«Позичена в апостола» борода Дениса Лукіяновича

Ми настирно вигадували причину набитися в гості до Дениса Лукіяновича. То начеб хочемо почути від нього про Франка таке, що ніхто більше знати не може, то начеб збираємося писати курсову за його повістями, то ще щось. А збудником нашої настирності була Христина, внучка письменника, яка саме тоді мешкала в його родині.

Надто вже вродлива була дівчина, привітна, весела – хоча ми ж бачили, що з нами  вона лише бавиться, вишукує собі чогось вигіднішого. Вона й справді невдовзі одружилася із якимсь трохи старшим, але заможним, ще й з перспективою закордонного проживання, навіть чи не в Ізраїлі. Хоча, ходили чутки, добра там не знайшла, ще була заміжня за іншим, та десь і зійшла з дистанції...

Але тоді старий професор оберігав свою внучку від нас, голих і вбогих, ото дав кілька хвилин для пустих балачок – і все: розповідайте, чого прийшли, берімося до справи, мені є що розповісти про наше із Франком спілкування!..

Хоча сам, подейкують, також кидав оком на молодих студенток. Розповідали про випадок, коли в їхній хаті жило двоє дівчат, якихось далеких родичок, чи що, та він поліз на стілець підглянути у віконечко, коли вони були у ванні, та й впав, покалічив ногу...

Ми зловтішалися, але то недобре.

Народився Денис Лукіянович в селі Городниця, біля Гусятина, здобув вищу освіту у Львові, двічі закінчуючи університет: юридичний і філологічний факультети. Та й працював переважно доцентом того ж університету, настирно розробляючи франківську тему.

А це ось із письменницького довідника за 1970 рік: “В 1921 році був у Львові редактором націоналістичної газети “Рідний край”, виявляючи в творах свої націоналістичні тендендії...” Пізніше був директором гімназії, де підростаюче покоління виховували теж на тих самих  пронаціоналістичних позиціях. Наслідки  таких оцінок були парадоксальними: після возз’єднання Лукіяновича спершу возвеличували. Навіть у складі групи літераторів він їздив до Москви, був на зустрічі із Сталіним… А водночас його твори вилучали з бібліотек.

А доробок він мав поважний: від перших гучних книг і до останніх, писаних на вимогу. Тут видання ще геть молодих років – “Новели Дениса Лукіяновича”, невдовзі “Ескізи і оповідання”, “За кадильну”, “Від кравця”, “Філістер”, врешті оригінальні франкознавчі студії “Франко і Беркут”, аж до скомпонованого на вимогу повоєнних кураторів “Суду над митрополитом”.

Війну пересидів тихо, після війни був залучений до активнішої роботи. Хоча те, як це відбувалося насправді, видно бодай із доповідної записки до ЦК компартії України присланого для підсилення ідеологічних засад письменницької спілки професора Михайла Пархоменка: він гостро критикує за націоналістичні уподобання керівне ядро Спілки – Петра Козланюка, Ярослава Галана, Ірину Вільде. А далі: цим пояснюється, що вони “...прийняли до Спілки  націоналістичних письменників Антона Лотоцького і Дениса Лукіяновича...” Доповідну професора прийняли до уважного розгляду – до Львова відрядили добрий десяток письменників-фронтовиків, а також партійних і комсомольських активістів, молодих літераторів.

Денис Якович сприйняв це своєрідно – переробляючи свої старі твори під оглядом нових вимог. Ось яким його побачив  очевидець тих подій, також присланий для підсилення спілчанської партгрупи, дотепний спостерігач Анатолій Дімаров:

Денис Якович... ходив поважно, носив випещену бороду так, наче позичив її в апостола і боявся загубити... На всіх письменницьких зборах ревно стежив за тим, щоб його обрали до президії... У президії сідав не деінде, а поруч із головуючим. І коли наставав час обідати чи вечеряти, діставав із валізи величезну серветку, ставив термос, склянку, виймав акуратно загорнуті карафки, варені яйця і сіль. І їв зосереджено...

Компартійне начальство прагло залучити старших письменників до написання творів про щасливе колгоспне село. Отримали відрядження в село і Михайло Яцків із Денисом Лукіяновичем. Тут знову із спогадів Анатолія Дімарова, тогочасного директора обласного видавництва:

Нарис Лукіяновича мав назву... “Партійні достойники”. “Іду, роздивляюсь, писав Лукіянович, довкола хати як хати, точнісінько такі, як за тамтої Польщі... Аж ось іще одна вулиця. Тут уже не хати – палаци, всі до одного цегляні, під червоною черепицею, наче партійними квитками накриті. “Тутай живуть партійні достойники”. Повели старого й на птахоферму. “А там півень товче курку, як партійний безпартійного...

Хоча набагато серйозніший дослідник літературного життя минулого сторіччя професор Микола Ільницький небезпідставно висловлює сумнів у достовірності спогадів Анатолія Дімарова, вважаючи їх підбарвленими заради дотепного жарту – “бо ж не був Лукіянович – людина з великим життєвим досвідом, колишній директор Львівської академічної гімназії – таким наївним, щоб дозволити собі у жорстокі часи сталінщини таку свободу...”

На час нашої творчої юності Лукіянович був найстаршим письменником – поряд із своїм однолітком молодомузівцем Михайлом Яцковим, якого терпіти не міг за більшу популярність, обзивав його хрунем, бо ще у двадцяті роки той працював у якійсь польській фінансовій агенції.

Врешті, Михайло Яцків поступився місцем для слави супернику: восени 1963 року Денисові Яковичу виповнялося дев’яносто років, і Львівська телестудія запланувала про нього тематичний вечір. Передбачалося відфільмувати його у родинному колі, запросити літературознавців, інсценізувати певні уривки з його повісті про Івана Франка.

А він саме на той час відпочивав у Карпатах, в Яблуневі. Ми роздобули машину, їдемо: режисер Віктор Робочек, кінооператор Євген Чех і я. Нам поталанило: сонячний вересневий день, пан професор вдома – бачимо його з-за огорожі розкішного яблуневого саду: сидить у кріслі, обкутаний гуцульським коцом, в руках томик Франка. Ми підходимо – а він нас не зауважує, ми вже зовсім близько, та й так ото весело та голосно:

- Доброго вам здоров’я, Денисе Яковичу!..

Він сіпнувся, він тим томиком об землю, він руками замахав:

- Так хто ж так заголосно вітається?..

І не хоче з нами навіть розмовляти. Врешті, вийшла господиня, ми до неї – благати захисту. Вона переповіла мету нашого приїзду професорові. Заспокоївся, постатечнішав. Проте поставив умову. ”Тільки оцей, – показав на мене, бо я найголосніше вітався, – оцей хай і близько не підходить, стоїть там-оно, на відстані!..”

Розпорядився покликати родину, сусідок – щоб у відповідних строях, і вже сам визначав, де і як знімати, кого в кадр брати ближче, кого другим планом.

Але нафільмували із запасом, так, що було із чого вибрати.