«При обстрілі в тебе до 6 секунд, щоб заховатися»

Зараз в Україні немає безпечної території, але є віддалені від фронту регіони, є окуповані, а є ті, які розташовані безпосередньо на лінії розмежування. До останніх належить і місто Нікополь на березі Дніпра, що став тимчасовим умовним кордоном між двома арміями. Ворожа техніка – вже за чотири кілометри на іншому березі. Місцеві мешканці бачать на власні очі, як ворог запускає ракети, дрони, скеровує артилерію в них, однак різні обставини змушують їх залишатися в місті.

ZAXID.NET поспілкувався з жителькою Нікополя Іриною Биковою, яка раніше займалася гончарною справою, але через постійні обстріли змушена тимчасово покинути це ремесло. Її щира розповідь – про те, як живе прифронтовий Нікополь, як мешканці рятують поранених і безпритульних тварин, як допомагають один одному і як виживають під обстрілами, яких за добу буває до десяти.

Улюблена гончарна справа

Ірина Бикова за освітою вчителька історії, але під час декретної відпустки захопилася народним петриківським розписом, який зародився на її рідній Дніпропетровщині. Вона почала розмальовувати народним розписом глиняні глечики, які замовляла у гончара. А коли майстер виїхав з регіону, чоловік Ірини вирішив змайструвати їй гончарний круг і пічку власноруч. Досвід майстриня переймала на YouTube-каналах. Так серед переліку українських народних умільців з’явилася ще одна гончарна майстерня «Magic pot & Чарівне горнятко».

Народне ремесло захопило Ірину настільки, що до основної роботи вона не поверталася. Ліпила і розмальовувала горщики, проводила майстер-класи, їздила на ярмарки. Хоча в шкільну освіту таки згодом повернулася, але вже як керівниця гончарного гуртка і вчителька праці та образотворчого мистецтва.

Ірина Бикова зі своїми гончарними виробами на ярмарку у 2021 році (фото з Facebook)

Зараз вчителювання – її основне місце праці і прибутку, оскільки займатися гончарством немає можливості. Навчання у Нікополі і регіоні повністю дистанційне.

«Тепер приходиш на роботу раз на три місяці, як в музей. Все завмерло. Раніше під час канікул дозволяли приходили в школу, навіть вимагали. Але коли у Нікополі одну із шкіл повністю знищило ракетою, яку запустили з окупованого Мелітополя, там ніхто живий не залишився, після того в нас все повністю онлайн. Електронна документація, ми постійно під камерами. Це важко», – розповідає Ірина.

Певний час Ірина вела гурток також онлайн, проводила майстер-класи, передавала частину своїх глиняних виробів на волонтерські аукціони. Але останні півроку за гончарний круг не сідала. Каже, нерви геть розхитані, адже обстріли дуже спонтанні.

«Якось я проводжу онлайн-урок у кімнаті, яка більш-менш безпечна, вікна не виходять на море, і дивлюсь за вікно: чи це дощ пішов? А мені чоловік каже: “Ні, то осколки падають, уламки сусідського металевого даху”», – описує реалії своєї роботи жителька фронтового міста.

Війна на день народження

Велика війна застала Ірину в її день народження – 24 лютого. Виїхати з міста не було можливості: чоловік працює офлайн, є літні батьки, яким треба допомогти, а ще Ірина опікується безпритульними тваринами, яких в місті значно побільшало з масовим виїздом мешканців. У Бикових дев’ять собак. Інші нікопольці також утримують велику кількість тварин, годують вуличних. У ветеринарній клініці – черги, лікарі оперують тварин під вибухи.

Ірина розповідає, що прожила з чоловіком і двома дочками в підвалі близько 9 місяців: «У підвалі ми грілися електроопаленням, а коли почали виключати світло – стало холодно, і нам довелося звідти виходити, тому що боліли спини, довго там не просидиш».

Зізнається, що зараз вже не ховається на тривогу. У них вони двох видів – ракетні й артобстріл. Проте Нікополь не відразу почали обстрілювати.

«6 березня росіяни увійшли в Енергодар. Ми це бачили, бачили, як на тій стороні вогнища горять, і в нас відразу було розуміння, що те, що по нас не стріляють, тимчасово. Ми чекали на перші обстріли вночі», – пригадує мешканка Нікополя. Так і сталося. І так триває вже 17 місяців.

Пошкоджений дах батьківського будинку після обстрілу (фото з Facebook Ірини Бикової)

Спершу обстріли були щоночі, люди вже знали приблизний їхній час – кожні три години. Зараз вони дуже хаотичні, розповідає Ірина. Ворог застосовує дрони-камікадзе, які все «бачать». Дрони підлітають у скупчення людей і скидають гранати. Сім’я Бикових багато разів втікала зі свого подвір’я, коли там снаряди пролітали. Минулого літа снаряд вибухнув біля будинку батьків Ірини, повилітали вікна, дах був увесь в дірках, уламок повністю прошив пічку і застряг всередині. Людей врятувало те, що вони були в іншій кімнаті.

Відійшло водосховище – з’явились проблеми з водою і екологією

Росіяни переважно обстрілюють з Кам’янки-Дніпровської на протилежному березі Дніпра. Раніше Дніпропетровську і Запорізьку області розділяло Каховське водосховище, яке зникло після підриву Каховської ГЕС росіянами. На місці колишнього «моря», як його називали місцеві, відновлюється флора і фауна, формуються береги поміж мілкими річками, ростуть верби, плавають качки. Утворився Великий Луг, який колись тут і був.

Висохле Каховське водосховище (фото Дніпро оперативний)

«Мій тато десятирічним хлопчиком бачив, як затоплювали, як вирубали оці плавні. Сімом чоловікам треба було взятися за руки і стати в коло, щоб обхопити стовбури 500-600-літніх дерев. Оце ж все вирубалося протягом 2 років. І взагалі це була годівниця нашого регіону. Тут і пелікани жили, і всякі цікаві тварини. Це все було знищено. Риба задихалася, тому що цвіла вода, як болото. Тепер, коли вода відійшла, ми там якось гуляли, чавунець старенький бачили, мотику», – розповідає місцева мешканка.

Як історикиня Ірина каже, що ступити на історичну землю, яка була понад 70 років під водою, було для неї чимось сакральним, вона боялася образити пам’ять цієї землі. Зараз деякі снаряди не долітають до міста, застрягають там прямо у мулі й чекають свого часу.

Чим живе Нікополь

Нікополь мав 120 тисяч населення, зараз в ньому лишилося десь 30 тисяч людей. Перша хвиля людей виїхала через сильні обстріли, друга – коли відійшло водосховище і почалися проблеми з водою. Але в місті все працює, світло, газ, зв’язок є, проте жити тут небезпечно. Мешканці вже орієнтуються по звуку, в якому районі обстріл – у своєму, у центрі міста, коли в сусідній Марганець чи в район Покровська летить.

«При обстрілі в нас є 3-6 секунд, щоб заховатися. Цього достатньо, щоб, наприклад, мені з кухні перейти у вітальню. У середньому на добу десь від чотирьох до семи обстрілів буває, найбільше було десять – це тривало цілий день», – розповідає Ірина.

Наслідки обстрілів Нікополя (фото з Facebook Ірини Бикової)

Чоловік Ірини ремонтує підстанції, він працює в бронежилеті і касці. Та якось під час роботи біля них вибухнула балістична ракета, і чоловік отримав контузію. Ще один випадок особливо налякав жінку, після чого вона зовсім перестала займатися улюбленим ремеслом.

«Ми з мамою садили персики. Бачимо, як на нас летить снаряд. Ми покидали сапки, лопати й почали тікати. Але в мами штучний суглоб, вона не може швидко. І тут я чую, як снаряд починає розриватися. Це такий тріск, після якого твоє життя починає ділитися на пікселі. Такі довгі ці хвилини. Я знаю, що там було десь секунд тридцять, але воно тоді наче півдня тривало. І я повертаю за кут, мама добігає – і ми вже в хаті. Того дня дідуся вбило по сусідству, уламками посікло», – розповідає Ірина. Після цього випадку в неї постійний страх і тривога, які не вгамовують жодні заспокійливі засоби.

Уламки снаряда, які Ірина Бикова знайшла біля хати

«Наші хлопці-захисники мають загострені всі відчуття. Вони повертаються і постійно бачать загрозу, не можуть розслабитися. Вони вже в безпеці, а їм все здається, що вони досі на війні, так званий окопний синдром. Ті, хто живуть в нашому місті, теж вже мають окопний синдром. Ти постійно прислухаєшся, вуха, як локатори, ловлять всі звуки, будь-який рух. І коли приїжджаєш в ліс, де довкола тільки пташки, навіть собаки не гавкають, ця тиша тисне. Вона настільки велика, що я сиджу і плачу», – ділиться жінка.

Зараз Ірина зовсім не займається гончарством, останні сили віддає учням і сім’ї, але дуже хоче повернутися до улюбленої справи: «Гончарне коло в мене вже в хаті стоїть. Я ладнала майстерню ще минулого літа, але почалися обстріли, і я відклала цю справу. Цього літа почала класти в майстерні плитку – знову почалися сильніші обстріли, і я знову все відклала. При кожному пострілі ти думаєш: “Хоч би не в мене”. Але водночас ти розумієш: якщо не в тебе – значить, у когось іншого. Це дуже страшно, але живемо якось, мабуть, тому що всі гуртом, рідня поруч».

Ірина мріє відновити заняття гончарним ремеслом

Родина Бикових тепер часто виходить гуляти в поля за місто, куди не долітають снаряди: «Тільки доходиш до того місця, вдихаєш і розумієш, що небо над тобою – не решето, воно цілісне, блакитне, красиве. І тоді ти згадуєш, що ти – людина».