«Не уявляю, що зніматиму щось інше, крім війни»
Суспільство

«Не уявляю, що зніматиму щось інше, крім війни»

Лауреат премії імені Олександра Кривенка Левко Стек розповів про роботу воєнним кореспондентом

Ганна Власюк, 30 травня 2015 720 0
Левко Стек у Широкиному

24-річний львів'янин, журналіст  української служби «Радіо Свобода» Левко Стек завжди мріяв бути воєнним кореспондентом, хоч і не думав, що працювати ним доведеться в Україні. Він був стрімером на Майдані - коли цього слова ще ніхто не знав, пережив викрадення невідомими під час анексії Криму, а, після початку війни на Сході, робив відеорепортажі, що набирали мільйони переглядів.

Вчора, 29 травня, під час Львівського медіафоруму, Стек отримав премію імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці». За словами члена «Капітули Поступу» [об'єднання засновників премії] Отара Довженка, Левко Стек символізує низку змін в українській журналістиці - вихід за межі «статусу», поступ до журналістських стандартів, безсторонність при висвітленні воєнного конфлікту та особисте зростання за кілька років - від львівського спортивного журналіста до професійного воєнного кореспондента.

«Це швидке зростання для мене усоблює те, як ми всі подорослішали, і як подорослішала українська журналістика в тих всіх подіях, які нас спіткали за цей час», - сказав Довжено у промові під час урочистостей з нагоди вручення премії.

Премію вручають з 2004 року у травні, до Дня народження загиблого 9 квітня 2003 року журналіста і редактора Олександра Кривенка. В попередні роки премію, зокрема, отримували українські журналісти Мустафа Найєм, Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Христина Бердинських, Олекса Шалайський. 

«Для мене ця перемога - не привід радіти, а привід важче і краще працювати. Особливо, з огляду на список попередніх її лауреатів. В моєму випадку це - премія «на виріст», і до неї ще треба дорости. Для мене її отримання - швидше, стимул, аніж перемога», - розмірковує Стек.

У розмові із ZAXID.NET він поділився роздумами про професійність журналістів на війні, спростування стереотипів та право кожної людини на забобони.

Які в тебе були відчуття, коли ти вперше потрапив в зону бойових дій?

Це була, швидше, прифронтова зона - місто Ізюм на межі Харківської та Донецької областей, куди я 7 червня минулого року приїхав знімати відео. Жодних спеціалізованих тренінгів перед тим не проходив, тому повністю готовим як журналіст до того, що чекає там, не був.

Я завжди знав, що хочу бути воєнним журналістом, однак [до початку війни на сході України - ред.] не був ним, бо це - витратна річ, і мало редакцій можуть собі це дозволити. Однак я цього дуже хотів, і тому ні хвилини не сумнівався, що маю їхати на схід країни, коли там почались бойові дії. Мені дістали перший-ліпший бронежилет, якийсь старий шолом часів Югославської війни - і я поїхав. Тому що просто не міг сидіти в Києві - було сильне відчуття, що я не там, де маю бути.

Я не можу точно описати ті емоції, що відчував там - точно пам'ятаю, що це було сильне бажання працювати, і розгубленість, бо не знав, як це робити.

Левко Стек після нагородження премією імені Олександра Кривенка у Львові

Як до твого бажання їхати на війну поставилась редакція «Радіо Свобода»?

Дуже не хотіли мене відпускати, бо того мене викрали в Криму. Але, звісно, зупинити мене не могли. І так щоразу перед кожною поїздкою - мене не хочуть відпускати. Попри мільйони переглядів моїх відеорепортажів на YouTube - колеги кажуть: «А, може, не треба?». Я люблю свою редакцію, і вона мене любить - зрозуміло, що, коли людина їде на війну, навряд чи можна з цього радіти і цього хотіти. Однак те, що колеги мене відраджують перед кожною поїздкою на Донбас - це вже, радше, звичка.

Чи проходив ти якісь треніги вже після поїздок?

Так, зараз я вже набагато краще готовий до воєнної журналістики - не лише через те, що отримав досвід, а здобув необхідні знанння. Наприклад, після проходження тренінгу від Інституту масової інформації, або після тижневого тренінгу у Великобританії, який проводили спеціалісти, що співпрацювали з військовими в різних гарячих точках. На цьому тренінгу нас навчали всього: від якихось психологічних моментів до нюансів екіпірування.

Загалом відправляти журналіста на війну - це досить дорого. Це - багато витрат, купа дорогого екіпірування, але без цього не можна. Я вдячний за фінансове сприяння своїй редакції - це недешево, проте вони знають, що це необхідно.

Іноді я з жахом дивлюсь на те, як журналісти приїжджають в зону бойових дій навіть без бронежилета. Редакторів, які змушують їхати журналістів туди без екіпірування, навіть без аптечки - слід судити. Адже журналісти гинули, і, якщо така безвідповідальність триватиме, гинутимуть на цій війні,. Завдання редакції - зробити максимум для безпеки журналіста.

Чи важко тобі залишатись безстороннім та об'єктивним під час висвітлення війни?

Я не думаю, що мені завжди вдається залишатись об'єктивним. Я - звичайна людина, і роблю ті ж помилки, які роблять всі. Тому про абсолютну о'єктивність говорити не можна. Я би поділив журналістів на дві категорії: тих, які хочуть бути об'єктивними, і тих, які таку мету просто перед собою не ставлять.

У них така позиція: в країні війна, горе, і слід зробити все, що я можу як журналіст, аби допомогти. Я ж вважаю, що подача об'єктивної інформації принесе країні набагато більше користі, ніж пропаганда. Хай мене через це і звинувачують у недостатній любові до України. Єдина протидія пропаганді - об'єктивна інформація.

Якщо ж ти вдаєшся до пропаганди - навіть у відповідь російських медійників, ти повинен розуміти, що прямим наслідком пропаганди є смерть.

Певною мірою, пропагандою є і замовчування проблем - таких, як, наприклад, алкоголізм серед вояків. Адже тоді ти формуєш образ бравого солдата, без жодних вад - таку собі надлюдину. А це насправді не так - на Сході воюють звичайні люди, зі звичайними проблемами - в тому числі, злодії, алкоголіки, наркомани, садисти.

Яким чином в тебе складались стосунки з військовими?

Передовсім - я приїжджаю на війну працювати, а тому намагаюся абстрагуватися від емоцій. Для мене це - виключно робота: приїхав, виконав завдання, поїхав. Однак стосунки з військовими в зоні бойових дій повинні бути - адже особистісні контакти там - це найважливіше. Без спілкування та домовленостей військових, скажімо, сьогодні неможливо потрапити в Широкине [селище Волноваського району Донецької області - ред.]. Зрозуміло, що з військовими слід спілкуватися, говорити зустрічатися.

Коли я два тижні провів з батальйоном «Донбас» біля Іловайська, то зблизився з цими людьми. І коли дізнався, що частина з них загинула, то мені було дуже боляче.

Я намагаюся працювати відсторонено, однак, якщо ти багато часу проводиш з військовими, то зближення не уникнути. Не впевнений, чи це правильно - але так є.

Що для тебе найважче у війні з побутового боку?

Я працюю без машини з водієм. Тобто, все необхідне обладнання для відеозйомки я несу на собі [сміється - Ред.]. Зазвичай це 20 кг ваги, плюс бронежилет і шолом. І до цього всього - нескінченні дороги, переїзди. З побутового боку це дуже некомфортно. Але мені так комфортніше з боку етичного - бо я ні за кого не відповідаю. Якщо щось станеться - то лише зі мною, а не, наприклад, з водієм, якого я взяв із собою. Мені так простіше і легше.

Хоча не впевнений, що не звернусь за послугами водія найближчим часом. Бо, насправді, пересуватись без водія незручно - і це впливає на роботу.

Окрема історія - це пошуки інтернету - адже відео треба якось скидати. Іноді, буває, сидиш в когось під балконом, де хороший сигнал, і крадеш трафік [сміється - Ред.].

А взагалі дуже важливо - це підбір екіпірування. Останньої поїздки я пересвідчився, що місце і якісне взуття - це просто must have.

Чи були в тебе стереотипи щодо мешканців Донбасу перед тим, як ти туди потрапив висвітлювати війну, і чи спростувались вони?

