (хто би міг подумати!) виявляється є зразковою демократією, у той час, як Сербії до таких стандартів ще дуже й дуже далеко.

А тепер Тайвань і Китай. Хоча Тайвань (Республіка Китай) стояв біля витоків ООН і був колись одним із п’яти постійних членів Ради Безпеки цієї організації, зараз більша частина світової спільноти офіційно визнає юрисдикцію КНР над Тайванем. На сьогодні лише 23 держави з майже 200 визнають суверенітет Тайваню, а Україна 1992 року в рамках «політики одного Китаю», встановивши дипломатичні стосунки з Китайською Народною Республікою, повністю виключила для себе визнання Тайваню.

Сьогодні Тайвань – не те, що зразкова демократія, а супер-пупер зразкова, а про економічну потугу, науковий прогрес, шалений розвиток технологій у цій країні дарма й згадувати. Утім так зване «міжнародне право» у рамках «політики одного Китаю» – на боці тоталітарного монстра Китайської Народної Республіки.

Утім є у сучасному світі два приклади, де, як не дивно, міжнародне право збігається з демократією – це російсько-українська війна і конфлікт Молдови з Придністров’ям (тією ж Росією). Демократична країна Україна відстоює своє суверенне право повернутися до міжнародно визнаних кордонів у запеклій, небаченій з часів Другої світової війни боротьби з авторитарною Росією. Також і демократична Молдова перебуває у наразі замороженому конфлікті з російським маріонетковим покручем ПМР, сподіваючись у майбутньому також відновити свої міжнародно визнані кордони.

Як бачимо, міжнародне право не діє у сучасному начебто більш цивілізованому світі, як не діяло і до цього часу в менш цивілізованому. Таким собі чорним гумором виглядає свіжа доповідь Управління верховного комісара ООН із прав людини щодо розслідування жахливого воєнного злочину Росії в селі Гроза на Харківщині, де внаслідок ракетного обстрілу 5 жовтня було вбито 59 мирних мешканців. Детальне і скрупульозне розслідування виявило, що Росією було скоєно кричущий воєнний злочин. Однак висновки з усього цього і звернення до Росії викликають сумнів щодо адекватності авторів цього волання на пустелі:

«Російські збройні сили або не зробили всього можливого, аби переконатися, що ціль була військовим об'єктом, або навмисно обстрілювали цивільних осіб чи цивільні об'єкти. Будь-який із цих сценаріїв є порушенням міжнародного права. Ми закликаємо Російську Федерацію провести повне і прозоре розслідування для притягнення винних до відповідальності і вжити заходів для запобігання подібним атакам у майбутньому. Ми також закликаємо Російську Федерацію забезпечити доступ до ефективних засобів правового захисту, включно з належним відшкодуванням, для жертв та їхніх родин».

Ось Путіну принесли в папочці цей заклик від ООН, а він прочитав собі й подумав: «От зараз тільки шнурівки на лаптях попрасую і побіжу все це виконувати: і повне й прозоре розслідування проведу, і притягну винних до відповідальності, і належне відшкодування для жертв буде, і головне в майбутньому таких атак вже не буде». Кількість воєнних злочинів Росії в Україні наближається до 100 тисяч (!) Звісно оонівські розслідування будуть потрібні для майбутніх судів над рашистськими злочинцями, але ось такі заклики до Росії можна насправді розцінювати лише як невдалий чорний гумор.

Можна закликати Росію лише здохнути на смітнику історії і якомога швидше спільними зусиллями цивілізованого світу допомогти їй це зробити, бо інакшого виходу для втілення в життя міжнародного гуманітарного права немає. Міжнародне право в цьому світі має шанс запанувати лише на могилі переможеної автократії і тоталітаризму, а інакше воно й надалі залишатиметься порожнім звуком.