Про час, віртуальність і уявлені спільноти

Ніщо так не нагадує про плинність часу, як свіжі могили на цвинтарі, старі телефонні записники і «мертві» профілі у фейсбуці. Переглядаючи телефонні записники з далеких днів, виявив, що більшості із занотованих у ньому імен академічних вчених вже нема в живих. Здається, тільки так можна усвідомити минущість життя та швидкоплинність часу. Варто зауважити, що тепер поруч з реальним існує не менш важливе віртуальне життя. Саме воно спонукає нас задуматися над багатьма моментами, які донедавна вважалися непорушними істинами.

Факт, що доба цифрової інформації особливо наочно проявилася в механізмах формування уявлених спільнот. Про які досить довго дискутував інтелектуальний світ, прочитавши книгу Бенедикта Андерсона «Уявлені спільноти». Перебуваючи в соціальних мережах, ми нарешті безпосередньо відчули, що таке уявлена спільнота. Що друзів можна не знати особисто, а вороги матимуть можливість залишатися анонімними, постійно змінюючи свої личини. Не здогадувалися, що віртуальна реальність згуртує нас у непроникні бульбашки, які зможуть набувати вигляду тоталітарних сект. Що страшна війна сприйматиметься як черговий рівень комп’ютерної гри, а смерть інтернет-друзів – як особиста трагедія. Коли, помітивши, що «френди» перестали коментувати твої тексти, ти заходиш на їхні профілі і з’ясовуєш, що їх вже нема на цьому світі.

Виявилося, що сучасні технології можуть забезпечувати появу нових «родинних» зв’язків. А інтернет-однодумці витісняти на другий план кровних родичів. Важко пояснити, але польське національне походження мого покійного товариша Мірослава Ровіцького, як і моє українське, було зовсім неважливим у нашому спілкуванні. Навіть у гострих дискусіях, коли, здавалося б, треба було підкоритися принципам національної мобілізації й оголосити один одному війну. Але цього не ставалося. І це вже була ознака нового часу.

Соціальні мережі розширили горизонти людського спілкування. З’явилася можливість формувати своє середовище однодумців або просто цікавих людей. Тепер людські спільноти отримали можливість формуватися незалежно від національності, кольору шкіри, громадянства, соціального статусу. Раніше ці відносини починалися з незалежних від нас обставин – сім’ї, родичів, однокласників, з якими з дитячих літ доводилось вимушено або ні співіснувати. Навіть тоді, коли ці відносини ставали нестерпними. Потім молода людина вступала в доросле життя і знову ж таки мусила особливо соціалізуватися в інституті, на роботі, на строковій службі в армії. Ще далі – у політичному та громадському житті. В інтернеті ж «кровних» зобов’язань не існує. Принцип формування «родини» тут цілком інший. Та й за бажання повністю опинитися поза політикою є безліч можливостей. Такі можливості були і в довіртуальний час. Хоча не завжди і не скрізь.

Скажу кілька слів про свій життєвий досвід. От, наприклад, відслуживши два роки в Радянській армії, мені здавалося, що зв’язки з армійськими товаришами залишаться назавжди. Утім я більше ніколи нічого про них не почув. А от навчання і життя у Львові, де до вступу я практично нікого не знав, підштовхнули до формування свого кола спілкування практично з нуля. Потім робота в Києві, часте і тривале перебування в Австрії та Німеччині. Світ розширився і водночас звузився до конкретних друзів, колег та знайомих. Із вивченням кожної наступної іноземної мови коло спілкування не тільки розширювалося, але й інтенсифікувалося.

Цікаво, що, будучи істориком, у всіх цих країнах доводилося відчувати дію історії на собі. Від придивляння, промацування складними темами, провокаціями на академічних колоквіумах і до повного «примирення» за гальбою пива або в колі сім’ї. Часто змінювалися середовища, співрозмовники і теми дискусій, але майже завжди відчувався тиск національного історичного наративу. Розмовляючи з австрійцями, найчастіше доводилося обговорювати вплив Габсбургів на австрійську Галичину. З німцями – Голокост та український колабораціонізм і те, що всі вони засудили нацизм, а отже тепер мають повне право вказувати українцям на їхню негідну поведінку. З поляками обов’язково треба було з’ясувати, чим насправді була Волинська різанина – геноцидом чи етнічними чистками з елементами геноциду.

У середовищах українських вчених, активістів, політиків та чиновників треба було обов’язково задекларувати вірність своїй українській історичній «правді». Тобто – УСС, УГА, УПА, національно-визвольна боротьба, Степан Бандера і Роман Шухевич – це справжня національна історія, а всім решта зась. Беручи участь в міжнародних наукових конференціях, доводилося переконувати одних, що я не є голосом української нації, а інших – що маю свій науково обґрунтований погляд на події. Що я не буду обстоювати чиїсь нехитрі, пропагандистські історичні тези, підкоряючись нібито величній волі нації.

Завдяки такій позиції сталося так, що моє міжнародне коло спілкування, як і українське професійне середовище, сформувалися з дуже кваліфікованих, чесних і високоінтелектуальних людей. Завдяки якому мені було комфортно в Австрії, Німеччині, Польщі, Ізраїлі, Америці. Перехід на віртуальний рівень спілкування, фантастичні шанси для миттєвої комунікації уможливили життя у великій «родині». Де, повторюся, не важливими є національність, походження, релігія та соціальний статус. Переміщення у віртуальний простір ніби відірвало від приземленості окремих тем, які раніше викликали найбурхливіші баталії. Воно зробило мене вільним і рівним у своєму окремому світі.

У ньому люди розуміють, що поляки у Львові до 1939 року навіть у страшному сні не могли уявити, що станеться з ними внаслідок Другої світової війни. Що ніхто не міг і подумати, що євреїв, які становили 1/3 населення міста, винищать. Так само, як ще в 1914 році, на початку Першої світової війни, жодна з трьох імперій не підозрювала, що від повного розвалу їх відділяє якихось чотири роки. Так само не думали іранці до Ісламської революції, що в них запанує режим аятол. А в Афганістані владу візьме «Талібан». Як і українські націоналісти, що марили незалежною Україною, не змогли б повірити, що омріяна УССД виникне шляхом мирного відбрунькування від СРСР. А державною елітою незалежної України стане стара радянська партноменклатура.

Одне слово, формування нових уявлених спільнот у віртуальному просторі дає змогу позбутися обов’язків дотримуватися старих національних стереотипів, обстоювати та захищати історичну міфологію. Хоч як важливими вони нам здаються зараз. Потрібно вловити цей важливий момент. Зупинитися. Оговтатися. Переконатися, що не варто постійно жити минулим, щоб знайти гідні приклади для наслідування.

Наша реальність є набагато цікавішою і перспективнішою. Досить переглянути, як українські військовики-спецпризначенці врятували сім’ї афганських перекладачів, щоб зрозуміти, у чому проявляється сучасний героїзм. І коли в Україні сформується критична маса громадян, які усвідомлять цінність таких вчинків, тоді настане час для нової уявленої спільноти українців. Спільноти без відсилань до етнічного націоналізму. Без туги за радянським волюнтаризмом. Спільноти, об’єднаної спільною метою заради гармонійного майбутнього. Головне, не проґавити, бо життя надто швидкоплинне, як для людини, так і для спільноти.