Були, як і в кожного львів'янина, який там ніколи не був. Але вони швидко розвіялись, коли я туди потрапив. І зараз, коли натрапляю в інтернеті на записи, що цих «люмпенів», «маргіналів», треба оточити колючим дротом та залити бетоном, то в мене просто стискаються кулаки. Адже це пишуть українці про українців, про яких нічого не знають.

Там є дуже багато активних, креативних, патріотичних українців. І, повірте, бути патріотом у Донецьку - не те саме, що бути патріотом у Львові. Такі люди там викликають повагу і захоплення. Всім, хто пише про «ватніків», я раджу їхати туди і пересвідчитись у помилкових судженнях. Звісно, вони там є. Але вони є і у Львові.

Рано чи пізно війна завершиться, яким журналістом ти себе бачиш в мирній Україні?

Ще не готовий відповісти. Наразі не уявляю, що можу знімати щось інше, крім війни. Важко себе змусити зацікавитись іншою темою, крім війни - бо ти розумієш її важливість та актуальність. Тому думаю, що мені буде складно «перелаштуватись». Можливо, якщо випаде нагода, то поїду висвітлювати військові конфлікти в інші країни.

Хоча, можливо, я втомлюся від цієї війни і захочу робити матеріали про квіти чи рукоділля [сміється - Ред.]. Але, швидше за все, ні.

Чи є для тебе зразки для наслідування, авторитети у воєнній журналістиці?

В Україні мені подобається те, що роблять Роман Бочкала [воєнний кореспондент телеканалу «Інтер» - Ред.] чи Андрій Цаплієнко [воєнний кореспондент телеканалу «1+1» - Ред.]. Я не зі всім погоджуюсь, але в професійності їм не відмовиш. Що ж до закордонних ЗМІ - мені дуже подобається робота «VICE News», зокрема, їх кореспондента Саймона Островського. Не перетинався з ним особисто, однак залюбки поспілкувався з ним про деякі нюанси в роботі, що він використовує.

Гадаю, що протягом минулого року в Україні з'явилось чимало хороших репортерів, що висвітлюють конфлікт на Сході.

Яким зі своїх репортажів про війну ти задоволений найбільше?

Моя особливість така, що я постійно помічаю недоліки в своїй роботі. Тому такого, що цей сюжет є ідеальним, чи взірцевим, немає. От останній матеріал - із Широкиного, як на мене, добре передає атмосферу війни - її реальність. 

А от під час підготовки сюжету із Іловайська - я жив з цими людьми і була реальна небезпека бути оточеним, загинути. Тоді загинуло шестеро бійців, і я вперше побачив, як на війні гинуть люди. Це був найпотужніший досвід для мене в емоційному аспекті. Глядач бачить лише картинку, однак багато чого є поза кадром - чогось, що назавжди залишиться в моїй пам'яті.

Які риси  в тобі відкрила чи змінила війна, як ти відновлюєшся після поїздок в зону бойових дій?

Мені достатньо просто зустрітися з близькими, з друзями, прогулятися містом. Достатньо звичайного - невоєнного життя. А щодо змін...Кожна людина має право на забобони. Після мого першого відрядження я перестав голитись і відпустив бороду. Я вигадав собі таку історію, що, поки вона зі мною, то, значить, все буде добре. Тому і не буду голитись до кінця війни. Також я змінив зачіску - раніше в мене було більше волосся на голові [cміється - Ред.].

А так - я нарешті знаю, що таке війна. Бо до того в мене були якісь збочені уявлення про неї, якась романтика, дурниці в голові. А щодо особистісних якостей - це більше помічають люди, які поруч зі мною. Мені здається, що нічого не змінилось. 

Що б ти порадив журналістам, які їдуть в зону воєнних дій?

Витрушувати зі своїх редакцій якнайбільше грошей, вимагати від них страхування - адже на війні люди постійно гинуть. Ви повинні мати нормальний шолом, бронежилет, аптечку зі всім необхідним, хорошу техніку. Також я порадив би тримати емоції під контролем. Скочуватись в пропаганду - це недозволена розкіш, адже за цим стоять людські життя.

Фото - ZAXID.NET.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук