Нотатки щодо вибору голови Антикорупційного бюро

Кажуть, що Порошенко тисне на Комісію, але це неправда. Ба більше: не можу уявити, як цей тиск можна зорганізувати

БлогиЯрослав Грицак , 13 січня 2015 423
Ярослав Грицак
Iсторик. Живе у Львові, все довше і все частіше.

У своєму черговому блозі хочу написати не про історію. Вірніше, не про історію, котрою звикло займаюся, а про історію, котрої став свідком. Чи, певною мірою, навіть творцем - на одну дев'яту частину, разом з іншими вісьмома членами конкурсної комісії з вибору голови Антикорупційного бюро (далі – АБ).

Подати голос у цій справі мене спонукали два моменти. Першим є потреба спростувати помилкові (а часом навіть злі) коментарі, переважно журналістів (але не тільки), котрі або не уважно слідкували за роботою нашої комісії (мимо того, що засідання транслювалися «на живо» від першої до останньої хвилини), або ж, щоб заробити собі на хліб, перетворюють рутину на новину (див., до прикладу: повідомлення «Української правди» під промовистим заголовком «Навколо Антикорупційного бюро назріває конфлікт»).

Другим моментом є брак комунікації між  Комісією і громадськістю.  Коли я давав згоду ввійти у склад комісії,  я собі наївно думав, що вистачить  просто виконати прості і безпосередні функції – тобто оголосити конкурс, вибрати голову АБ і спокійно розійтися.  Припускаю, що так думали й інші. Тепер, після такої кількості більш чи менш але все одно неточних або ж злих коментарів, бачу, що цього не досить. Треба ще й комунікувати безпосередньо, роз'яснюючи свою позицію. Відсутність такої комунікації викликає домисли і послаблює загальну ефективність нашої роботи.

Почну зі своєї позиції. Я її висловив у своєму першому виступі на засіданні комісії. І хочу триматися неї до самого кінця. Ось вона: вважаю, що подолання корупції є справою  у першу чергу політичною. Корупцію не можна подолати при відсутності політичної волі. А воля для мене нероздільна від свободи. Відповідно, провадити боротьбу проти корупції успішно може людина, котра не є лише фахівцем і має міцний моральний хребет, але й є  максимально вільною і максимально незалежною від грошових мішків, тиску податкової інспекції, примхи президента чи прем’єр міністра.

 У світі незалежних людей не так уже багато. А в Україні ще менше. Вся наша юридична система побудована на тому, щоб таких людей зламати, усунути, знищити. Тому критично важливо, щоб до участі у конкурсі на посаду Голови АБ були допущені громадяни не лише України, але й інших країн – при умові, звичайно, що вони готові змінити громадянство.

Звідси принцип відбору, котрий я пропонував: на початку роботи комісії доступ до конкурсу має бути як найширший – однак кінцевий відбір має бути найстрогіший і найприскіпливіший. Це є правило піраміди, котра найширша на долі але зводиться до одної точки на вершині. Воно продиктоване здоровим глуздом: щоб зловити золоту рибку, треба якнайширше закинути рибальську сіть.

Здоровий глузд не конче збігається з правом. Особливо з правом українським. З одного боку, закон чітко приписує, що головою АБ має бути громадянин України. Але він ніде чітко не забороняє брати іноземцям учать у конкурсі.

Те, що пишу далі, читати не конче. Я подаватиму деталі, котрі можуть видатися Вам нудними. Однак занудність – чи радше рутинність – найкраще описує характер атмосфери, в котрій ведуться наші дискусії. Хто хоче цікавих новин, хай читає щось інше.

Йосиф Зісельс на самому початку запропонував, що кандидат – якщо він не є громадянином України – мусить задекларувати свою згоду набути українське громадянство. Я підтримав цю пропозицію  згідно з моїм принципом: найширші вимоги на вході (кандидат)– найстрогіші на виході (директор).

Таких як я була більшість -- сім з дев'яти членів Комісії. Ця більшість сформувалася після дуже тривалої, тяжкої й часами емоційної дискусії.

Я би мав підставу сумнівався у своїй позиції, якби усі з присутні юристи  в один голос сказали, що ми порушуємо закон. Так принаймні твердив Віталій Шабунін в ефірі на «Громадському TV”. Він сказав, що  усі ті члени комісії, які є фаховими юристами, були проти надання негромадянам України права брати участь у конкурсі. Це  не є правдою. У нашій комісії є три фахові юристи – Джованні Кесслер, Віктор Мусіяка й Олександра Яновська.  «Проти» були двоє з трьох – Кесслер і Мусіяка.  Яновська була «за». Можна подивитися запис голосування чи перевірити протокол, щоб у цьому переконатися.

Отже, коли я голосував «за», я не мав відчуття, що порушую закон. Бо разом зі мною голосував фаховий юрист Олександра Яновська, у кваліфікації якої не маю підстав сумніватися.

На цьому справа не закінчилася. Після перерви до всіх членів комісії підійшли присутні у залі юристи, щоб переконати нас, що ми таки порушили закон. Рефат Чубаров під впливом їхніх аргументів закликав нас повернутися до цього питання. Після чергової, але на той раз коротшої дискусії, ми знову голосували. Однак – наголошую -- не за саме питання, а за те, чи варто це питання переголосувати. Тим разом розклад голосів був інакшим: чотири – «за» переголосування, три – «проти», двоє  (у тому числі я) «утрималися».

Тобто вимога, що подаватися на конкурс мають права лише громадянин України, не пройшла ані при першому, ані при другому голосуванні.

Іншим каменем спотикання було те, хто робить прикінцевий вибір: наша комісія чи президент. За законом, ми вибираємо зі всього списку кандидатів лише одного і пропонуємо його президентові на затвердження. Згідно ж тих поправок, які прийняла Верховна Рада декілька тижнів тому, комісія має вибирати не одного, а трьох кандидатів – а з цих трьох одного має вибрати вже сам президент.

Думаю, що Ви легко зрозумієте  різницю: у першому випадку вибір голови АБ був би максимально незалежним, у другому – цей вибір був би безпосередньо  залежним від президента. Я відстоював перший варіант,  відповідно до принципу, що вибір голови АБ має бути максимально незалежним від президента чи від будь-якого іншого високопоставленого чиновника.

І, нарешті, третє дискусійне питання: яким має бути прикінцеве голосування. Закон каже, що рішення має бути прийняте публічно . Однак він не каже, яким має бути це голосування – відкритим чи таємним. Юрій Бутусов у своєму  виступі прирівняв публічність до відкритості. Я заперечив. Для мене максимальна незалежність у прийнятті рішення полягає власне у закритому голосуванні. Бо інакше існує загроза – невелика, однак існує – піддатися спокусі конформізму, т. голосувати під тиском більшості або так, щоб сподобатися на камеру глядачам. Побороти цю спокусу можна таємним голосуванням.  А голосувати так чи інакше ми будемо публічно, тобто після публічної дискусії й на камеру, тільки що без піднімання рук.

Були ще інші питання: на яку адресу висилати документи, скільки часу потрібно на організацію конкурсу? Але найголовнішим було участь іноземців. Воно з'їло найбільше нашого часу. Щоб проілюструвати це, скажу,  що засідання планувалося як коротке установче. Коли мене запрошували по телефону приїхати до Києва, мене переконували, що воно триватиме не більше, аніж дві години – тому я спокійно можу брати зворотний квиток до Львова на той самий вечір. Ми дійсно дійшли згоди вечором,  але аж на другий день, і мені довелося двічі здавати квиток а до того лишитися ночувати у Києві.

Я читав у коментарях, що засідання тривало так довго через тиск адміністрації президента, котра ніби-то хотіла нав’язати нам свою думку. Причому в одному варіанті – щоб виключити пункт про іноземних громадян, а в іншому – щоб його включити.

Й одне, і друге твердження є нонсенсом. Зі всією відповідальністю хочу заявити, що я не відчув жодного тиску ані від президента – з яким, разом з Чубаровим і Захаровим зустрічався перед роботою комісії – ані від його адміністрації.

Ба більше: не можу уявити, як цей тиск можна зорганізувати. Бо сама комісія складається з дев'яти більш чи менш але яскраво виражених «его», вибраних з дуже різних середовищ. Кожна чи кожен з нас має і чує перш за все свою думку –  та стоїть за неї вперто до самого кінця.

У цьому полягає одна з головних причин, чому дискусії йдуть так довго, і чому робота комісії виглядає так малоефективно. Додайте до того, що 1) кожен член комісії говорить на камеру – а, отже, підсвідомо хоче покрасуватися , 2) що Джованні Кесслер не говорить українською, а більшість українських членів  не говорить вільно англійською,  тому його виступи, за звичай і так довгі, через переклад стають довшими у два рази; 3) що Рефат Чубаров, голова комісії, є дуже вихованою і м'якою людиною, а тому дозволяє кожному члену виговоритися до кінця, не дбаючи про регламент -  і матимете пояснення, чому навіть такі прості речі, як визначення терміну конкурсу чи адреси подачі документів забирають так довго часу.

Але головне, що ускладнює нашу роботу,  є недосконалість нашого законодавства. Вона не формулює чітко вимоги і провокує правові колізії. Чим довше береш участь у роботі цієї комісії, тим більше розумієш, що ми схильні недооцінювати складність проблем. І це стосується, боюся, не лише вибору голови АБ, але й усіх викликів, які стоять перед нами.

Ми успадкували стару й малоефективну державу, котра й жити більше не може, але й вмерти не вміє. Виживає вона, зокрема, завдяки заплутаності правил і дозволів. Кожен раз, коли хочеш зробити радикальний крок, хтось приходить і каже: «Низзя». Зламати цю систему можна так, як це оповідається у легенді про Гордіїв вузол  - тобто не розв’язувати, а розрубати одним махом. Це, власне, те, що, як кажуть, робив Саакашвілі та його команда у Грузії: вибрали шляхом «тику» тридцять декілька судів «для посадки», щоб іншим страшно були – а до того, хто не хотів признатися у корупції, застосовували методи, про які навіть не хочеться тут писати.

Іншими словами, щоб зламати цю систему, треба бути навіженим. Ані Порошенко, ані Яценюк, ані Турчинов чи хто-інший такими не є. Може тому, що розуміють уроки Грузії: короткотривалі успіхи є будинками на піску. Щоб вилікуватися від корупції, треба довготривалі і систематичні зусилля. А довготривалість і систематичність означає, серед іншого, рутину.

Коли дискусія затягалася надто довго, і коли один й той сам аргумент можна було почути в четвертий або п’ятий раз, мені до голови приходила цитата з відомого вірш про перший (1848) німецький парламент, який через велику кількість професорів у ньому називали «професорським»: «dreimal 100 ProfessorenVaterland, du bist verloren!»  - «три рази по сто (вибраних) професорів – о, Батьківщино, Ти пропала!».

Однак я не бачив потреби цитувати першу половину цього вірша: « Dreimal 100 Advokaten – Vaterland, du bist verraten» - «три рази по сто (вибраних) адвокатів – о, Батьківщино, Тебе зрадять». Бо можна було скаржитися на різні моменти роботи й організації комісії – включно з повно. відсутністю кави – але в ній не було відчуття продажності чи маніпуляції, котрими супроводжуються у масовій свідомості робота правничих органів.  

Розумію, що багатьох може дратувати нефаховий характер нашої комісії. Можна навіть сміятися з нього. Я  ж бачу у цій нефаховості головну перевагу нашої комісії. Колись Макс Вебер казав, що він не є фаховим ослом, який пасеться лише на одному, фаховому,  полі.

Власне, оце вміння виходити за межі свого вузького фаху і робила Макса Вебера таким цікавим. Відповідно, наша нефаховість гарантує, що наші рішення не будуть чисто технічними. Бо, знову наголошую, вибір Голови АБ є справою не стільки правничою, скільки політичною.

Тому прошу мені повірити: у перших засіданнях нашої комісії немає нічого скандального чи конфліктного. А є складна рутинна робота. Часом, коли дискусія стає особливо скучною, дуже таки хочеться якогось скандалу чи конфлікту. Однак познайомившись зі усіма членами комісії,  не дуже собі уявляю, хто з нас міг би  зіграти роль скандаліста. Ми все ж таки мала комісія, а не велика Верховна Рада, і навряд чи ми будемо битися між собою.

У кожному разі, якщо виникне якийсь скандал, зразу обіцяю написати про нього. Але писатиму і тоді, коли не буде скандалу, щоб тримати Вас у курсі справи.

«Україна Модерна»

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Пропозиції партнерів

Дискусія

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук