Поставити крапку в МН17
IQ

Поставити крапку в МН17

Наскільки виправдані сподівання, що винних в трагедії покарають?

Любко Петренко, 17 липня24692

Від міжнародної трагедії на Донбасі, означеної двома літерами й двома цифрами – МН17, минуло вже три роки. За цей час офіційним слідчим та незалежним журналістам-дослідникам практично вдалося відтворити цілковиту картину злочину, виявити засоби його вчинення, а головне – встановити більшу частину його виконавців. Водночас із кожним днем стає щораз зрозумілішим, що злочинці покарані не будуть. Хоча ні, доречніше буде сказати: вони ніколи не постануть перед судом. Спробую пояснити, чому таке формулювання для мене є більш влучним.

Воєнно-історичний контекст

Спершу пригадаймо собі ті літні дні три роки тому. Отже, 30 червня 2014 року завершилося чергове десятиденне одностороннє припинення вогню, оголошене новообраним президентом України Петром Порошенком. Підрозділи Збройних сил України, Національної гвардії та добровольчі батальйони пішли у наступ.

Українські війська відвойовували місто за містом, село за селом. От уже звільнено Краматорськ, Слов'янськ, Сєверодонецьк, Лисичанськ тощо. Українські війська впритул підійшли до Донецька й Луганська. Бойовики-сепаратисти фактично були обложені у двох кільцях. Командування ЗСУ почало масштабну операцію зі встановлення контролю над російсько-українським кордоном.

І коли вже здавалося, що авантюра з «ЛНР-ДНР» от-от закінчиться, з фронту надійшла страшна звістка про «трагедію під Зеленопіллям». У ніч із 10 на 11 липня 2014 року позиції українських військовиків неподалік від кордону з Росією зазнали нищівного обстрілу реактивної артилерії. Внаслідок обстрілу загинуло 30 військовослужбовців ЗСУ і шестеро прикордонників. Те, що обстріл вчинили кадрові російські військовики, не викликало жодного сумніву у військових експертів. Це було перше безпосереднє масоване застосування військ РФ проти Збройних сил України. Але далеко не останнє.

З того моменту стало зрозуміло, що Кремль готовий допомагати донбаським сепаратистам не лише грішми, зброєю та інструкторами. Слід бути готовими, що будь-якого слушного моменту російські регулярні війська можуть нахабно перейти кордон і вдатися до безпосередньої інвазії, щойно військові успіхи української сторони екзистенційно загрожуватимуть проекту донецьких псевдореспублік.

Можна з досить високою ймовірністю припустити, що після зеленопільського обстрілу мала б розпочатися потужна контратака проросійських сил, щоб відвоювати втрачені позиції. Але всі плани перебив (принаймні тимчасово) малазійський лайнер, збитий російським «Буком».

Хронологія «Бука»

Пригадаймо вже відому нам завдяки журналістам-дослідникам з групи Bellingcat хронологію підготовки до фатального пострілу, збиття авіалайнера та спроби затерти сліди злочину.

Події розвивалися так. Російський зенітно-ракетний комплекс «Бук» під номером 332, що належав 53-й зенітно-ракетній бригаді збройних сил Російської Федерації, у період з 23 по 25 червня 2014 року перетнув російсько-український кордон на тій ділянці, яку не контролювали українські прикордонники. Причому перетнув не сам, а в компанії ще кількох військово-транспортних засобів.

Відомо теж, хто відповідав за транспортування «Бука» – це російський офіцер Сергій Дубинський на прізвисько «Хмурий», котрий на той час був начальником розвідки в підрозділі бойовиків, очолюваному Ігорем Стрєлковим-Гіркіним.

Рух «Буку» до Донецька на тягловій платформі Volvo зафіксовано на кількох фотографіях. Так само зафіксовано його перебування в Донецьку зранку 17 липня 2014 року, а потім – виїзд з міста. Те, що номер 332 на корпусі ПЗК був замащений, мало кого може збити з пантелику, оскільки залишилася купа інших особливостей корпусу, які дають можливість для ідентифікації.

Того ж дня вантажівка з «Буком» прибула в місто Сніжне, що розташоване приблизно за 80 кілометрів від Донецька. Звідти «Бук» і випустив свою фатальну ракету. Це сталося приблизно о 16:20. Ракета вразила пасажирський Boeing 777 авіакомпанії Malaysian Airlines, який летів з Амстердама до Куала-Лумпура. На борту рейсу MH17 перебувало 298 осіб, зокрема 80 дітей. Всі вони загинули.

Зранку 18 липня «Бук» зафіксовано на відео в Луганську. Причому на установці бракувало однієї ракети. Того ж дня ПЗК перетнув українсько-російський кордон, тобто повернувся до Росії.

