«Небайдужі громадяни» або страсті довкола виставки: Мирослав Ягода «Чи я тут - чи там?!»

Передмова: цей матеріал опублікований як реакція-відповідь на неправомірні та непрофесійні дії редакції онлайн-видання Коридор, що опублікували текст Зоряни Гребенюкової, у якому свідомо використана неправдива інформація. Тарасу Возняку та Галині Хорунжій не надали прикінцевий варіант всього матеріалу, більше того не повідомили де і за яких обставин вони будуть опубліковані. У результаті цього особиста думка кожного з них стала частиною маніпулятивного та відверто провокативного авторського тексту, з яким ані ініціатор, ані співкуратори категорично не погоджуються. Окрім того, ініціатора Тараса Возняка та співкуратора Галину Хорунжу не було проінформовано про те що інший співкуратор - Станіслав Сілантьєв, завдяки якому проект отримав теоретичне обґрунтування та практичне втілення, не буде залучений до обговорення та до підготовки матеріалу. Водночас після публікації матеріалу прохання Станіслава Сілантьєва надати обгрунтовану відповідь на закиди та звинувачення редакцією було відхилено.

директор Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Тарас Возняк

старший науковий співробітник Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Галина Хорунжа

«Небайдужі громадяни» або страсті довкола виставки: Мирослав Ягода «Чи я тут - чи там?!»

автор Станіслав Сілантьєв

Частина перша

Галина Хорунжа: Сучасний тоталітаризм – це унеможливлення почути аргументи іншої сторони, позбавлення її права на доступ до аудиторії, маніпулятивні прийоми на кшталт пліток, свідомих перекручувань, емоційно забарвлених художніх інтерпретацій і особливий більшовицький “прокурорський тон”, що будь-яку відповідь перетворює на спробу самовиправдання. Цілком нормативна людська поведінка, коли тваринне у її природі починає домінувати, - обирати авторитета й з мінімальним критичним підходом це відтворювати і поширювати. Співкуратора виставки Мирослав Ягода «Чи я тут – чи там!?» Станіслава Сілантьєва, який успішно за останні декілька років реалізував у м. Києві два великих виставкових проекти «Львів: Союзники» (Національний художній музей України) та «Червона книга» (PinchukArtCentre) свідомо проігнорували, що ж, надаю йому слово для відповіді:

Частина друга

31 травня цього року на «одноосібний пікет» під стіни філіалу Львівської національної галереї ім. Б.Г. Возницького вийшла молода, і вочевидь повна сил і добре одягнута людина. Людину звати Марія Дика, вона ж рідна сестра художника Мирослава Ягоди. Того самого художника, який понад рік тому з волі обставин, непростих відносин і байдужого ставлення близьких та рідних людей тихо і непомітно згас у своєму підвалі, по вул. Тершаківців. Рідні рідко цікавилась долею Мирослава, за винятком літньої матері. Сестра так і зовсім не бувала у нього, не кажучи вже про певні знаки уваги, що могли, якщо не врятувати, то хоча б полегшити побут рідного брата. Мирослав за життя повсякчас відчував потребу матеріальних ресурсів, їжі. Проте найбільше уваги та розуміння, яких отримати було нізвідки. Батьківську увагу художнику замінили Марія Верес, поодинокі товариші, серед яких Тарас Возняк, Павло Хобзей, лікуючий лікар, Поховали Мирослава також не на Личаківському кладовищі, як прийнято робити це у Львові з «метрами і гігантами», з «світочами і діамантами». Ягода спочив на невеликому цвинтарі у кілометрах десяти від с. Гірник, Сокальського району. Обійшлись скупою сльозою та пишним некрологом, що не зовсім перетинається з колективним катарсисом і пафосним оплакуванням Великого Художника. Ну гаразд!

Напис на транспаранті Марії Дикої «Пане Возняк, Ви – державний посадовець. Дайте відповіді на запити мами Мирослава Ягоди, як громадянці України».

Провокація перша: адвокатський запит від імені матері художника був зареєстрований того ж дня, про що на транспаранті під час «пікету» пані Марія Дика написати забула. На відповідь адвокатського запиту, як відомо, надається 5 робочих днів. Директору Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Тарасу Возняку не дали і години. Однак не забули написати на сторінках фейсбуку та інших локальних, з дозволу сказати, ЗМІ поборники правди та справедливості, воїни добра і світла, вони ж «небайдужі громадяни», які не квапились перейматись перевіркою достовірності інформації, проте вчинили ґвалт вартий апофеозу давніх римських трибунів і красномовства афінських ораторів. А журналісти так і зовсім поспішили наввипередки набрати коментарів у випадкових осіб і висвітити директора кровожерливим невігласом, графом «Дракулою» темних казематів свого галерейного царства. Як так, і він ще сміє влаштовувати виставки?! Промовляли десь в глибинах свої тендітних творчих душ «небайдужі громадяни»: Розберемось! Не пробачимо! До слова юридичну нікчемність невірно укладеного запиту, як і більшості питань, що виходять за межі юрисдикції самої галереї опустимо, як бонус на користь останніх.

Провокація друга: найактивнішою серед «небайдужих громадян» виявилась фармацевт-художник – Зоряна Гребенюкова, що в маніпулятивний спосіб спромоглася на залаштункові домовленості з редакцією онлайн видання про культуру Коридор на публікацію неперевіреної, свідомо викревленої і провокативної інформації. Але Гребенюковій все одна болить, особливо у неї десятки питань до кураторів з дратівливим і невротичним «чому? чому? чому?». Ну не подобається молодій людині активність, без її помітної участі. Звідси і завуальовані приниження моїх колег – Хорунжої і Возняка у різного року дописах та істеріях. Як сказав Достоєвський «Пройдіть повз нас і пробачте нам наше щастя!». Але ж ні, не пройшла і не пройшли. До слова – в усіх істеричних зверненнях і абсурдиських епістоляріях, що їх «небайдужі громадяни» назвали відкритим листом не пролунало жодного ясного речення, - всі претензії можна було б зверстати з декількох сотень випадкових слів і звести до образливого «Чому не ми?! Чому не нам?!». Воно і не дивно, адже головне не зміст, а форма саморепрезентації і поведінкової моделі у тісній локальній спільноті заздрісників та ненависників, моделі, що диктує вже звичаєве племінне правило взаємної залежності один від одного. «Хаос, відсутність будь чого, жодної системної роботи – ми за це! Ми – «небайдужі» і «нас болить»!

У такому «мистецькому» середовищі і жив Ягода. У таке «мистецьке» середовище намагався не виходити з дому. Про таке «мистецьке середовище» волів не зачинати розмови. Хто ви «мистецьке середовище», яке після смерті ревно дбають про чесне ім’я художника Мирослава Ягоди?! Хто ви, «мистецьке середовище», участь якого в житті Мирослава обмежилось посмертними «я його знав», «він був таким, він був сяким…»?! Хто ви «мистецьке середовище», що у межах виставки- пам’яті про художника множите слова на три, на п’ять і на десять?!

А заздрити є чому. Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького в особі її директора Тараса Возняка за останні декілька років провели низку, як вдалих кадрових рішень, так і серію давно очікуваних ремонтно-реставраційних робіт фасаду та внутрішнього двору корпусу галереї по вул. Стефаника, 3. Більш аніж вдвічі, а краще сказати майже втричі збільшена заробітня платня співробітникам Галереї. Оновлена експозиційна політика, доказом якої стала зокрема і виставка «Чи я тут, чи там!?», також чимало додала статусу закладу, однак кураторів якої «небайдужі громадяни» згадувати уникають. До слова роботи зібрали чи не з усієї країни: Одеси, Дніпропетровська, Києва, Львова, Івано-Франківська, Харкова. У Галереї стали можливі кураторські експерименти, робота з простором, залучення і демонстрація фондів, як приватних колекціонерів так і інших музейних збірок. На основі тісної взаємодії і лібералізації старого режиму в Галереї стала можливим реалізація цілого ряду міжнародних проектів, у співпраці з посольствами Франції, Австрії, США, тощо. До слова, принагідно запрошую відвідати наступний проект Павла Гудімова «Ангели», експозиційне рішення якого вперше в історії Галереї матиме серйозні конструктивні і пластичні перевтілення.

