Образ Степана Бандери в польській національній свідомості

Бандеру, який дуже не хотів бути ані поляком, ані росіянином, а лише українцем, котрий би жив виключно з українцями в українській державі, з представниками польської культури зв’язувала любов до національної культури.

Написання есе про образ Степана Бандери в польській національній свідомості і про ставлення польської національної культури до Степана Бандери з двох причини є для мене великою честю і великою приємністю. По-перше тому, що в цей момент я готую докторську працю про героїчне і антигероїчне життя Степана Бандери перед і після його смерті, а цим есе, написання котрого пов'язане з 100-річчям від дня його народження, можу спричинитися до формування дискурсу про Степана Бандеру, що пізніше зможу проаналізувати у своїй докторській праці. А по-друге тому, що польська національна культура, про яку в цьому есе йтиметься, є такою ж абсурдною, а можливо, ще більш абсурдною конструкцією, як і сам протагоніст цієї статті - видатний західноукраїнський герой, безстрашний національно-радикальний політик і відомий символ українського націоналізму, котрий протягом останнього часу забутий в Західній Україні в ролі фашиста і антисеміта - Степан Бандера.

Степан Бандера, хоча й часто підкреслював і виявляв свою ворожість до польської держави і поляків, був дуже сильно пов'язаний із польською культурою і польською державою. Бандера добре знав польську мову з часів навчання у гімназії в Стрию, в Політехніці у Львові та Рільничій Академії у Дублянах, так само як і з польського середовища, яке його оточувало і впливало на його соціалізацію. Працюючи над власною національною ідентичністю, Бандера орієнтувався на польський зразок, який добре знав зі школи, газет і книжок. Таким чином, Бандера у своїй кар'єрі національного революціонера, хотів він цього чи ні, однак підсвідомо переймав і перетворював ритуали польських національних «героїв», наслідував їх поведінку. Натомість, для орієнтації і самоконтролю він використовував добре йому відомий культурний код польського патріотизму і націоналізму. Можна, таким чином, ствердити, що всупереч свої власній волі, як і волі українського націоналістичного середовища, в якому виник, Бандера був продуктом польської національної культури, проти якої збунтувався і від якої відвернувся. З польською культурою Бандера був також пов'язаний всупереч волі поляків, передовсім із Волині і Східної Галичини, які щиро ненавиділи як Бандеру, так і всіх інших українських націоналістів.

Люди в Польщі мали змогу вперше довідатися про Степана Бандеру, слухаючи по радіо та читаючи в газетах про судові процеси над членами нелегальної в ІІ Речі Посполитій Організації Українських Націоналістів, які відбулися в 1935 році у Варшаві та в 1936 році у Львові. У Варшавському процесі на лаві підсудних перебували 12, а у Львівському процесі 23 членів ОУН, котрі були пов'язані з вбивством міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Вбивство міністра здійснив 15 червня 1934 року у Варшаві член ОУН Григорій Мацейко. Польська влада ніколи не схопила Григорія Мацейка, натомість вбивство міністра Пєрацького перетворила на національну трагедію і використала його для того, аби розправитися з ОУН, котра протягом декількох років давала про себе знати меншими чи більшими грабунками, замахами та різними терористичними актами, скерованими проти органів польської держави.

Не схопивши звинуваченого у вбивстві і арештувавши близько 800 осіб, пов'язаних з ОУН (1), як і провівши показовий процес проти «терористів» з ОУН, державні спецслужби черговий раз продемонстрували свою безпорадність і невміння вести політику стосовно національних менших, котрі проживали на теренах ІІ Речі Посполитої. Трактування неполяків як громадян другої категорії, як і спроби накинення національним меншинам, з яких найбільшою була українська (16% всіх громадян держави), польської національної культури, що у фантазіях політиків ІІ Речі Посполитої мало привести до їх асиміляції і полонізації, були абсурдними і свідчили про невміння людей, які обіймали владу в державі, вести політику стосовно тих меншин, як і про догматичний націоналізм цих політиків. Політики ІІ Речі Посполитої наслідували поведінку пруських та російських націоналістів і поводилися з меншинами, котрі проживали в ІІ Речі Посполитій, дуже подібно до того, як органи влади Пруської і Російської імперій чинили з поляками в XIX і на початку XX століття.

Степан Бандера на першому процесі у Варшаві, який тривав з 18 листопада 1935 до 13 січня 1936 року, звернув на себе увагу засобів масової інформації і суспільства, між іншим, завдяки тому, що він був крайовим провідником ОУН, а отже найважливішою затриманою персоною серед звинувачених, і відповідав на питання, які задавав йому суддя Просемкевич не польською мовою, а українською, що забороняло право, у відповідь на що суддя прийняв рішення випровадити Бандеру з судової зали. Під час цього Бандера чинив опір і демонстративно по-українськи вигукував пропагандистські гасла і звинувачення на адресу суду і польської держави, що підважувало репутацію суду (2). Таким чином Бандера пробував звернути увагу світових засобів масової інформації на українську проблему в Польщі, а сам ставав «героєм» і «мучеником» в очах як своїх радикальних і фанатичних ровесників із ОУН, так і осіб, котрі не були пов'язані з цією організацією.

Ще далі пішов Бандера на другому судовому процесі, який тривав у Львові з 25 травня по 27 червня 1936 року. Під час цієї судової справи обвинувачені могли говорити українською мовою, що спонукало Бандеру виголошувати пропагандистські монологи і творити з себе безстрашного провідника ОУН, який холоднокровно видає смертні вироки польським політикам та українцям, які в його очах «зраджують український народ» (3). Ці націоналістично-пропагандистські промови і поведінка Бандери, як і в меншій мірі інших звинувачених на Львівському процесі, змішувалися з фашистськими ритуалами ОУН, яка старалася практикувати ідеологію фашизму, аби справити враження сильної організації, з якою рахуються в Європі. Таким було, між іншим, демонстративне трактування Бандери обвинуваченими членами ОУН вождем, а також взаємне привітання в залі судових засідань словами «Слава Україні!» та спроби узаконити здійснені вбивства власним кодексом цінностей, згідно якого тільки ОУН знає, що є добре, а що погане для українського народу і має право вбивати всіх людей, які загрожують реалізації її плану, яким є побудова української держави, введення в ній фашистської диктатури і підпорядкування цілого суспільства ОУН.

Бандері й декільком іншим обвинуваченим був винесений смертний вирок, який пізніше був замінений на пожиттєве ув'язнення зі страху перед зародженням культу Бандери, котрий міг би зміцнити український націоналізм. Попри це, цей процес і винесений вирок витворив з Бандери «мученика» і «героя» не тільки в середовищі прихильників ОУН. Крім цього, ці процеси нагадали Польщі і світові про українську проблему, однак вони не спричинилися до переосмислення польським урядом політики щодо національних меншин і до нівелювання поляризації в суспільстві. Юзеф Бек, міністр закордонних справ ІІ Речі Посполитої, у вересні 1934 р. на форумі Ліги Націй розірвав Малий Версальський трактат, який стосувався національних меншин у Польщі, а в східних воєводствах держави в 1936 році були вивішені плакати наступного змісту: «Український народе, день в який було засуджено у Львові Бандеру і товаришів, нехай буде річницею жалоби наших сердець, будьте готові, година помсти ляхам наближається!» (4).

Знову справа Бандери стала актуальною після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. В липні 1941 року під впливом пропаганди, пов'язаної з проголошенням ОУН української держави, як поляки, так і євреї, котрі мешкали у Львові, зафіксували стилізування Бандери, котрого в цей час не було у Львові, як фашистського вождя українського народу. Бандеру стилізували головним чином члени ОУН (Б), котрі в якості «охоронців порядку у Львові» бігали містом із жовто-синіми нарукавниками, організовуючи «державу Бандери», товкли зустрічних євреїв (5) і здійснювали кривавий погром на цих мешканцях міста (6), а також віталися на очах всіх львів'ян фашистським піднесенням руки і словами «Слава Україні! - Героям слава!» (7). Так, наприклад, вчитель однієї з львівських гімназій Ян Роговський згадує у своєму щоденнику, котрий він віддав 1980 р. до вроцлавського Оссолінеуму: «Цей Бандера повинен був бути українським фюрером, який хотів бути подібний до Гітлера, особливо в кровожерливості, чому дав пізніше докази» (8). Натомість Курт Левін, син доктора Єзекієля Левіна, передвоєнного рабина львівської прогресивної синагоги, згадував у написаній в 1946 році автобіографічній книжці про розклеєні у Львові «звернення Степана Бандери - вождя українців, які закликали до вбивств і підпалів» (9).

Нечисленні євреї, яким вдалося пережити війну у Східній Галичині або на Волині, рідше згадують Степана Бандеру, якого від липня 1941 року не було в Генеральній Губернії, а частіше «бандерівців», що є дуже цікавим психологічно-історичним явищем. Євреї, котрі згадують «бандерівців», будуть згадувати або членів ОУН (Б), або воїнів УПА, або українську міліцію (10). Поляки, натомість, пишучи або говорячи про «бандерівців», будуть найчастіше згадувати вояків УПА і своїх сусідів, котрі в 1943-1944 роках здійснили етнічну чистку польського населення (11). Вживання поляками і євреями у спогадах терміну «бандерівці» в значенні «люди або вояки Бандери», який виник в 1940 р. після поділу ОУН на ОУН (Б) і ОУН (М), мають з собою спільне те, що цей термін виник і поширився в екстремальних умовах - Голокосту і етнічної чистки - і не завжди відносився до «людей і вояків Бандери». Однак, обидва злочини були здійсненні або за участі українців, або українцями, котрі часто, але не завжди, ототожнювалися з Бандерою, а вплинули на психіку людей, які їх згадували, найчастіше своїм національним фанатизмом і звірством. Натомість неясно, чи українці, котрі зазнали терору з боку ОУН (Б) чи УПА - найчастіше тому, що не підтримували ОУН (Б) чи УПА або тому, що співпрацювали з НКВД - також описували і згадували своїх українських вбивців як «бандерівців» (12).

Сам Бандера, якого як вождя української держави нацистські політики не потрактували так серйозно, як члени ОУН (Б), найдовший період Другої світової війни провів під домашнім арештом у Берліні і в концтаборі у Заксенхаузені як політв'язень. В концтаборі Заксенхаузен Бандера сидів короткий час разом з комендантом Армії Крайової Стефаном Ровецьким, з яким, подібно як інші українські в'язні концтабору, як, наприклад, Ярослав Стецько та Володимир Стахів, вели розмови на польсько-українські теми (13). Оскільки Бандера наприкінці війни був готовий до подальшої співпраці з нацистами і до боротьби за нацистську Європу, то він був разом з іншими українськими в'язнями звільнений 29 вересня 1944 року, а генерал Ровецький загинув, розстріляний на початку серпня 1944 року на терені концтабору (14).

Брати Степана Бандери - Василь і Олексій, котрі в липні 1942 р. були заслані до концтабору Аушвіц також мали тут зіткнутися з поляками. Згідно з розповідями, які в повоєнний час кружляли в середовищі української діаспори, а сьогодні розповідаються в музеях, які пропагують культ Бандери, обидва брати Степана Бандери були брутально замордовані поляками в Аушвіц за те, що носили прізвище Бандера. Ця історія робить братів без сумніву мучениками українського народу і може бути справжньою, але з огляду на відсутність доказів не мусить бути такою. Згідно з іншим свідченням, складеним 12 червня 1964 року на Освєнцімському процесі Георгом Табо, лікарем у концтаборі Аушвіц, один з братів Степана Бандери помер в Аушвіці від розладу шлунку (15).

Бандера не часто появлявся в офіційних дискурсах у ПНР, хоч польська Служба Безпеки контролювала зв'язкових Бандери, котрі переходили через Польщу із Західної Європи в Україну (16). Час від часу в газетах і книжках з пропагандистською метою для підкреслення вищості «комунізму» над «націоналізмом» згадували про «бандерівців», надаючи цьому слову пропагандистське значення, але так чинили спорадично, рідше, ніж в Радянській Україні. З 1959 року кільканадцять разів високим накладом виходила друком книжка «Відлуння в Бескидах» Яна Ґерхарда, яка мітологізувала боротьбу польських вояків з УПА в Бескидах, але не стосувалася безпосередньо Бандери. Вбивство Бандери в 1959 році, а також процес Богдана Сташинського в 1962 році в справі вбивства Бандери, не були наголоснені в засобах масової інформації ПНР. Натомість у нечисленних статтях, котрі з'явилися у пресі, сенсаційно-фантастична пропаганда, що була обов'язковою в Радянському Союзі і котра пов'язувала смерть Бандери з Теодором Оберландером і службами безпеки ФРН, мішалася з інформаціями про українських фашистів в німецькій армії, котрі мордували польських професорів у Львові (17). У ПНР розвинулося, однак, пропагандистське розуміння «бандерівців» як бандитів, що було пов'язане з пропагандистською дискредитацією і демонізацією українського націоналізму.

У 80-х роках, особливо в середовищі польських переселенців з довоєнних південно-східних теренів Польщі, Бандера і «бандерівці» знову стали актуальними, що було пов'язане з лібералізацією публіцистичної цензури. Люди з того середовища пережили польсько-український конфлікт, а також етнічні чистки у Східній Галичині і на Волині, а після закінчення війни не мали змоги офіційно займатися своїми пережиттями, що залишило слід на їх психіці і способі відтворення і історії. Так, наприклад, Едвард Прус, головний польський націоналістичний пропагандист антибандерівської історіографії і творець негативного символу Бандери, в молодості був травмований «бандерівцями» і до кінця життя боровся зі своєю травмою, вбиваючи «бандерівців» за допомогою історіографії: у 80-х роках у своїх книгах він розправлявся з такими апологетами Бандери, як ветеран ОУН (Б) Петро Мірчук, у 90-х вигадував такі терміни, як «Голокост по-бандерівськи», у 2004 році опублікував широку антиагіографію Степана Бандери, а в 2007 році, тоді, як помер 31 грудня, тобто за день до народження головного об'єкта своєї травми, опублікував книжку «Бандеромахія» (18).

Бандера в середовищі польських переселенців став емоційним символом страждань, яких поляки з Волині і Східної Галичини зазнали від українських націоналістів під час війни. Символ Бандери як такий функціонує також у літературі. В 2006 році, наприклад, з'явилася книжка Станіслава Сроковського «Ненависть». Сроковському у дитинстві, як і Прусу, нанесли травму бандерівці, до 1990 року він не міг розголошувати цього і займатися своїми дитячими травматичними переживаннями, а після 1990 року намагається впоратися з цією проблемою, хоч реально він її не розв'язує, а лише репродукує. Сроковський, як і Прус, здається, дотепер емоційно пов'язаний з об'єктом своєї травми, який до нього повертається і бере над ним контроль (19).

Культ Бандери, який на Західній Україні після 1990 року поширюють, між іншими, історики, пов'язані з «Центром досліджень визвольного руху», або такі історичні світочі, як доцент «Львівської політехніки» Євген Перепічка, автор однієї з найновіших, найобширніших і найбільш апологетично-догматичних агіографій Степана Бандери (20), міг би дивувати польських гуманістів, які займаються Україною, і справити на них таке враження, ніби в деяких істориків Західної України історія (historia rerum gestarum) вийшла з-під контролю і повернула проти них. Польські історики і культурологи, які займаються Україною, виявляються, однак, безпорадними, або байдужими, або вважають, що Бандера - це не їх історія. Брак реакції на пантеонізацію та агіографію Бандери може також означати, що польські історики до цього феномену взагалі призвичаїлися і він видається їм «автентичним» і «натуральним», як «автентичним» і «природнім» вони вважають, наприклад, культ польських вождів, які не стали диктаторами, як культ Юзефа Пілсудського або культ Романа Дмовського.

Подібно виглядає також справа польських туристів, які приїжджають до Львова. В «бандерштаті» - як іронічно називає Львів легендарна група «Брати Гадюкіни» - польські туристи охоче відвідують кнайпу «Криївка», долучаючись таким чином до комерціалізації культу Бандери і приймаючи, мабуть несвідомо, фашистсько-антисемітські ритуали цього клубу. При вході до «Криївки» лунає, наприклад, вітання «Слава Україні!» і, щоб до неї ввійти, слід відповісти «Героям Слава!» Це те саме привітання, яке вживали прихильники Бандери, які організували погром у Львові на початку липня 1941 року, в якому загинуло від 4 000 до 7 000 євреїв (21). У самому приміщенні польські туристи, споживаючи страви з антисемітськими назвами під портретом Степана Бандери та інших українських героїв, мають нагоду, між іншим, погратися такими експонатами, як карабін, за допомогою якого, як можна припустити, під час війни люди боролися на стороні Бандери за велику, сильну і незалежну державу, патріотично вбивали євреїв, поляків, росіян та інших «ворогів українського народу», які не підтримували ОУН і УПА (22). Ця ситуація нагадує, хоча вона і не настільки очевидна, ситуацію 1941 року після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз. У липні та серпні 1941 року деяких представників польської національної культури пов'язувала з Бандерою ненависть до євреїв, в яких вони бачили комуністів і на яких організували чисельні погроми на теренах Північно-Східної Польщі, подібно, як прихильники Бандери організували свої погроми на Західній Україні (23).

Бандеру - довголітнього громадянина польської держави української національності, який дуже не хотів бути ані поляком, ані росіянином, а лише українцем, який би жив виключно з українцями в українській державі - з представниками польської народної культури зв'язувала любов до національної культури. Різниця між Бандерою і цими представниками полягала в тому, що польські представники любили польську національну культуру, а Бандера був захоплений українською національною культурою. Ці спільні зацікавлення національною культурою, як і претензії до території, на якій спільно мешкали і яку представники однієї культури називали Східною Малопольщею, а інші Західною Україною, привели до конфліктів і сутичок. Діючи, провоковані національними культурами, прихильники обох національних культур були частинами процесу героїчної модернізації (24), яку вони не усвідомлювали і яку ніяк не контролювали. Бандера відіграв у цій героїчній модернізації роль політичного міту (25) з кількома обличчями - міту, який не для всіх закінчився і вже точно не втратив свого мітологічного сенсу.

Довідка ZAXID.NET

Ґжеґож Россолінський-Лєбе - польський історик, стипендіат фонду «Gerda Henkel Stiftung». Готує докторську дисертацію «Степан Бандера - герой і антигерой. Творення і рецепція міту національно-революційного українського політика Степана Бандери в міжнародному порівнянні» під керівництвом професорів Ярослава Грицака, Франка Гольчевського та Івана-Павла Химки.

Джерела, використані в тексті:

1.Roman Wysocki: Organizacja Ukraińskich Nacjonalistów w Polsce w latach 1929-1939. Lublin 2003, c. 299.

2. Gazeta Polska, 21 листопада 1935 р., с. 6-7.

3. ЦДІАУ у Львові, 371/1/8/75, арк. 91-99, 175-177. (Центральний державний історичний архів України, м. Львів.)

4. AAN, MSZ, спр. 5318, арк. 300. (Archiwum Akt Nowych)

5. Eliayahu Yones: Die Straße nach Lemberg. Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941-1944. Frankfurt am Main 1999, с. 18-19.

6. Christoph Mick: Ethnische Gewalt und Pogrome in Lemberg 1914 und 1941. в: Osteuropa, 53 (2003), с. 1810-1811, 1824-1829; Hannes Heer: Einübung in den Holocaust: Lemberg Juni/Juli 1941. в: Zeitschrift für Geschichtswissenschaft 49 (2001), с. 410, 424; Franziska Bruder: «Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!» Die Organisation der Ukrainischen Nationalisten (OUN) 1929-1948. Berlin 2007, с. 140-150; Frank Grelka: Die ukrainische Nationalbewegung unter deutscher Besatzungsherrschaft 1918 und 1941/1942. Wiesbaden 2005, с. 251-286; Gabriele Lesser: Pogromy w Galicji Wschodniej w 1941 r. в: Robert Traba (Hrsg.): Tematy polsko-ukraińskie. Olsztyn 2001, с. 106-108.

7. Анатолій Кентій: Нарис історії Організації Українських Націоналістів (1929-1941 рр.) Київ 1998, с. 140.

8. Jan Rogowski: Lwów pod znakiem swastyki. Pamiętnik z lat 1941-1942. в: Zakład Narodowy im. Ossolińskich we Wrocławiu, спр. 6710/II, с. 10.

9. Kurt I. Levin: Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946. Warszawa 2006, с. 65.

10. Bruder 2007, с. 217-223.

11. Наприклад: Andrzej Miciak: Sołtys w Wojczycach. в: Zygmunt Dulczewski i Andrzej Kwilcki: Pamiętniki osadników ziem odzyskanych. Poznań 1963, с. 177.

12. Найбільше терор ОУН(Б) загрожував тим українцям, яких ОУН(Б) визнала зрадниками народу. Цих українців ОУН(Б) знищувала, а їх тіла ОУН(Б), як і НКВС, використовувала для пропаганди, яка мала на меті відлякати від співпраці з іншою стороною. Пор.: Bruder 2007, с. 213-216; Jeffrey Burds: AGENTURA: Soviet Informants' Networks & the Ukrainian Underground in Galicia 1944-1948. в: East European Politics and Societies, Т. 11, №. 1, 1997, с. 104-115.

13. Tomasz Szarota: Stefan Rowecki «GROT». Warzawa 1985, с. 245-246.

14. Szarota 1985, с. 268.

15. Franziska Bruder: >>Der Gerechtigkeit zu dienen<<. Die ukrainischen Nationalisten als Zeugen im Auschwitz-Prozess. в: Irmtrud Wojak/Susanne Meinl: Im Labyrinth der Schuld. Täter - Opfer - Ankläger. Frankfurt/New York 2003, с. 142. Версія смерті, причиною якої був розлад шлунку, з огляду на патріотичні причини не появляється в музеях, котрі пропагують культ Степана Бандери.

16. Igor Hałagida: Prowokacja «Zenona». Warszawa 2005.

17. Głos Szczeciński, 20, 26, 27, 28, 29 жовтня 1959.

18. Деякі польські історики, для яких історія (historia rerum gestarum), мабуть, повинна служити в основному для того, аби відтворювати справжню історію (res gestae), і не повинна мати нічого спільного з психологією та іншими гуманітарними дисциплінами, як, наприклад, Ґжеґож Мотика, Даріуш Столя чи Рафал Внук, визнали Едварда Пруса «ненауковцем», людиною, яка пише «non-scientific works» або просто «поганим істориком», твори котрого «не слід розповсюджувати». Для зіставлення цього науково-історіографічного питання див. мою статтю: «Der polnisch-ukrainische Historikerdiskurs über den polnisch-ukrainischen Konflikt 1943-1947», яка незабаром вийде у часописі «Jahrbücher für Geschichte Osteuropas».

19. Stanisław Srokowski: Nienawiść. Warszawa 2006. Інтерв'ю Майї Нарбутт зі Станіславом Сроковським >https://www.rp.pl/artykul/164721.html< (5.12.2008)

20. Євген Перепічка: Феномен Степана Бандери. Львів, 2006.

21. Mick 2003, с. 1825.

22. Схожа проблематика, яка стосується повернення до минулого і витворення нових «реалій», але не у масштабі регіону, а лише родини, добре розкрита в наступній публікації: Harald Welzer/Sabine Moller/Karoline Tschuggnall: >>Opa war kein Nazi<<. Nationalsozialismus und Holocaust im Familiengedächtnis. Frankfurt am Main 2005.

23. Актуальний стан досліджень погромів на теренах Північно-Східної Польщі: Andrzej Żbikowski: Pogroms in Northeastern Poland - Spontaneous Reactions and German Instigations. в: Elazar Barkan/Elizabeth A. Cole/ Kai Struve (red.): Shared History - Divided Memory. Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939-1941. Leipzig 2007, с. 315-354; Актуальний стан досліджень погромів у Західній Україні: Dieter Pohl: Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine - A Research Agenda. в: Banrkan/Cole/Struve 2007, с. 305-313; Подібна ситуація у Литві: Christoph Dieckmann: Lithuania in Summer 1941 - The German Invasion and the Kaunas Pogrom. в: Banrkan/Cole/Struve 2007, с. 355-385.

24. Heinz Dieter Kittsteiner: Wir werden gelebt. Formprobleme der Moderne. Hamburg 2006, с. 13-14.

25. Christopher G. Flood: Political Myth. A Theoretical Introduction. New York/London 1996, с. 15-26.

Від редакції:

ZAXID.NET не погоджується з низкою тез, висловлених автором у своїй статті. Однак ми вважаємо, що їх публічне обговорення дасть змогу зрозуміти, наскільки авторський аналіз постаті Степана Бандери є об'єктивним та зваженим.

Переклад з польської Олега та Ірини Дух