Журналісти з Bellingcat вказали у зв’язку з завезенням-вивезенням «Бука» не лише на «Хмурого», були названі практично всі прізвища російських військовиків, котрі могли обслуговувати ПЗК чи давати накази на його використання.

Трагедія MH17 в російських засобах масової пропаганди

Досить показовим є висвітлення трагедії MH17 у російських ЗМІ. Зрештою деякі інформаційні вкиди можна розглядати не просто як пропаганду, а як реальні докази причетності певних осіб до злочину. Ось відомий запис у соцмережах від «міністра оборони» самопроголошеної «Донецької народної республіки» Ігоря Стрєлкова-Гіркіна, котрий з’явився в мережі о 16.30 17 липня 2014 року:

«У районі Тореза щойно збили літак Ан-26, валяється десь за шахтою “Прогрес”. Попереджали ж – не літати в нашому небі. Пташка впала за терикон, житловий сектор не зачепила. Мирні люди не постраждали».

Новина зразу ж з’являється на першому каналі російського телебачення. Дикторка радісно повідомляє в новинах про успіхи «бійців Новоросії» в боротьбі з «київськими карателями». Інформація лавиною розходиться російським інформаційним простором… Аж тут з’ясовується, що збито не український і аж ніяк не військовий літак. І повідомлення терміново видаляється з усіх новинних стрічок. Інформацію оперативно препарують і вже подають російському глядачеві/слухачеві/читачеві як цинічне збиття «українськими путчистами» мирного пасажирського авіалайнера. І що найсмішніше: російська аудиторія в своїй переважній більшості цілковито акцептує цей карколомний інформаційний скрут.

Загалом можна стверджувати, що інформацію про збитий малайзійський авіалайнер російські ЗМІ подавали надзвичайно гарячково. Версія змінювала версію. То з’являється український штурмовик Су-25, який, за твердженням російських засобів масової пропаганди, і збив Boeing 777 ракетою Р-60. Хоча, фактично, наступного дня після цього з’явився коментар головного конструктор Су-25 Володимира Бабака, котрий щиро визнав, що «хоча технічно Су-25 може досягати ешелону, на якому летів Boeing, однак здійснити атаку з використанням ракети Р-60 у таких умовах дуже і дуже складно. Окрім того, Бабак також визнав, що ракети Р-60, яка стоїть на озброєні в літаків такого типу, не достатньо для знищення такої великої цілі.

Ну, нічого, вирішили російські полководці інформаційної війни, замінимо штурмовик Су-25 на винищувач МіГ-29. А щоб додати правдоподібності, вплетемо в історію іспанського диспетчера на ім'я Карлос, котрий нібито працював у Борисполі. Він нібито опублікував у Twitter’і повідомлення про те, що за три хвилини до зникнення малайзійського авіалайнера з радарів були помічені українські бойові літаки. Але згодом сторінку Карлоса у соцмережі було видалено, і з’ясувалося, що такого диспетчера в природі не існує.

Далі була версія про бомбу, закладену чи то американськими, чи то британськими агентами у співпраці з українськими спецслужбами. Причому не одну, а дві бомби. Але й цю версію легко спростували експерти, довівши, що ураження літака відбулося стовідсотково ззовні, а не зсередини.

Зрозумівши, що трохи перестаралися, російські пропагандисти вирішили зупинитися таки на версії «Бука», але українського, а не російського. А щоб версія була більш захопливою, телеканали Russia Today та LifeNews озвучили нову карколомну теорію. Мовляв, мотивом знищення Boeing 777 міг бути замах на президента Росії Володимира Путіна, вчинений українськими «карателями». Далі вони пояснюють: російський «борт номер один» і малайзійський авіалайнер перетиналися в одній точці у тому ж повітряному ешелоні, тож українські бійці ППО просто переплутали. Але з’ясувалося, що перетин маршрутів якщо й був, то лише десь біля Варшави. Причому малайзійський авіалайнер там був приблизно за годину до літака Путіна. А загалом маршрут польоту з Варшави до Москви зазвичай пролягає майже на 1000 км північніше від Донецька.

Хто потрапить на лаву підсудних?

Загалом версій, наштампованих російськими ЗМІ, є значно більше, але не думаю, що варто всіх їх згадувати. Варто взяти до уваги вже озвучену тезу – що вся інформація подавалася дуже гарячково, так, ніби журналістів і редакторів хтось підганяв, не давав їм «вилизати» історії до стану хоча б мінімального сприйняття. А це є свідченням того, що кремлівські завсідники надзвичайно бояться відповідальності за інцидент, а тому й панікують.

Адже зрозуміло, що ні «Хмурий», ні Гіркін, ані сержанти-лейтенанти російської армії, котрі обслуговували «Бук», не є головними винуватцями. Рано чи пізно слідство дійде до того, щоб назвати ім’я російського президента, котрий є головнокомандувачем і без санкції котрого жоден «Бук» не зміг би перетнути російського кордону, а тим більше – брати участь у воєнних діях на території чужої держави.

Тут виникає цілком інше запитання: навіщо кремлівським очільникам було так підставлятися? Адже «Бук» – це не автомат Калашнікова, а ракета – не безіменна куля. Його постріл – це як залишений відбиток пальця на місці злочину, як полоній для атентату проти екс-офіцера ФСБ Олександра Литвиненка у Великій Британії, як діоксин, яким труїли Віктора Ющенка. Рано чи пізно він приведе до виробника-власника-користувача.

І все ж, як з’ясувалося, Росії без «Буків» на Донбасі ніяк обійтися не вдалося б. Військові експерти стверджують, що «Буки» завжди діють у парі з танками. Танки без «Буків» дуже вразливі для атак штурмовиків. Таким чином Росія намагалася нейтралізувати українську авіацію на донбаському театрі бойових дій, аби безперешкодно ввести в регіон танки та іншу бронетехніку.

Локербі чи Korean Air

У цьому контексті важко сперечатися з тезою, що трагедія MH17 перешкодила масштабній інвазії ще в середині липня 2014 року. Її перенесли приблизно на місяць. Можливо, ця затримка дала можливість українським Збройним силам хоч трохи підготуватися (серйозно підготуватися не вийшло, що засвідчує «Іловайський котел»).

Водночас збиття авіалайнера надало війні на сході України міжнародного виміру. Саме це сподвигнуло країни-члени Європейської Унії запровадити секторальні санкції проти російської економіки, а головне – розглядати нарешті Росію як країну-агресора.

І тут виникає питання питань: чи варто сподіватися, що кремлівське керівництво буде притягнуте до відповідальності бодай за збиття пасажирського авіалайнера? Імовірність цього дуже низька.

У контексті трагедії MH17 варто розглядати два авіаційні прецеденти: теракт у літаку над Локербі 1988 року (рейс PA103) та збиття південнокорейського авіалайнера (рейс Korean Air 007) радянським винищувачем 1983 року. Щодо першого інциденту, то лівійських терористів, котрі вчинили цей злочин, врешті-решт вдалося притягнути до відповідальності. А лівійський уряд виплатив багатомільйонні відшкодування родинам жертв терактів. У випадку з Korean Air 007 спершу Кремль тривало доводив, що СРСР не причетний до інциденту. Коли ж вдалося притиснути радянське керівництво до стінки фактами, було видано таку версію: південнокорейський Boeing 747 лише був замаскований під пасажирський літак, а насправді це був літак-розвідник. Що більше, у салоні не було жодної людини, тому ніхто від збиття літака не загинув. І, звісно, Радянський Союз не видав жодного причетного до збиття авіалайнера офіцера на суд у цій справі.

Все вказує на те, що у правосудному аспекті Москва намагається уникнути локербійського прецеденту чи повторити південнокорейський прецедент. Не дарма її представники в Раді Безпеки ООН ще 2015 року заветували створення міжнародного трибуналу у справі про катастрофу малайзійського авіалайнера. Принаймні на те, що Кремль дозволить екстрадувати офіцерів 53-ї зенітно-ракетної бригади до Нідерландів, де має проходити процес, не варто сподіватися. Зрештою таке не передбачено російською Конституцією. Її стаття 61 говорить, що «громадянин Російської Федерації не може бути висланий за межі Російської Федерації або виданий іншій державі».

Передбачаючи це, Нідерланди, Бельгія, Австралія, Малайзія та Україна, представники яких входять до Об'єднаної слідчої групи, що розслідує збиття літака, узгоджують зараз питання про те, щоб заочно судити причетних до катастрофи MH17.

***

За час президентства Бориса Єльцина (1991-1999 рр.) Москва на деякий час змінила своє ставлення до злочинів СРСР. Зокрема, було засуджено збиття південнокорейського авіалайнера. Єльцин навіть попросив вибачення у родичів загиблих.

Щоправда, після приходу до влади Путіна цю тенденцію покаяння було зразу ж припинено й затавровано. Тому теоретично можна очікувати на «умовного Єльцина» та «прецедент Локербі». Утім досвід підказує, що рядові виконавці злочину навряд чи доживуть до тих часів. А можна вже зараз запровадити жорсткіші санкції щодо Росії за її небажання співпрацювати з правосуддям.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук