Осучаснення навздогін

IQМар’ян Мудрий, 3 лютого 20125591250
Осучаснення навздогін

Сучасна українська правляча верства та інтеліґенція нав’язали суспільству погляд, що причини головних проблем України треба шукати у спадщині її недержавного минулого.

За цією логікою, рушійною силою модернізаційного процесу останніх двох століть було не українське суспільство, а владно-бюрократична верхівка, залежна у своїх діях від чужого центру й відірвана від основної маси населення. Мовляв, ініціатором суспільних перетворень завжди виступала держава, а не суспільство, а оскільки ця держава була чужою, то й результати перетворень ніколи не збігалися з інтересами українського народу. Ця теза є зручним інструментом для маніпулювання свідомістю. Обрамлена у твердження про «колоніальний статус» України, вона нав’язує думку про нездатність суспільства поза владою і «національними провідниками» на будь-що впливати і будь-що змінювати.

Але чи все залежить від влади? Чи ті, котрі називали себе провідниками, насправді такими були? Де межа відповідальності самого суспільства? Не заперечуватиму, що політична система є важливою. Однак будь-який політичний режим таки дає можливості для накопичення внутрішніх сил і оновлення. Українське суспільство залишалося традиційним за власним бажанням. Ця стаття має показати, що поза неприхильною для українців політикою «чужої» влади було чимало можливостей для формування сучасної нації, однак українці користувалися ними вкрай неохоче. Так, селянство до останнього хотіло залишитися поза процесами великих соціальних і політичних перетворень, робило вигляд, що вони його не стосуються, натомість плекало культ «хлопського розуму». Ціна ж, яку довелося в ХХ столітті заплатити за небажання вчитися, виявилася співмірною з найбільшими світовими трагедіями.

Можна, звичайно, ставити під сумнів універсальність англосаксонських теорій модернізації, в яких ідустріалізований Захід виступає як ідеал, чи дискутувати про значення реґіональних відмінностей, але ж Україна не демонструє самобутнього шляху розвитку і навряд чи його віднайде в осяжному майбутньому. Єдине, що залишається сьогодні, — це копіювати, але й для того треба бажання і неабиякої наполегливості. У найширшому розумінні модернізація є складною низкою перетворень, яких зазнає спільнота на шляху розвитку від традиційного аграрного суспільства до урбанізованого та індустріального. Теорія «модернізації» пов’язана з вірою у проґрес, яка від часу Просвітництва XVIII століття здобула перевагу у політичному та інтелектуальному просторі Європи. Модернізаційний імператив змін був наслідком усвідомлення, що сучасність хоч і є перехідним пунктом, але спрямованим головно у майбутнє. Ось цього погляду в майбутнє українцям завжди бракувало.

 

Землеробська «душа» українського селянина

Запитання про роль селянства у формуванні новочасного українського суспільства є ключовим. На початку ХІХ століття, на порозі модерного націєтворення, сільське населення становило 95 відсотків населення України. Історики пробують з’ясувати зв’язок між національним і селянським, дискутують про «деселянизацію» як складник модернізації. Добрий приклад цього — одне з останніх чисел «України модерної» (2010) з підзаголовком «Безмежне село...» Втім, складається враження, що сьогодні українському селянству намагаються приписати ролі, які воно насправді ніколи не виконувало, та й не хотіло. Ідеалізація села і селянства є відображенням неповноцінності соціальної структури українського суспільства. Насправді селянство і тоді, й тепер було тільки інструментом, воно не відігравало, навіть попри свою чисельність, самостійної ролі, часто жило у світі створених про самого себе ілюзій (як єдиного годувальника суспільства, як носія справжньої Правди тощо).

У розрізі історії ХІХ—ХХ століть селянство України не встигало за часом. Спочатку селяни до останнього прагнули відсторонитися від новочасної національної свідомості, зважаючи за найвищу цінність можливість володіти землею; згодом, таки отримавши землю з рук більшовиків і переживши Голодомор, почали швидко націоналізуватися і протистояти неукраїнському місту; коли ж стало зрозуміло, що у цьому протистоянні місто неминуче переможе, стали нарікати на виснажливу селянську працю, залишати землю, яка ставала непосильним тягарем, і переселятися до міст, де вже не могли зайняти впливові позиції та були змушені вдовольнятися робітничими заняттями. Результатом цього осучаснення навздогін (без жодних шансів будь-коли бути першим) стало змішування цінностей. У сучасній українській свідомості впадає у вічі суперечність, яка пролягла між поняттям «селянська нація», що сприймається як образливе твердження, і переконанням про село (селянство) як джерело нібито справжньої українськості, ґаранта існування української культури.

У ХІХ столітті українське селянство перебувало у глухій опозиції до влади, хоча об’єктивно модернізація Російської чи Австрійської імперій відповідала теж його інтересам, бо відкривала можливості для розвитку приватної ініціативи. Втім, історики сумніваються, що окремі мешканці села мали уявлення про інтереси та мету селянства саме як спільноти. Так чи так, селяни неґативно реаґували на будь-які спроби влади запровадити раціональніші та ефективніші методи ведення сільського господарства. На практиці життя селянина не реґулювалося правовими нормами. Світогляд селянського загалу був просякнутий середньовічним традиціоналізмом, панувало звичаєве право. Українські селяни тільки в невеликій частині скористалися можливостями реформ 1861 і 1906—1911 років. Вихід зі скрутної ситуації вони бачили радше в еміґрації, аніж у пошуках ефективних способів господарювання. Показово, що українські селяни, навіть проживаючи тривалий час поряд із хазяйновитими німцями-колоністами чи працюючи у них найманими робітниками, вперто трималися своїх звичаїв і традицій, не бажали переймати новочасні методи ведення господарства.

Європейська модернізація пов’язана з формуванням певного типу людини, для якої досягнення успіху означало наполегливу працю. Українському ж селянству була властива споживацька етика, скерована на задоволення мінімальних матеріальних потреб. Головним критерієм самоідентифікації селянина був зв’язок із землею, зумовлений передусім усвідомленням родючості українського чорнозему. Українські селяни демонстрували дивовижну впертість щодо аґрономічних і аґротехнічних нововведень. Для істориків важливим критерієм визначення типу селянської етики праці є співвідношення між кількістю робочих і неробочих (святково-вихідних) днів на рік. У другій половині ХІХ століття в українських губерніях Російської імперії було більше 120 святково-вихідних днів, і — що характерно — їхня кількість після скасування кріпацтва і панщини зростала. Крім самих свят, було багато неробочих днів, пов’язаних із підготовкою до свят, а потім відпочинком від них, несприятливою погодою, базарюванням тощо. Українські селяни святкували більше, ніж білоруські, російські, не кажучи вже про прибалтійських селян.

 

«Город панский, чужой, не наш, не украинский»

Одним з найважливіших складників модернізації є урбанізація. Міста були адміністративними, культурними й економічними осередками, в які вливалися таланти, амбіції, прагнення всього суспільства. У новочасну епоху міста відіграють стратегічні ролі в суспільстві, у містах зосереджується найбільш політично творче і активне населення. На початку ХІХ століття в містах України проживало 5 відсотків усього населення, а наприкінці століття — 13 відсотків. Але якою була частка українців у міському населенні? З певністю можна стверджувати, що в українських реґіонах урбанізація відбувалася без значної участі українського елементу. Українці були явною меншістю у міському середовищі і підросійської, і підавстрійської частини. У середньому вони становили менше третини міського населення. Що більшим було місто, то меншою у ньому була частка українського елементу.

Історія ХІХ століття показує, що українці не усвідомили урбанізацію як власний життєвий інтерес. Головним стимулом розвитку міст були зовнішні сили. Ідеологи селянських цінностей «українства» зазвичай апелюють до поняття гідності, мовляв, село давало змогу українцям зберігати етнічну чистоту, тоді як місто її руйнувало, було розсадником аморальності. Це знайшло відображення в українській літературній традиції, а також стало наріжним каменем самопредставлення селян. Богдан Кравченко, який вивчав соціальні зміни і національну свідомість в Україні ХХ століття, ставить під сумнів цю думку. Він вважає, що головними причинами дистанціювання українського селянина від міста насправді була його неконкурентоспроможність — економічна відсталість (українське селянство не виокремило верству кваліфікованих робітників, у містах українці були переважно чорноробами) і низький культурний рівень. Тому навіть на Катеринославщині українські селяни воліли у пошуках кращої долі міґрувати до Сибіру замість того, щоб перейти десяток кілометрів до найближчої заводської брами.

Модернізація соціальної структури передбачає не лише рух людей із сіл до міст, а й посилення їхньої присутності у великих містах, здатність впливати на політику, визначати культурно-інтелектуальну атмосферу. Перша більш-менш осмислена в українському суспільстві спроба створити міську культуру відбулася щойно в 1920-х роках, у період так званої українізації. Тоді ж з’явився перший урбаністичний роман в українській літературі «Місто», автором якого був Валер’ян Підмогильний. Головний герой твору — Степан Радченко, енергійний сільський юнак, переїздить до Києва із твердим наміром це місто підкорити, утвердитися в ньому, бо «не ненавидіти треба місто, а здобути». Пройшовши через усі зваби міста, змінивши життєві плани — хотів здобути технічну освіту й повернутися в село, натомість став письменником, Степан таки сприйняв місто як своє з усією його привабливістю і огидністю водночас. Показово, що роман наштовхнувся на критику влади, бо не показував «змички робітників і селян», натомість розкривав міщанське середовище і труднощі формування української інтеліґенції, а також на неприйняття самого українського суспільства, вихованого на ідеалізації українського селянства і його традицій як традицій суто національних. Своїм психологічним інтелектуалізмом дратував усіх.

Частину відповідальності за культивування українства як селянської нації, нав’язування неґативного стереотипу міста мають взяти на себе й науковці-гуманітарії, зокрема історики, представники так званої народницької концепції та їхні послідовники в радянській та сучасній українській історіографії. Права українців вони виводять із загальної чисельності українського етносу, а не рівня його інтелектуальної, економічної та політичної сили. За їхньою логікою виходить, що поляки, росіяни чи євреї, які становили більшість міського населення України, мали перейнятися проблемами оточуючого селянства і поступитися в містах, де зосереджувалася влада, українцям. Досвід ХІХ і ХХ століть показав, що замало становити більшість населення, цією більшістю ще треба вміти скористатися. А це було можливе тільки за переваги у містах. Ще навіть 1970 року за показником урбанізованості українська нація не могла вважатися цілком модерною. Тоді рівень її урбанізації становив 46 відсотків.

 

Дилеми української інтеліґенції

Євген Чикаленко у спогадах писав, що 1903 року, коли відкривали в Полтаві пам’ятник Котляревському, уся українська інтеліґенція Києва вмістилася в одному вагоні поїзда (у сусідньому їхала галицька делеґація): «Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб’ється, то надовго припиниться відродження української нації, як чехи казали, що якби завалився будинок, в якому збиралися „будителі” чеського національного руху — Ріґер, Палацький, Ганка та Гавличек, то, може, не було б і відродження чеської нації». Цей жарт свідчить не тільки про малочисельність української інтеліґенції у підросійській Україні, а й про величезне запізнення в розвитку українського руху порівняно, скажімо, з чеським. Зрештою, за світоглядом ця інтеліґенція була швидше українофільською, ніж українською. Головною перешкодою для розвитку українства в Російській імперії називають Емський указ 1876 року. Так, це правда. Але не вся. Бо як пояснити, що українська молодь, діти українофілів охочіше вступали до російських революційних партій, які зазнавали не менших переслідувань, аніж українофільські гуртки.

Інтеліґенція як окрема соціальна верства з’явилася ХІХ століття, коли цим терміном почали називати освічених осіб, які фахово займалися розумовою діяльністю. Українська інтеліґенція формувалася за російським зразком. Головними були не розумові здібності особистостей, а часто знеособлене середовище людей, виразників народної моралі, яке формує історичні цілі народу та зберігає його духовні цінності. На відміну від російського (і українського) простору, на Заході термін «інтеліґенція» набув глузливого значення, він використовується для позначення здатності в найпростіший спосіб застосовувати певний набір знань і вмінь. У західній традиції важливішою є інтелектуальність, тобто здатність не відтворювати, а ґенерувати нові знання.

Серед істориків і соціологів немає єдності щодо критеріїв приналежності особи до інтеліґенції. Свого часу Іван Лисяк-Рудницький пропонував пов’язати поняття інтеліґенції із суспільною функцією «творення і збереження духовних цінностей». Це визначення відмежовує інтеліґенцію від загального середовища відносно освічених осіб — чиновників, канцеляристів, інженерів, промисловців, військових, торгівців. Але, з іншого боку, таке розуміння інтеліґенції (а воно усталилось) знімає з останніх відповідальність за розвиток суспільства, перетворює їхню роботу у приватну справу, а натомість непомірно вивищує гуманітаріїв — письменників та істориків, приписуючи їм ключову роль щодо визначення напряму суспільного розвитку.

Формування української інтеліґенції роз’їдали внутрішні протиріччя. Представники перших поколінь інтеліґенції не були зацікавлені у кількісному зростанні, боялися внутрішньої конкуренції. Наприклад, Є. Чикаленко писав про Марію Заньковецьку як про «геніяльну талановиту артистку», яка, втім, «не могла перенести й тіні конкуренції і не терпіла поруч з собою ніякої талановитої артистки». Саме інтеліґенція доклала значних зусиль, аби перешкодити масовому переселенню українців із сіл у міста. Українські інтеліґенти бачили свою роль як опіку над селянством. Вони сакралізували зв’язок селянина з землею, а тих селян, які все-таки наважилися шукати кращої долі в місті, оскаржували в невідворотному моральному падінні. У цьому сенсі молода українська інтеліґенція приміряла на себе роль псевдо-аристократії. У підавстрійській Галичині головна лінія напруги пролягала між духовною і світською інтеліґенцією, між якими розгорнулося суперництво на вплив на простолюд.

Сьогодні зрозуміло, що українська «трудова інтеліґенція» (цей радянський термін добре відображає сутність явища), представлена переважно гуманітаріями, здатна тільки підтримувати основні життєві функції національної спільноти, але не може формувати стратегію її розвитку. Українське суспільство не матиме майбутнього без верстви інтелектуалів, еліти. Якщо інтеліґенція зазвичай відтворює відомі способи розумової діяльності, то еліта є носієм незалежних креативних думок, силою, яка оновлює суспільні цінності. Поведінку національної еліти характеризує внутрішня свобода та особиста відповідальність. Під таким кутом зору українське суспільство в Новий час не сформувало еліти. Нещодавно довелося почути, що еліта — це найбільш патріотична частина інтеліґенції, і що еліта в Україні насправді є, але вона не при владі. Такі твердження, на жаль, оптимізму не додають, бо перше є помилкою, а друге - неправдою.

 

Висновки

Написане вище має не тільки пізнавальне значення, ті самі тенденції можна бачити в сучасній Україні. Сумісність із проґресом в українців була і є тільки зовнішня. Модерний світ досі зачіпає українську спільноту лише поверхово, не зрушуючи сутнісних характеристик. Узагальнюючи свої міркування, хочу зосередити увагу читачів на трьох висновках. Перший — розвиток сучасної української нації не може ґрунтуватися на закликах про відродження села, бо, по-перше, його не можна відродити, а по-друге, утримання української нації в сільських межах дедалі більше робитиме її неконкурентною. Майбутнє українства залежить від його здатності створити міську культуру. Другий — перетворення селянської спільноти в сучасну націю є складним завданням, воно не має простих розв’язків і не відбудеться само собою. Ключ до модернізації України й українців — у сфері свідомості, що неможливо досягти без якісної освіти, для цього замало «хлопського розуму». Третє — реалізація амбітних завдань навряд чи можлива без верстви інтелектуальної еліти, здатної показати суспільству його реальний стан. Героїзм, народжений безрозсудством, себе вичерпав.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів

Дискусія 250

Для того, щоб залишити коментар, необхідно увійти
  • Білявий 24 лютого 2012, 16:46

    Як на мене - чудова стаття та чудова позиція. Вистачить вже все надто ідеалізувати та драматизувати як робиться це продовж останніх років. Пане Маряне, чи не вважаєте, що так само можна описати чимало "стовпів" новочасного українського міфу...як до прикладу "Львів - П"ємонт"..який в біса П"ємонт, і з чого???!!!
    так власна історія це річ хороша, та не потрібно її ідеалізувати, бо забувши "Чиї ми діти", ми попросту ризикуємо знову опинитися на вихідній точці розвитку. У гіршому випадку ми залишемоь і далі в полоні псевдо науковців які говоритимуть приємне нашому слуху...

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Експерт 13 лютого 2012, 18:04

    Якщо українці будут далі варитися у власному українському соці то ніяких позитивних змін не буде.Історичний та практичний досвід показує, що українці модернізуються тільки в таких соціумах,які культурно і інтелектуально вищі від загальностандартного українського світосприняття.Приклади-Канада,США,Австралія.І українці, попри своє небажання, змушені підкорятися законам та правилам гри в суспільстві -інакше нічого путнього в житті ім там не світить.Але якщо тіж самі українці знову опиняються в українському середовищу, то вони знову повертаються до свого первісного стану з відповідними наслідками.І з тим вже нічого вже не зробиш, хоч переселяй всіх українців з сіл в міста чи навпаки. Українці на самоорганізацію та самообмеження не здатні по своїй природі.Це як в країнах Африки, хоч і одягнули европейці голих аборигенів в труси та майки, навіть декому дали освіту, а коли дали їм незалежність. то президенти незалежних африканських країн почали знову їсти своїх підданих, як це робили їх предки до приходу европейців та красти все що можна, таке ж саме ж і з українцями. Так що єдиний вихід як казав один мудрий вуйко-"німець з нагайкою"

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Автор 13 лютого 2012, 10:18

    А в статті, власне кажучи, про те і йдеться, що треба змінюватися.

    відповісти цитувати поскаржитись

  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Набридло вводити код – увійдіть через профіль у соцмережі
    Оновити
  • Більше коментарів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук