У галичан і решти українців є дуже багато спільного. Навіть більше, ніж можна подумати, дивлячись на білборди Української Галицької Партії. Або читаючи програму цієї партії, де відсутність конкретики і «водичка» говорить про те, що в молодої партії таки багато спільного з іншими українськими партіями.
Складна, суперечлива але діюча ідеологічна конструкція справжнього українця, як і справжнього українця-галичанина, базується на трьох китах: Україна (Галичина) – не Росія, Україна (Галичина) – це Європа, Україна (Галичина) – унікальна. Як і належить справжнім догмам, у них треба вірити – інакше нічого не вийде.
Усі українці, зокрема й галичани, є людьми розумними і далекоглядними. Навіщо ставити собі незручні запитання, на які треба буде давати неприємні відповіді? Наприклад, якщо ми такі різні, то чому їм тут так комфортно? Чому вони не відчувають тут жодних бар’єрів? Адже українці настільки ментально і цивілізаційно далекі від росіян, майже як правдивий галичанин від більшовика. Гостей зі Сходу не бентежать ані наша пунктуальність, ані законослухняність. Ні календар (ми ж шануємо свята, правда?), ні мова, ні ритм життя. Може, їм не до вподоби «німецький» порядок чи вражає чистота на вулицях? Навіть стан дотримання правил дорожнього руху і принципи паркування в нас такі, що їм не треба ні до чого звикати. «Такого бути не може», – скаже правдивий українець (галичанин). Мабуть, справа у нашій толерантності, а не в тому, що ми настільки схожі.
Ми ж бо європейці. Особливі, але європейці. Не можна забувати, що українці дали Європі не менше, ніж галичани Україні. Першу Конституцію Пилипа Орлика, наприклад. І королеву Анну з набором столових приборів та сумкою засобів особистої гігієни. Санскрит і моногамію. Монотеїзм, врешті-решт. От тільки чомусь європейськість України витримує критичне порівняння лише з такими європейськими грандами, як РФ, Білорусь чи Молдова. А до самої Європи нам, як казав класик, «с-ть і с-ть». Обурений галичанин одразу може заперечити, що «то тепер, а колись, до того, як нас зіпсували совєти…» Тому на перший погляд може здатися, що проект Галичини базується на історії. Сам по собі такий підхід (вперед у світле минуле) вже мав би насторожити. Але є ще одне «але» – ця історія вихолощена до рівня байки для туристів. Де в трикутнику «українці – євреї – поляки», як йдеться у різдвяному вертепі, «немає місця злому».
Якщо, наприклад, більше двох хвилин дивитися фірташівський «Інтер» або ахметовську «Украину», то може здатися, що сталася якась природна катастрофа, і квітучий сад перетворився на руїну. Люди сумують за заводськими гудками, димом з фабричних труб і теплими усмішками помитих трударів в новеньких робах. «З висоти нашої дзвіниці», тобто зі Львова, воно виглядає дико. Як можна забути Голодомор, сталінські репресії, мільйони жертв? Але ж нам вдалося забути Голокост, виселення поляків. Ми ж не винні, то все «совєти».
Проблема в тому, що привиди минулого не ходять поодинці. За Стахановим і усміхненими сталеварами неодмінно лізуть Берія з Муравйовим. Так само й історія Галичини – це не лише прецлі і кав’ярні, але й погроми, війни та репресії. Виглядає на те, що замість Галичини нам пропонують навіть не уявну Галичину і не Галичину минулого, а уявну Галичину минулого. Як кажуть поляки (яких вже тут нема, але не нас, «галичан», за це засуджувати), є три види правди: prawda, święta prawda і gówno prawda.
Третім стовпом пропонованої нам ідентичності є ексклюзивність. Це дуже добре, коли є щось унікальне, що об’єднує. Головне – не переборщити. А то вийде, як з поребриком: вона спочатку мобілізує, потім усі проти тебе починають снувати якісь підступні таємні плани (бо ж борги нам недавно списали, щоб потім закабалити наших немовлят), а тоді не встигнеш схаменутися – і вже душиш гусеницями бульдозера санкційних гусаків.
То навіщо потрібна партія галичан? Є дві версії.
Перша: влада є чужа і далека, не чує голосу нашого краю. Схожа платівка довго грала на Донбасі, поки місцевий пролетаріат не скинув нарешті зі своїх трудових плечей київське ярмо. Зрештою, Україна завжди була донором для імперій. І в цьому плані Галичина нічим не відрізняється. Чи варто говорити про це напередодні виборів, аби набрати голоси? Напевно, так. Але чи варто говорити про це в країні, яка вже воює з цього приводу? Навіть якщо дуже кортить стати депутатом. Питання риторичне, в нас уже був один «кормящий» регіон.
Версія друга: самогіпноз. Якщо ми такі чудові і нам просто заважають, то не потрібно нічого змінювати в собі. Голосів це додасть – хто ж не любить простих відповідей на складні питання. Але чи допоможе воно реформувати суспільство, в якому за ширмою патріотизму і побожності ховається, як казав Валерій Сараула в програмі «Паралельний світ», багато неймовірного? Навряд.
Врешті-решт, неприємно відчувати себе об’єктом аматорського антропологічного дослідження. Ще й з помітним «душком» орієнталізму з боку «цивілізаторів». Особливо коли неофіти (тобто «корінні галичани» у 1-2 поколінні) вказують тобі, автохтону, які ми насправді маємо бути.
Це зараз воно виглядає ніби не критично. Гарненький чепурненький скансен а-ля «Европа для русских». А далі буде трансформація у класичний дует «Тарапунька-Штепсель», де роль розумного й освіченого належатиме комусь «сучасному», а нішу бикуватого придурка від «хохла» перейме «гуцýл» (саме так, з наголосом на останньому складі, так «удобнее», отже, краще продається). Хто не вірить, хай подивиться хоча б трейлер «Останнього москаля». Звичайно, зараз воно так не сприймається, але ж і ощадливий господар-малорос не за один день перетворився на тупого жадібного хохла-салоїда.
Не виключено, правда, що молода Українська Галицька Партія просто не говорить для загалу того, що хотіла б сказати. Може, і справді у них на думці – не просто «омандатитись» завдяки гарній назві, а змінити країну. Ввести латинку, поміняти церковний календар, розірвати з Москвою ментальну пуповину. Може, в них, як у «Свободи», дві програми? Для своїх і для загалу? Але це якось теж не по-новому, було вже.
Ми використовуємо