Опори сепаратизму
IQ

Опори сепаратизму

На чому тримаються «республіки»?

Анатолій Рубльов, 19 вересня 2016 3853 3

Соціальні процеси в окупованих районах Донбасу – предмет запеклих ідеологічних суперечок. Самопроголошена влада «ЛНР» та «ДНР» з весни 2014-го твердить про свою всенародну підтримку, а противники сепаратизму запевняють, що Донбас з нетерпінням чекає звільнення. На жаль, окуповані території майже повністю закриті для соціології, тому сперечатися здебільшого доводиться через інтерпретації поодиноких фактів.

Утім, навіть коли соціологам вдається отримати бодай якісь дані із зони окупації, вони більше провокують дискусії, ніж прояснюють загальну картину. Приміром, у липні 2016-го у ЗМІ з’явилися результати дослідження, відповідно до якого лише 18% мешканців окупованих районів Донеччини вважають себе «громадянами «ДНР». Однак для розуміння загальної картини настроїв у «республіках» цього замало.

Вочевидь, на окупованих територіях Донбасу справді склався певний суспільний консенсус. Оскільки ситуація в зоні АТО вже багато місяців залишається незмінною, населенню доводиться мимоволі пристосовуватися до ситуації. Грубо кажучи, якщо ситуація не змінюється і вплинути на неї неможливо, її доводиться прийняти. В умовах військової диктатури «ЛНР» та «ДНР» іншого виходу у населення окупованого Донбасу просто немає.

Будь-яка форма суспільного консенсусу є вигідною для місцевої влади. Це не гарантує її легітимізації, але свідчить про те, що період сидіння на штиках закінчується. Замах на Плотницького, який нещодавно породив стільки оптимістичних чуток, судячи з усього, є результатом внутрішньої боротьби ЛНРівської верхівки. Періодичні обшуки та арешти місцевого населення, після яких сепаратистське МГБ звітує про виявлення «українських диверсантів», також виглядають непереконливо.

Єдине, що за останній час змогли пред’явити сепаратисти, – це публічна «промивка мізків» луганським підліткам, яких затримали за патріотичне селфі з прапором України. Судячи з того, як старанно ЛНРівські пропагандисти роздмухували цей інфопривід, нічого більш переконливого не знайшлося. Нагадаємо, перед тим в ефірі сепаратистського ТБ розповідали «страшилки» про те, що серед населення «ЛНР» поширюються проукраїнські погляди: буцімто прибічники «республіки» навіть бояться ходити деякими вулицями через засилля «укропів».

У те, що життя сепаратистам отруює потужне українське підпілля, дуже хочеться вірити. Однак в умовах терористичної диктатури це малоймовірно. Утім, консенсус, який забезпечує певну стабільність «республік», є також суто ситуативним. В умовах відсутності навіть позірної легітимності та повної економічної неспроможності вирішальним чинником існування «ЛНР» та «ДНР» є російська зброя та російська міжнародна дипломатія (читай система шантажу). Що ж стосується суспільних настроїв, зрозуміти їх не так важко.

Найбільш послідовні прихильники «республік» – це частина населення, що була безпосередньо залучена до сепаратистського перевороту. Колишні та нинішні бойовики «ополчення», функціонери сепаратистських структур та активні учасники антидержавних заворушень – усі вони мають дуже сумнівні шанси на спокійне життя деінде, окрім «ЛНР» та «ДНР». Тож для них існування «республік» є запорукою більш-менш спокійного існування. Про кількісні показники говорити наразі важко, але сепаратисти старанно нарощують кількість «пов’язаних злочином», масово записуючи населення до лав своїх кишенькових «партій».

Однак найширша соціальна база «республік» – це пенсіонери. Через об’єктивно обмежену соціальну мобільність, їхня доля у демографічній структурі населення окупованих територій помітно зросла. Переселенці – це переважно молодь та працездатні люди середнього віку. Ці категорії населення витискає з «республік» не лише відсутність перспектив розвитку, але й безробіття та жебрацькі зарплати. При цьому пенсіонери, які не вирізняються активною громадянською позицією, мають стабільне джерело доходів у вигляді пенсії. Не кажучи про те, що певна частина з них отримує і українську, і «республіканську» пенсію. Тож пенсіонери, як не дивно, є найбільш соціально захищеною категорією населення «ЛНР» та «ДНР» (окрім, хіба що, бійців сепаратистських загонів та функціонерів «республік»).

Що стосується решти населення, його змушує прийняти ситуацію страх перед відновленням бойових дій. Уже понад рік більша частина окупованої території перебуває поза зоною обстрілів, тож населення стало звикати до більш-менш спокійного життя. Однак ще живі спогади про пекло 2014-го, коли бойовики використовували населення як живий щит, та й самі не гребували обстрілювати житлові масиви. Кілька місяців шокотерапії змусили населення забути про більш-менш гідне довоєнне життя і радіти відсутності обстрілів.

Причому сепаратистські пропагандисти старанно підтримують відчуття зовнішньої загрози з боку України. Історії про польських та американських найманців, які чатують біля кордонів «республік», – постійний лейтмотив сепаратистських новин. Так само, як «страшилки» про репресії, які загрожують населенню окупованих територій на випадок відновлення української влади у Луганську та Донецьку. Страх перед невизначеністю майбутнього та відсутність будь-яких механізмів впливу на сепаратистську хунту змушує місцевих мешканців прийняти все як даність.

Що все це означає з точки зору перспектив звільнення Донбасу? Існуючий консенсус у «республіках» є продуктом пасивного пристосування до суворих обставин. Від самого початку і до кінця сценарій сепаратистського заколоту реалізували зовнішні сили. Місцевому населенню належала роль другорядних виконавців, а в більшості – просто статистів. Тому є всі підстави сподіватися, що «ЛНР» та «ДНР» – це просто зовнішня шильда, що тримається на російській військовій присутності.

На окупованих територіях навряд чи існує серйозне українське підпілля, але на звільнених територіях не існує й підпілля проросійського. Принаймні, якщо не вважати підпіллям окремих найманців та побутових сепаратистів. Схоже, змучене жахами війни населення Донбасу готове прийняти будь-яку реальність, яка звалиться на їхню голову. Але через страх перед змінами воно готове терпіти існуючі обставини, намагаючись вижити на узбіччі історичних процесів. Та, на жаль, майбутнє Донбасу – це рівняння з багатьма невідомими. Тож скільки буде тривати це похмуре вичікування – невідомо.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук