Пісня з Канади від Богдана Весоловського

Презентація цієї книги значилася як один із заходів проведення Дня Львова 2001 року. Такий собі напівкамерний захід при обмеженій кількості присутніх, проведений в більшій кімнаті музею Соломії Крушельницької. Чому саме там?

То ж бо презентована книга – збірка пісень Богдана Весоловського (1915–1971 рр.), довоєнного кумира львівської молоді, одного із зачинателів української сучасної естради, який більшу частину свого життя провів далеко від української землі, у канадському Монреалі. Там і помер вже майже сорок років тому. Не можна стверджувати, що у Львові його не згадували – але це старші меломани, для загальної публіки це прізвище належало до не надто знаних.

Мене запросили на ту презентацію – адже однією з пісень була пісня на мої слова “Намалюй мені ніч”. Так, в Україні її широко знають, свого часу вона звучала мало не щодень по радіо чи телебаченні,  навіть виборювала звання найкращої пісні року, але вже з музикою Мирослава Скорика. У Канаді ж більше знали варіант Богдана Весоловського, для декого він переважав глибшим  розкриттям ліричного задуму, пов’язаного із жертовністю молодих сердець, які лаштувалися “вилітати у путь, щоб згоріть”.

Але спочатку трохи інтриги, бодай і дещо задавненої. Це було 1970 року, дзвонить мені тогочасна солістка нашої Опери  Володимира Чайка і таємничим голосом запрошує на зустріч. Натякає, що має для мене якийсь сюрприз. Виявляється, вони разом із чоловіком, відомим скульптором Яковом Чайкою, щойно повернулися із канадських гостин. Жаданим гостинцем виявилася платівка пісень Богдана Весоловського під назвою “Верба”, де поміж дюжини інших була записана пісня на мої слова: приємне сусідство із Олександром Олесем, Володимиром Сосюрою, Іриною Райт…

І пісні, і їхнє виконання, техніка запису були на досить високому рівні, нам тогочасним на науку. На додаток Чайки повідомили: невдовзі сам пан композитор завітає до Львова, то й  вручить мені платівку вже офіційно.

І ось дзвінок, і наша зустріч: гарний чоловік, начеб у розквіті сил – хто б гадав, що він невдовзі завершить свої мандри на цій землі. Ми розмовляли з ним у приміщенні Спілки письменників, і то не віч-на-віч: поряд із гостем було ще двоє супроводжуючих із товариства, яке й опікувалося долею закордонних знаменитостей. Один із них кілька днів по тому запросив мене на розмову: йому, бачте, було цікаво, що ж за презент передав мені композитор. Але більше його цікавило: як це я насмілився передати свої тексти за океан, бо в розмові йшлося ще про одну пісню, на одвічну тему людської ностальгії. Я заперечив: не передавав нічого, Весоловський, певніше за все, переглядає українські часописи, де й друкувалися названі тексти.

Яким він був замолоду, у львівський період? Якесь уявлення дасть фрагмент із спогадів Романа Купчинського, надрукованих у заокеанській еміграції в перші повоєнні роки:

Одного дня сиділо в каварні товариство, між ними веселий і дотепний урядник “Центросоюзу” “Базьо” (Богдан) Весоловський. Якось розмова зайшла про дукати і Базьо витягнув з кишені бронзову румунську монету – 5 леїв:

- Гляньте, панове, зовсім як золота! – і кинув монету на мармуровий столик. Вона задзвеніла.

Де не взявся Сясьо (звісно ж – Станіслав!) Людкевич:

- Що це таке?

- Румунський дукат.

- Покажіть!..  Скільки хочете?

- Нічого не хочу. Це родинна пам’ятка.

- Родинні пам’ятки люди теж продають. А скільки каратів?

Скінчилося тим, що Людкевич таки купив ту монету. За виручені гроші Весоловський відразу поставив вина. А коли Людкевич зрозумів, що монета не золота і зачав протестувати – було вже пізно...

При  нашій зустрічі вже сам Богдан Весоловський так пояснював мені, чому він взявся за написання цієї пісні, знаючи вже про популярність Скорикової варіанту «Ночі»: йому видавалося, що не на повну силу використано можливості підтекстової колізії офірування найдорожчим заради ідеї світла і правди.

Тобто для нього було очевидним, що мова йде про дисидентську молодь шістдесятих років, яка справді ладна була жертвувати собою – що й було переконливо доведено розгромом тогочасного молодіжного творчого середовища, численними арештами та судами. І посміхнувся: його сини твердять, що батькова пісня точніше відображає дійсні реалії, то й вважають її кращою…

Супроваджувачі нашого гостя приспішували: ви вже все переговорили? У них наче ще заплановано зустріч із колишнім колегою молодих років відомим композитором Анатолієм Кос-Анатольським. Та й сам Весоловський згадав про можливий візит до високого львівського посадовця:  йшлося про відмову поїздки на малу батьківщину, до Стрия, бо наче й обіцяли, а тут все щось не так, якісь затримки. Чи ж треба пояснювати, як праглося ступити на береги рідної ріки, вишукати там згадок далекого дитинства і музичної юності.

Ми ще зустрілися з ним у нашому Оперному театрі – але тоді довкола Весоловського було забагато співучих знаменитостей, і ми обмежилися лишень вітанням...

А тепер кілька слів про саму презентовану книгу. Вона досить примітна: 56 пісень і танцювальних композицій, переважно з першого періоду творчого життя композитора. Починалася широко відомою “Прийде ще час…” – яка й дала назву всьому збірникові, дала з повним правом, адже живе в людських душах ось уже вісімдесят років, залишаючись чистою і зворушливою в життєвих катаклізмах. Десь на підході був другий том творчого доробку, який також не охоплював всього творчого надбання.

Твори Богдана Весоловського вийшли насамперед старанням львівського музикознавця Олександра Зелінського в делікатному художньому оформленні його доньки Мар‘яни. Але особливо слід завдячувати знаним добродійникам Орисі та Борисові Антоновичам, які також спеціально прибули на розрекламовану презентацію. Зворушливо, що прибули також зацікавлені гості з Києва, співаки і музикознавці, які вже організували кілька радіо- та телеконцертів із пісень талановитого композитора.

А на нашому вечорі пісні Богдана Весоловського виконували справді знані митці: Людмила Посікіра, Леся Боровець, Володимир Ігнатенко, Роман Вітошинський, Ігор Кушплер – все заслужені та народні, поряд із кількома молодими талановитими співаками, які в наступні роки стануть направду зацікавленими популяризаторами творчої спадщини одного із зачинателів української естрадної пісні. А вона направду звучить дедалі частіше у нових і нових передачах, на концертах ретро-музики, та й просто поміж щирими шанувальниками.