«Празький синдром» перетворення

Якщо існує т. зв. «паризький синдром» (а стосується він туристичної психіатрії, до того ж – японської), то право на існування, тобто на витворення має і синдром щодо будь-якого іншого Міста (саме Міста з великої літери, тобто якогось знакового, а не пересічного собі). Позаяк «львівський синдром» мені ще не вигадався (але я таки його вигадаю), а «празький синдром» вже вибрунькувася у свідомості, то й зосередимося на ньому.

Отож ми потрапляємо до Праги, з якої не вийдемо вже до кінця сюжету (лише зробимо вилазки в сучасний український політикум і пропливемося на ґондолах). Дія найвідомішого роману Ґустава Майрінка «Ґолем» («Der Golem», 1914) відбувається саме у Празі. Герой роману, дивакуватий гравер-реставратор Атанасіус Пернат перебуває на межі сну та дійсності, чи дійсності та містичного перетворення. Він таки перетворюється на Ґолема.

Ще наприкінці XVI – на початку XVII ст. певний рабин забажав собі мати помічника, тож (володіючи відповідними знаннями) виліпив із червоної глини штучну істоту, за людською подобою, зрозуміло. Легенди свідчать (який смачний оксюморон виходить!), що Ґолем з’являється у Празі що тридцять три роки. Коли ж той вікопомний рабин вкладав пергамент з таємничими знаками Ґолемові до рота, тоді той оживав. Але, коли сутеніло, рабин виймав того пергамента Ґолемові з писка, тож той перетворювався на бездушного боввана, просто на витвір із глини, хоч і з червоної.

Усі порівняння накульгують, як відомо, проте можуть і рівно ходити, як той homo erectus. Нехай же наступні порівняння стають на рівні ноги і йдуть, хоч і накульгуючи. От якийсь політик (чи, скажімо, просто народний депутат) ліпить собі за своєю ж подобою із глини (у кращому разі, бо ж «коників» зазвичай ліплять із чогось іншого) помічників. А пергамент зі своїми «заповідями» вкладає їм до писка ситуативно, коли це йому потрібно й вигідно. Він є таким собі ляльководом своїх помічників-Ґолемів. А ті й раді, бо ж це виплачується, а Мамона (себто гроші, про які ми вже мали окрему розмову) чіпко й манко їх тримає у своїх лабетах. Коли ж рабинові-ляльководові (читай: політикові) його Ґолеми не конче потрібні, то виймає їм із бузь пергаменти. Це коли він не при ділі, а відпочиває собі десь на Багамах чи Гаваях, Карибах чи Мальдивах. Тоді глиняні помічники раді, що він сам «послався на гонолюлю», але самі не відпочивають, а й далі служать Мамоні.

Тут і виходить «дуплетне перетворення». Бо перетворені вже шефом за його подобою, вони за його відсутності вже перетворюють самі себе за своєю ж подобою.

Для моделювання ґротескного представника (уособлення) усього помічницького кагалу виберімо когось одного, такого собі жупела. Нарікаю на ім’я його – Микита Уласович Хрін. І хай буде так. Тобто цей Хрін є фактично «слугою двох панів»: слугою пана, справжнього (політико-депутата, умовно кажучи, наречу і його жупельно на ім’я – нехай буде: Мирон Дмитрович Ґудз), і слугою іншого пана, себто самого себе. Як тут, Карле, не згадати п’єси Карла Ґольдоні «Слуга двом панам» («Il servitore di due padroni», 1749). Тобто таким чином ми сідаємо у венеційську ґондолу. Головний герой комедії, Труффальдіно ухитряється слугувати двом панам, крутиться та викручується таким чином (такими чинами, такими вчинками), щоб принаймні прогодувати себе, щоб накопичувати матеріальні запаси, як той ховрах зеренця за щоками. Він хитруватий (хитрий ховрах), але не шахрай, все ж він – добросовісний трудівник. І наші Хрони – не мусово кінчені шахраї, вони можуть бути всього лиш добросовісними хитрунами. Микити Уласовичі справно грають свої ролі в нашій актуальній «комедії масок». А якщо вже згадався Труффальдіно, то за ним згадався і мій інтертекстуальний пересміх «Ґранада і Берґамо» (який у мені вібрував ще з середини вісімдесятих років, а був зафіксований на письмі 1 квітня 2011 року):

Поглянь-но, Ґранадо,

чи не серед нив

Олександер Пушкін

циліндра згубив.

– А я в Рассію,

я дамой хачу,

я Труффальдіно із Берґамо.

Так отож. Той Хрін (хотів було написати – «царство йому небесне», як писав зазвичай Даниїл Хармс, згадуючи Федора Михайловича Достоєвського, – але вчасно схаменувся), «нехай буде здоровий», слугуючи самому собі, все ж хоче, навіть палко бажає уподібнюватися своєму справжньому панові, умовно кажучи – «печерському пі… піжонові».

Коли я вже вигадав свій «празький синдром», то через деякий час натрапив у мережі на формулювання «печерський синдром», яке вигадав мій добрий приятель, письменник, журналіст і публіцист Сергій Руденко: «Спостерігаючи за нашими політиками, мені інколи здається, що з приходом їх у Раду, Кабмін чи АПУ, з ними відбуваються якісь незворотні метаморфози. От, дивишся, нормальний же був чоловік. Інколи навіть дослухався до того, що йому говорили. А потрапляє він у депутатське або урядове крісло і все – як пороблено! Починає хамити. Будує собі будку триповерхову. Відрощує “будку”. Омерседесується. І все. Пропав чоловік. Далі – людина із “печерським синдромом”. І лікується цей синдром лише одним способом». Не важко здогадатися – яким саме способом, хоча можливі варіанти.

Якщо ми на початку сюжету вже потрапили до Праги, то як тут не згадати новели Франца Кафки «Перетворення» (Die Verwandlung, 1912), яка в нас резонно перекладена під назвою «Перевтілення» (хоча існує і переклад п. н. «Перетворення»). Перетворення головного героя новели Ґреґора Замзи у фантастичну істоту, властиво, у фантасмагористичну, а радше у «простого» жука, хоч і з панцирем, дає йому змогу оволодіти знаннями, які в попередньому стані були б для нього недосяжними. Ото б то собі перетворитися у жука, хоч би і гнойовика, щоб таки володіти усіма знаннями. Але ні, краще вже залишатися у своїй власній оболонці, а знань і так не бракує, бодай і з тим вантажем треба хоч якось дати собі раду.

Але політики за «замзівським» зразком перетворюються-таки у жуків. «Ну ти й жук!», – можна сказати про сливе кожного із них. Практично всі вони отримують панцирі – чи то депутатської недоторканості, чи то фінансової стабільності, чи то кланової приналежності, чи то тощо. Але кожен із них має свою специфіку. От один жук з’являється з вилами в руках, інший – із городником, ще інший – із тріумфальним мікрофоном. Та всі вони у блазенських шапочках, як то й належиться, бо ж «політикування» у нас і є зазвичай блазнюванням. Із блазнів випадає сміятися, але той сміх у посполитих виходить сміхом крізь сльози.

Знову сівши у ґондолу, можемо сміливо всю нашу політичну вакханалію назвати «комедією масок». Все було б дуже весело, якби не було насправді дуже сумно. Якби ми жили в нормальному, ситому й урівноваженому та збалансованому суспільстві, то між нікараґуанською кавою та кубинською сигарою могли б посміятися з тої комедії. А так, коли сміємося, то радше виходить кривава гримаса, а не поблажливо-вдоволена посмішка.

Адже ті комедійні жуки збагачуються за наш із вами рахунок. Все прямопропорційно, причинно-наслідково, так би мовити. У нього – новий мерс, а в цілої академічної установи урізана заробітна платня. У його коханки нові брюліки, а курячі філейки за ціною доганяють свинину, у нього вимуруваний новий ґмах, а в сільській школі завалюється стіна. У його сина новий астрономічно коштовний годинник, а хтось змушений вагатися, купувати паляницю чи «соціальний» (дешевший на якусь гривню) хліб. У нього «Мадам Кліко» пролилося у благоуханний басейн, а хтось, чистячи зуби, лише двічі вмикає воду – на початку та при кінцевому полосканні. Не кажу, що політики мають жити бідно. Але на таких крезів потрібно кріса.

Якщо ми вже вчеплися за «синдроматику», то цю розмову варто продовжити, бодай разок. Цікавезним видається «синдром Стендаля», про нього – наступної «зустрічі в ефірі». І про інші «синдроми» також.