При зміні Конституції спрацьовує популізм, - Козюбра

- Для мене є надто вразливою ідея про прийняття всіх змін до Конституції на референдумі. Мені видається, що тут спрацьовує наша застаріла хвороба – популізм.

Микола Іванович Козюбра - доктор юридичних наук, заслужений юрист України, професор, завідувач кафедри загальнотеоретичних і державно-правових наук Національного університету «Києво-Могилянська академія», член-кореспондент Академії правових наук України, суддя Конституційного Суду України у відставці. Цей шанований правознавець - автор понад 200 наукових праць з питань теорії держави і права та конституційного права. Брав участь у розробці проектів Декларації про державний суверенітет України, Конституції України, інших законопроектів.

Пропонуємо увазі читачів ZAXID.NEТ ексклюзивне інтерв'ю, яке допоможе глибше осмислити проблеми становлення української держави на сучасному етапі, сформувати власний погляд на конституційну реформу, дізнавшись про фахові аргументи «за» і «проти» найбільш обговорюваних сьогодні проектів зміни Конституції України.

- Чому чинна Конституція не відповідає сьогодні потребам української держави?

- Чергову, тринадцяту річницю свого народження Конституція України відзначає, на жаль, не в найкращих суспільних умовах.

Економічна криза, політична колотнеча, намагання підлаштувати конституційні положення під кон'юнктурні потреби тих чи тих політичних сил чи особистостей, войовничий конституційний нігілізм, корупція, яка пронизала всі ешелони влади, - все це, безперечно, не сприяє утвердженню верховенства Конституції, перетворенню її вимог у невід'ємний елемент нашого повсякденного життя.

За таких умов будь-яка конституція, навіть якби вона була ідеальною, чого в світі практично не існує, не може мати послідовної та неухильної реалізації.

Конституція ж України зразка 1996 року, як відомо, істотно «підправлена» нефаховими змінами грудня 2004 року, у результаті чого, насамперед щодо організації верховної влади в державі, стала суперечити реальному станові суспільства, що стало однією з причин того конституційного буму, який ми переживаємо сьогодні.

- Який конституційний лад є оптимальний для України, з огляду на наші сучасні проблеми, можливості і перспективи розвитку?

- Законопроектів про внесення змін до Конституції нині існує біля десятка. З них три привернули найбільшу увагу засобів масової інформації, політологів і юристів (про суспільний інтерес до них говорити не доводиться, оскільки пересічних громадян нині хвилюють зовсім інші проблеми - вихід з економічної кризи).

Це законопроекти, які у колі переважно журналістів іменуються, відповідно, «президентським» (запропонований Президентом України), «прібютівським», підготованим нібито Партією регіонів і БЮТ, та законопроектом «Конституції порядку» Анатолія Гриценка (голови Всеукраїнської громадської організації «Громадянська позиція», народного депутата - ZAXID.NET).

Перший, «президентський» законопроект в частині, присвяченій організації державної влади, орієнтується на модель змішаної, президентсько-парламентської форми правління, тобто на удосконалення моделі, закладеної у текст чинної Конституції, яка, хоч і в спотвореному вигляді після конституційної реформи 2004 року, діє досі.

«Прібютівський» варіант конституційних змін (якщо вірити проектові, розміщеному на сайті «Дзеркала тижня») передбачає перехід до парламентської форми правління. Щоправда, за уявленням її цими політичними силами, згідно з яким президента обирає парламент, тобто його повноваження мали б бути переважно представницькими, виконавча влада зосереджується в руках уряду, а точніше - прем'єр-міністра.

Нарешті, проект змін до Конституції, запропонований Анатолієм Гриценком, орієнтований на запровадження в Україні класичної президентської моделі державного правління («як у США»), згідно з якою обраний народом (корпусом виборців) президент є одночасно главою держави і главою уряду, що нібито сприятиме усуненню дуалізму виконавчої влади та підвищенню відповідальності за наслідки своєї діяльності.

Не вдаючись тут до детального аналізу запропонованих законопроектів, зазначу, що будь-яку модель організації влади - президентсько-парламентську, парламентську чи президентську (прикладів успішного функціонування всіх цих моделей у тих чи тих країнах можна назвати чимало) - не можна запозичувати механічно, без врахування конкретно-історичних умов країни, в якій вона функціонуватиме. Власні суб'єктивні оцінки - типу «ця модель демократичніша, а ця - авторитарніша» - тут недоречні. Адже навряд чи хтось наполягатиме на тому, що США з їхньою класично президентською моделлю правління є більш авторитарною чи менш демократичною державою, порівняно, скажімо, з Францією, де діє змішана, президентсько-парламентська форма правління, чи з Німеччиною або Італією, які обрали парламентську форму правління. Все, повторюю, залежить від багатьох чинників - традицій, рівня політичної і правової культури, стану партійної системи тощо. Модель, яка успішно функціонує в одній країні і в одних умовах, може виявитись непридатною для іншої країни з іншими умовами.

- Назвіть, будь ласка, «за» і «проти» парламентської форми правління. Ваша оцінка проекту ПРіБЮТ?

- Прихильники парламентської форми правління полюбляють посилатися на досвід ФРН: мовляв, там ключовою фігурою у виконавчій владі є канцлер, який є представником парламентської більшості й уособлює єдність цієї влади. Обраний же парламентом президент виконує суто представницькі функції і його, на відміну від канцлера, мало хто знає.

Насправді ж в Німеччині ця модель успішно функціонує завдяки створеним після Другої світової війни умовам. По-перше, переважна більшість громадян ФРН засвоїла уроки нацистського минулого і сьогодні в їхній свідомості практично відсутня тяга до сильної руки, тоталітарного правління (до речі, значною мірою завдяки використанню парламентських інститутів і процедур Гітлер, як відомо, прийшов до влади). По-друге, в Німеччині створено розвинуту багатопартійність, яка дозволяє окремим партіям або блокам партій за результатами виборів отримувати більшість місць у парламенті і формувати, як правило, стабільний і професійний уряд. По-третє, у Німеччині діє сильна незалежна судова влада, зокрема найавторитетніший в Європі Конституційний суд. Вони, по суті, виконують провідну, системотворчу роль у механізмах стримувань і противаг, оберігаючи від надмірної концентрації влади в руках якогось одного органу (навіть колегіального, обраного демократичним шляхом) чи, тим більше, особи.

Усе це в Україні наразі відсутнє. Тому доречно згадати слова відомого австрійського політичного діяча Меттерніха про те, що парламентське правління - це надто примхливий інструмент, який вимагає чудових музикантів і, додам від себе, підготовлених слухачів. Парламент України, тим більше у нинішньому його складі, не здатний виконувати головну партію у багатоголосому політичному хорі. Не готове до парламентаризму у його класичному вигляді і наше суспільство.

До цього варто додати, що так званий «прібютівський» проект пропонованих змін, з огляду на доступні матеріали, далекий від європейських стандартів парламентаризму. Ні запропонована у ньому двотурова система виборів, ні максимально жорсткий імперативний мандат, прив'язаний до партій, а не до виборців, ні розподіл повноважень «президент-уряд», ні чимало інших нововведень не мають нічого спільного з європейськими цінностями парламентаризму. Втілення названого законопроекту в життя (в згаданій частині) - це шлях до реанімації тоталітаризму. Щоправда, на відміну від радянського його зразка - монополії однієї партії - тут запропоновано тоталітарну систему «на двох».

- «Конституція правопорядку» Анатолія Гриценка пропонує впровадження президентської форми правління. Чи може сьогодні це бути панацеєю для українського суспільства?

- Щодо «Конституції правопорядку» А.Гриценка можу сказати, що сама ідея, закладена в її рекламі, правильна. Конституція справді має сприяти забезпеченню міцного правопорядку у суспільстві. Але досягнення його лише запровадженням президентської форми правління, як запропоновано у законопроекті, у мене викликає великий сумнів.

Відверто кажучи, на початку 90-х років минулого сторіччя, коли мені довелося долучитися до підготовки спочатку концепції, а потім і проектів нової Конституції України, я сам вважав, враховуючи наші історичні традиції гетьманства, що запровадження в Україні президентської моделі правління (навіть з відповідною назвою) було б доцільним.

Проте у процесі глибшого ознайомлення з зарубіжним досвідом прийшов до висновку, що ця модель, зважаючи на нинішні українські умови, також несе загрозу жорсткого авторитаризму. І про це свідчить практика багатьох південноамериканських і африканських країн, які запозичили цю модель у США, перенісши її на непідготовлений ґрунт. Наслідком цього стало переродження президентської форми правління у фактично диктаторський режим. До цього варто додати, що в Європі президентських республік де-юре, тобто за конституціями європейських держав, не існує. Якщо ми справді орієнтуємося на європейські стандарти і цінності, не враховувати цього не можна.

- Як ви оцінюєте проект змін до Конституції, запропонований Президентом? Чи життєздатний запропонований варіант? Які Ви бачите головні недоліки, що потребують подальшого доопрацювання?

- Проект змін до Конституції, запропонований Президентом України, може бути предметом широкого обговорення у колі, передусім, фахівців. У ньому є чимало вартих уваги положень та ідей, до формулювання яких свого часу були причетні робочі групи, у яких мені довелося працювати. Водночас деякі положення законопроекту є сумнівними а інколи, як на мене, неприйнятними.

Фахового обговорення вимагає, зокрема, пропозиція про двопалатну структуру парламенту (так званий бікамералізм). Він має і позитивні, і негативні сторони. Питання того, яка з цих сторін у нинішніх політичних умовах в Україні може переважити, залишається відкритим. Більш чіткого з'ясування вимагає мета створення двопалатного парламенту, повноваження верхньої палати, місце у системі законодавчої влади президента, його повноваження тощо.

Для мене є надто вразливою ідея прийняття всіх змін до Конституції на референдумі (навіть за умови задіяння в цьому процесі обох палат парламенту). Мені видається, що тут спрацьовує наша застаріла хвороба - популізм. Практично ж ця ідея, попри зовнішню привабливість (не тільки з позицій народного суверенітету, але й стабільності Конституції), працювати не зможе. Можна було б висловити й інші зауваження до названого законопроекту. Але, повторюю, загалом з ним можна продовжувати працювати, наповнюючи його слушними формулюваннями, які містяться в інших законопроектах (а вони є і в законопроекті, який іменується «прібютівським»).

- Львівська громадська Конституційна Рада не погоджується з пропонованим у президентському проекті положенням, яке є і в чинній Конституції, про те, що в Україні не може бути ідеології. Ця теза, на їхню думку, щонайменше зайва, оскільки потрібно залишити право на створення в майбутньому державної ідеології чи то оформлення національної ідеї. Яка Ваша думка з цього приводу?

- Мені видається, що положення чинної Конституції у цій частині трактують (насамперед журналісти та інші фахівці, здебільшого не юристи) не зовсім правильно.

Мова у чинній Конституції не йде про якусь повну, абсолютну її деідеологізацію. Будь-яка конституція не може не ґрунтуватися на чіткій системі ідей, вираженій у політико-юридичній формі. Питання, однак, у тому, яка ця система. Одна справа, коли вона орієнтована на цінності, властиві громадянському суспільству, правовій державі - інтелектуальну свободу, недопустимість ідеологічного диктату, звільнення від масової і національної ворожнечі тощо. І зовсім інша - коли зазначена система жорстко пронизана «єдиною всепереможною» і незаперечною ідеологією. Тому положення чинної Конституції зовсім не стоять на перешкоді оформленню національної ідеї, основаної на зазначених цінностях.

- У якому з трьох найобговорюваніших проектів змін до Конституції, на Вашу думку, запропоновано найбільш оптимальну реформа судової системи?

- Питання щодо реформи судової системи і правоохоронної системи давно назріло. Проте його вирішення (як і внесення змін до Конституції загалом), як на мене, гальмує надмірна політизація всіх цих процесів. Не маючи можливості зупинятися на всіх аспектах судової реформи, коротко торкнусь лише одного - порядку комплектування суддівського корпусу. Те, що в цій частині положення чинної Конституції вимагають удосконалення, сумніву не викликає. Проте я не можу сприйняти поширеної нині думки (втілена, зокрема, у конкретні формулювання «прібютівського» законопроекту) про запровадження системи виборності суддів населенням. І не тільки тому, що це ми вже проходили у радянські часи, а й з інших мотивів. Як свідчить досвід інших країн, де така система існує (до речі, не європейських, оскільки у Європі таких країн немає), у виборчий процес суддівського корпусу активно втручаються політичні партії, бізнесові структури, а часом і криміналітет, фінансуючи виборчі кампанії суддів. То про яке звільнення від політизації судової системи за таких умов можна говорити? Є й інші причини непридатності цієї популістської ідеї.

Пошуки оптимальної моделі реформування судової системи варто, очевидно, продовжувати, як на мене, на базі напрацьованої свого часу Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права Концепції, затвердженої Президентом України.

- Чи потрібне проведення всенародного референдуму для прийняття змін до Конституції? Чи є шанси на успіх у проведенні такого референдуму?

- Проведення всеукраїнського референдуму для прийняття змін до Конституції, відповідно до її XIII розділу, потрібне за умови внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу ІІІ «Вибори. Референдуми» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України». При внесенні змін до інших розділів Конституції проведення референдуму не обов'язкове. Взагалі референдум - доволі тонкий інструмент, і користуватися ним треба обережно. У нинішній політичній ситуації за відсутності компромісу між основними політичними силами шанси на успіх такого референдуму мізерні. Його проведення може ще більше загострити політичну ситуацію.

Взагалі я не бачу інших можливостей для вдосконалення тексту чинної Конституції, окрім пошуків, якщо й не повного консенсусу, то принаймні компромісів між політичними силами та залучення до цього процесу інститутів громадянського суспільства.

Фото з сайту www. dialogs.org.ua