Провокація третя: у сьогоднішні умовах легковажити з інформацією давно стало звичною практикою. Поміж іншим інформацією, що смердить відвертим наклепом можна зіпсувати не лише ділову репутацію, але й приватне життя тих суб’єктів, що з волі обставин змушені реагувати на подібного роду невротичні ескапади колективного характеру. І, напевно було б краще не звертати уваги, не відповідати Але ж вони також «громадяни» і навіть «небайдужі». Як співкуратор виставки Мирослав Ягода «Чи я тут, чи там!?», хотів би висловити слова підтримки і подяки директору Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького Тарасу Возняку та моїй колезі Галині Хорунжій за стійкість, мужність, професійний підхід і терпіння у нерівній боротьбі з «небайдужими громадянами» і тими, яких завжди якщо не болить, то обов’язково трохи свербить.

Частина третя. Про діяльність кураторського об’єднання ППЗ ім. Жана Жореса

Олександр Соловйов, куратор

Кураторський тандем Станіслава Сілантьєва та Галини Хорунжої цілісно та послідо успішно займається науковою, аналітичною роботою з матеріалом. Це не випадкові вторинні, одноразові практики, а поєднання дослідження з вдалим художнім завершенням та реалізацією поставленої задачі. Незалежні висновки й прочитання складної історії нашого мистецтва другої половини ХХ століття надають мені змогу стверджувати, що у Станіслава Сілантьєва та Галини Хорунжої високий професійний рівень та власний авторський стиль. Окремо хотів би звернути увагу вже успішно реалізовані проекти “Львів:Союзники” у Національному художньому музеї України та “Червона книга” у PinchukArtCentre з чим їх і вітаю.

Юлія Литвинець, Генеральний директор Національного художнього музею України

Виставка «Червона книга» молодих кураторів Станіслава Сілантьєва та Галини Хорунжої, що проходила в Національному художньому музеї у 2017 році видається мені успішним виставковим проектом, що підтверджує не лише мої слова, але і слова десятків інших представників професійної спільноти. «Львів: Союзники» багатошаровий і складний кураторський продукт, який впевнена заслуговує не лише на резонанс, але і на позитивну оцінку.

д-р Сергій Єкельчик, професор славістики Університету Вікторії, президент Канадської асоціації українознавства

Проект «Червона книга» став своєрідним продовженням проекту «Львів: СОЮЗники», який став викликом традиційному уявленню про це місто та його культурне обличчя. Ми дивимося на Львів як на головний осередок національної свідомості та скарбницю «справжньої» української культури, а проте будь-який серйозний історик погодиться, що сучасне обличчя Львова сформувалося у 1960-ті роки, коли спроба радянської влади зробити Львів індустріальним центром призвела до масової міграції до нього мешканців сіл Галичини й Волині. Вони не просто принесли з собою україномовну культуру, а сприйняли певну версію модерності, яка стала компромісом між планами влади та живою культурою щоденності. Ця львівська модерність останніх десятиліть радянської влади і була предметом дослідження «СОЮЗників». Цілком у дусі західного мистецтвознавства, куратори презентували радянське минуле як своєрідний аспект 60-х років, в якому словники модерності, модернізації та модернізму перетиналися з європейськими та світовими трендами.

Аліса Ложкіна, незалежна кураторка та арт-критикиня

За останні кілька років молодому кураторському об’єднанню Перший пролетарський заповідник імені Жана Жореса вдалося реалізувати щонайменше дві важливих виставки, з експозицією яких можливо було ознайомитись широкому колу фахівців та громадськості. На сьогодні «Львів: Союзники», що показали молоді куратори Станіслав Сілантьєв та Галина Хорунжа у Національному художньому музеї України у Києві та «Червона книга» в PinchukArtCentre на моє глибоке переконання якісні, професійні з чималим потенціалом подальшого розвитку виставкові проекти, що стосуються історії мистецтва Львова 1970-1990-х років.

Хуберт Білєвіч, доктор історії мистецтва, Інститут історії мистецтва при Гданському університеті

Увесь час перебуваю під величезним враженням виставки Мирослава Ягоди. Спасибі. Їх щось поєднує з «психологічним» Віткаци.