Ми вже от-от переможемо. Адже російська армія виявилась безпорадною. Їхні солдати не мають жодної мотивації. Вони здаються в полон цілими батальйонами. Вони дурні і вже понад десяток разів попалися в чорнобаївську пастку. Ми легко збиваємо стінґерами їхні літаки й гелікоптери, а джавелінами перетворюємо на металобрухт їхні танки й БТРи. Наш «Привид Києва» контролює небо над Україною. Путін у розпачі й незабаром застрелиться, якщо його не задушать його ж соратники. А ми вже скоро звільнимо Крим і Донбас, потім дійдемо переможним маршем до Москви та встановимо над Кремлем синьо-жовтий стяг.
Приблизно така картина російсько-української війни може скластися в голові того, хто читає лише повідомлення з переможними реляціями. Не складно створити собі інформаційну бульбашку й перманентно вживати заряд оптимізму зі соцмереж.
Зрештою, навіть офіційні повідомлення від Міністерства оборони, речників Офісу президента, військових експертів не містять усієї правди про війну. Дійсність дещо прикрашається, кількість жертв замовчується, інформація про поразки цензурується.
І це правильно. Бо, окрім усього, відбувається й інформаційна війна. І наша сторона прагне не допустити опускання градусу оптимізму в суспільстві. Оскільки це впливає на бойовий дух, а отже на обороноздатність.
Багато людей, особливо з покоління 50+, пригадують собі старі методи читання між рядками, які успішно використовувалися в радянські часи. Для інформаційно прискіпливих людей є очевидним, що ситуація на фронтах не є аж такою радісною. Ми також зазнаємо втрат у живій силі й техніці. Наші вояки також потрапляють у полон, і навіть страшно собі уявити, яка доля чекає на них. Але хто б то хотів це знати?
Російські окупанти захопили кілька знакових міст на півдні України. Це й обласний центр Херсон, портове місто Бердянськ, Нову Каховку з її Північно-Кримським каналом, Енергодар зі Запорізькою АЕС тощо. Війська РФ тиснуть далі на багатьох ділянках, безперестанно атакують, особливо в Луганській та Донецькій областях. Вони перегруповуються, накопичують нові сили й готуються до чергового наступу на Київ. Російська авіація та ракетні війська тероризують фактично всю територію України, знищують військові та інфраструктурні об’єкти.
Тому якщо хтось дуже сподівався на швидку капітуляцію Росії, він є невиправним оптимістом. Капітуляції, на жаль, не буде ні швидкої, ні повільної. Такий варіант був би можливий, якби в боротьбу на нашому боці вступили війська держав НАТО, включно зі Сполученими Штатами. Тоді був би шанс знищити Росію як військову потугу і змусити її підписати акт про безумовну капітуляцію.
Ми ж якщо навіть виженемо окупанта з української території, то це буде лише відновленням статус-кво до 2014 року. Утім тоді навіть з Кримом вийшла б проблема, бо Росія, вважаючи його «своєю територією, якій загрожує окупація», використала б, згідно з власною військовою доктриною, ядерну зброю. Навряд чи деокупація Криму вартує того, щоб дістати ядерний удар десь по Львову, Одесі чи Дніпру.
З тієї ж самої причини, не варто особливо сподіватися й на репарації, які можуть бути лише прямим наслідком капітуляції. Можна, звісно, претендувати на ті заморожені Заходом мільярди російських держави та олігархів. Але й тут не все так просто. Ніхто гроші так просто нам не віддасть. Тут ще потрібно виграти суди, відбути складну процедуру, яка триватиме роками. Щоправда, екстраординарна ситуація може підштовхнути міжнародну спільноту до швидкого консенсусу в цьому питанні. Але це знову ж таки – питання дуже гіпотетичне.
Безумовно, ми віримо у свої Збройні сили, у мужність наших вояків, у силу їхньої зброї, у здатність деокупувати захоплені території. Однак усе це не так просто, як багато кому здається. Усе це потребує неймовірних зусиль і численних жертв. А головне – потужної наступальної зброї, зі здобуттям якої досі були проблеми.
Інформація про успіхи наших військовиків не повинна нас розхолоджувати. Так, ми продемонстрували, що «друга армія світу» не така вже й непереможна, її наступ можна зупинити, її можна бити, контратакувати, звільнити захоплені нею міста і села. Проте російська армія все ще сильна, вона володіє величезними ресурсами, а окрім усього – ядерною зброєю. Наша ж обороноздатність нівроку залежить від військової допомоги Заходу.
Фактом є те, що ЗСУ вдалося зупинити просування російських війсь вглиб нашої території. Війна набула позиційного характеру. Росіянам наразі бракує ресурсів, щоб рухатися вперед, нам – щоб потіснити їх до кордонів.
У такій відносно патовій ситуації доцільно проводити перемовини. Щоб уникнути зайвих жертв серед військовиків і цивільних, нищення наших будинків та інфраструктури, зрештою, витрачання зайвих коштів на війну. Нам би дуже хотілося, щоб головними вимогами нашої сторони були: цілковите виведення російських військ з української території, включно з Кримом і Донбасом, виплати репарацій та моральних збитків, віддання під суд воєнних злочинців, разом зі самим Путіним тощо. Проте російська сторона лише б посміялася з таких наших «хотілок». Росіяни досі вважають себе тією стороною, яка одноосібно може диктувати якісь вимоги. Адже поки що, на жаль, вони контролюють частину нашої території, а не ми їхньої.
У такій ситуації українська сторона змушена, наступивши на горлянку власній пісні, йти на компроміс. Як з’ясувалося під час останніх українсько-російських перемовин у Стамбулі, цей компроміс може виглядати так. Україна відмовляється від майбутнього членства в НАТО, закріплює позаблоковий і без'ядерний статус, замість цього вона отримує гарантії безпеки від країн-гарантів. Серед них Україна бачить, зокрема, США, Велику Британію, Китай, Францію, Туреччину, Німеччину, Канаду, Італію, Польщу, Ізраїль, а також Росію. Україна відмовляється від присутності іноземних військових баз на своїй території. Окрім того, свої військові навчання вона зможе проводити лише за згодою країн-гарантів. Київ обіцяє не вирішувати питання Криму військовим шляхом, а винятково через двосторонній переговорний процес, на який відводиться 15 років. Питання ОРДЛО вирішується окремо на рівні зустрічі президентів України та Росії. За всі ці поступки Україна домагається від Росії повернути свої війська на позиції, які вони займали до 24 лютого 2022 року.
Зрозуміло, що оприлюднення цих пропозицій підняло хайп в українському секторі соцмереж. Гучно залунало: «Зрада!». Адже публіка була налаштована на щось цілком інше (читай перший абзац цього тексту).
Хоча, скажу щиро, мене самого не влаштовує в цих пропозиціях дуже багато моментів. Я все ще залишаюся твердим прихильником вступу України до НАТО. Важко уявити, щоб якісь країни-гаранти забезпечили нам таку ж безпеку, як Північноатлантичний альянс. Тим паче, коли серед тих країн – Росія, яка раніше чи пізніше забажає заявить: «Можем повторить». Чи решта країн-гарантів зважаться тоді боронити Україну пліч-о-пліч з нашими вояками? Чи вдасться якесь таке зобов’язання прописати у відповідних документах? Принаймні досі таких твердих гарантій ніхто нікому не давав. Навіть той самий Ізраїль, не покладаючись на заступництво США, сам боронив свою землю.
Утім як ймовірний компроміс можна погодитися на такий крок. Враховуючи, що він може врятувати тисячі українських життів, що найближчим часом нам не світить повноцінне членство в НАТО, що за кілька років ситуація може докорінно змінитися і вдасться все переграти.
От який пункт у мене викликає різке несприйняття, то це необхідність отримувати дозвіл на військові навчання від країн-гарантів, отже, зокрема, й від Росії. Кремль у такий спосіб може легко заблокувати підвищення української обороноздатності, просто не даючи дозволів.
Тому не зовсім зрозуміло, навіщо українській стороні треба було наперед декларувати цей пункт. Адже тепер відіграти його стане значно складніше. Хіба що розглядати його як елемент певної гри. Спробую пояснити такі міркування.
Уже відомо, що викладені українські пропозиції, а особливо те, що російська сторона їх зразу не відкинула, а взялася вивчати, спровокували неймовірний хайп у російських соцмережах, де голоси всіх патріотів-імперців «слілісь в протяжний вой». Причому значно гучніший, аніж крики українських зрадофілів. І це не дивно. В Україні попри вже згадані інформаційні обмеження можна отримати більш-менш реальне уявлення про ситуацію на фронтах, оскільки існує чимало альтернативних джерел. Тим часом у Росії за відсутності вільної преси та за наявності статті в КК про «дискредитацію збройних сил РФ», яка передбачає 15 років позбавлення волі, головним джерелом інформації є кремлівські телеканали. А вони запевняли всіх росіян, що «військова операція» розвивається за планом, що Україну дотискають, уже майже всіх «націоналістів» ліквідовано, скоро буде перемога. А тут вимога українців – геть за порєбрік. Тож народ «в нєгодованіі».
Проти поданих Києвом пропозицій вже виступило багато російських політиків, журналістів-пропагандистів, активістів патріотичних організацій тощо. Прийняв би Кремль такий компроміс, то дивись і розвалилася б 83-відсоткова підтримка дій Путіна. Тому все вказує на те, що пропозиції буде відхилено.
То в чому ж, запитаєте ви, полягає гра Києва? Та саме в цьому й полягає: пропонувати реальні, навіть болісні компроміси. Продемонструвати всьому світові, що заради миру Україна готова навіть на таке. Ну, а що Москва ці компроміси зверхньо відкидає, то це вже її проблеми.
І така тактика дає свої напрочуд позитивні результати. Пам’ятаєте виступ генсека НАТО Єнса Столтенберґа на останньому саміті Альянсу, у якому нібито й пролунала підтримка України, але вкрай невиразно, без конкретики, без декларації реальних кроків. А тепер – вуаля – виступ після Стамбульських перемовин зненацька набув необхідної гостроти. «Це добре, що перемовини відбуваються, але поки що ми не бачили реальної зміни головної російської мети, яка полягає в тому, щоб отримати результат конфлікту військовим шляхом. Вони продовжують шукати військове вирішення, тому ми маємо бути готові продовжувати надавати військову допомогу Україні», – запевнив Столтенберґ.
А головне: ця значно потужніша військова допомога вже пішла до України. Сполучені Штати, Велика Британія і навіть Німеччина надсилають нам важке наступальне озброєння. Саме воно здатне забезпечити українській армії рішучий перелом у війні. З ним можна йти в контратаку й відбивати захоплені раніше міста. Так що гра вдалася.
Ми використовуємо