Партія для обивателя
IQ

Партія для обивателя

Про революцію в українській політиці

Семен Лебідь, 15 вересня 2016 1190 1

Наших політиків прийнято лаяти за популізм, а я ненавиджу їх за підвищений тон. Здається, українська публічна політика неможлива без крику – їхні спічі пишуться ніби спеціально для мегафону. Ті, кому не пощастило народитись чорноротим, беруть майстер-класи у провідних фахівців, аби відповідати вимогам професії. Тож політичні ток-шоу краще дивитись без звуку. Тоді телевізор стає схожий на віконечко, в яке беззвучно гамселять неприємні люди. Здається, ще трохи – і вони проламають екран та зятягнуть глядача туди, де пітьма і скрегіт зубів.

Там, на арені активного громадського життя, почуваєшся ще гірше. Під який прапор не стань – усюди калатають барабани й надриваються «матюгальники». Вставай! Біжи! Лупай скалу! – сила спонукальних промов така, що хочеться залляти собі вуха воском, аби не впасти в істерику. Кричать усі: революціонери та контрреволюціонери, праві й ліві, помірковані і радикали, щирі й нещирі. Навіть в ім’я дешевої ковбаси треба стрибати на амбразуру, інакше підступний ворог не залишить нам навіть об’їдків.

У більшості випадків за мобілізуючим галасом криється змістовний вакуум. Партійні програми пишуться лише для того, щоб вимахувати ними перед носом опонента у прямому ефірі. Такими наші політики були до війни і такими, здається, будуть після. Тезаурус української публічної політики пристосований до нормальної комунікації ще гірше, ніж блатна «фєня» – до ведення теологічних дискусій. Наратив, що його генерують політичні діячі, – це перманентна агітація задля агітації.

Що більше загальних слів у програмі, то гучніше калатають барабани. Але відрізнити серйозного політика від популіста вже неможливо – всі галасують приблизно однаково. У кращі часи всі освічені люди спілкувались латиною, а українські політики старанно перекладають свої програми на мову істерики. Дозволити собі говорити на півтону тихіше може лише чинна влада, але і вона щоразу зривається на крик, коли доводиться вступити в активну комунікацію зі суспільством.

Що це – данина недобрій традиції чи свідоцтво глухоти українського суспільства? З одного боку, політики справді підлаштовуються під певний стиль гри. Коли опоненти обіцяють покращення життя вже позавчора, треба також щось пообіцяти, інакше електорат не зацікавиться. Скільки б виборців проголосували за Петра Порошенка, якби він окреслив реальні перспективи України? Що війна закінчиться невідомо коли, що економіка конає, а навіть поверхові реформи потребують десятилітньої роботи? Якщо в політичній грі прийнято цілитись у підсвідоме і бити в пах, вдавати зі себе благородіє – це шлях лузера.

З іншого боку, такі правила гри радо приймає і значна частина суспільства. Ковтати слогани, від яких паморочиться у голові і зашкалює пульс, набагато цікавіше, ніж вичитувати нудні програми. Сіпатись між ейфорією Перемоги та чорним відчаєм Зради – ось де справжній кайф і драйв. Тому політики просто змушені вдавати зі себе рок-зірок чи хоча б стендап-коміків – інакше утримати увагу аудиторії шансів нема. Таким чином складається порочне коло: аби увійти в резонанс із накрученим суспільством, треба і самому увійти у відповідний стан, тим самим підтримуючи загальну ажитацію.

Через це в суспільстві поволі накопичується втома від політики. Особливо це характерно для обивателів, які дедалі частіше віддають перевагу не новинам, а серіалам. Таких прийнято картати за аполітичність та злочинну байдужість до долі Батьківщини. В нинішню революційну епоху обиватель – майже зрадник, серце якого не судомить всенародна тахікардія, а побутовий комфорт для нього цінніший, ніж лупання будь-яких скель. Для політиків обиватель – той негідник, що встає і виходить із зали посеред концерту, а для екзальтованого електорату – кретин, нездатний розділити спільний порив.

Насправді ж ескапізм обивателя – це мовчазний протест проти домінуючого стилю української політики. Якщо комунікація з електоратом зводиться до мануального стимулювання глибин народної душі, не дивно, що дехто хоче уникнути подібних процедур. Тим більше, «рятівники країни» ніколи не запитують згоди і дуже рідко миють руки. Та й їхня цільова аудиторія є вельми специфічною. У пошуках нових політичних відчуттів вона щедро відсипає голосів тим, кого вже наступного ранку починає соромитись, а ближче до вечора проклинає, роздираючи на собі рештки гардеробу.

Обивателю не залишається нічого, окрім терпіти і триматися на безпечній відстані від цього буйства. Між тим, кількість обивателів зростає. І не виключено, що рано чи пізно в Україні з’явиться партія, яка зробить ставку саме на них. Замість мобілізуючої риторики, яка обіцяє випхати всіх нас на передову суспільного життя, нам нарешті пообіцяють повну демобілізацію: ідіть додому, ми врятуємо країну самі. Нам пообіцяють працювати так, що ми зможемо забути, як звуть прем’єр-міністра, і не мати власної думки з приводу реструктуризації зовнішнього боргу.

І ми нарешті повернемось до того, що наповнює життя змістом: до сім’ї і роботи, улюблених книжок та фільмів, до кави й пива – чого завгодно, окрім безкінечного лупання скель під ревище мегафонів. А головне, з нами почнуть розмовляти по-людськи, без зірваних зв’язок та клоунської патетики – і лише за це ми за них проголосуємо. Хоча б один раз.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук