Хоч би що говорили про відділення церкви від політики, суб’єктність церкви як організації та її вплив на політичне й економічне життя не викликає сумнівів. Спрощуючи до примітивного, можна сказати, що церква у нас «поза політикою» такою ж мірою, як і бізнес.
Церкви мають моральний авторитет (який неймовірно зріс під час Революції Гідності, а війна з Росією остаточно визначила, хто є хто), можливість комунікувати з величезною кількістю вірян. Церква представляє їхні інтереси перед органами державної і місцевої влади, тим самим виконуючи функції нормальної політичної партії (чого бракує самим політичним партіям). Проте і надалі декларують своє невтручання у політичний процес. Більше того, церкви намагаються впливати на ухвалення загальнодержавних рішень і політичного курсу країни (як приклад – звернення блаженнійшого Святослава з приводу підготовки державного бюджету) і мають для цього усі організаційні та економічні передумови.
Це може викликати застереження в частини громадян, але було б дивно, якби вони діяли інакше. Тим не менше, церкви, достоту як Леонід Кучма в період розквіту своєї монархії, декларують, ніби перебувають «над процесом».
Тому питання, що церква проповідує, окрім Євангелія, продовжує залишатися актуальним. В політичному сенсі сучасна Україна має досвід різноманітних «християнських демократів», орієнтованих радше на вигідну співпрацю з іноземними партнерами і експлуатацію позитивного образу політика-християнина-сім’янина, аніж на просування християнського вчення в політичній площині. Загальноприйняте твердження, що церква змінює суспільство, але не втручається в політику. До таких практик належать капеланство, антиалкогольні кампанії, освітні та екологічні програми, допомога потребуючим, пропаганда цінностей сім’ї та батьківства-материнства тощо. Однак трапляються випадки участі священиків у виборах. Не секрет, що різні церкви «патронують» різні політичні сили (згадати хоча б тісну співпрацю УПЦ МП з регіоналами різних видів), а при місцевих радах існує інститут капеланства.
Тому церква в політиці присутня, і замовчування цього факту лише посилює вплив екзотів, які можуть собі дозволити публічно «відпустити гріхи» своєму колезі-депутату прямо на сесії міської ради м. Бродів.
По ідеї, всі церкви декларують свою українськість (не відкидаючи універсалізму). Але в УПЦ МП ця українськість своя – малоросійська (та й універсалізм доволі специфічний, обмежений юрисдикцією патріарха Кирила), в УПЦ КП і УАПЦ своя – патріотична. УГКЦ, яка є частиною Католицької церкви, теж позиціонується в основному як українська церква, а не католицька. Остання має найбільший потенціал для пропагування західних цінностей, який міг би бути використаний, зокрема, у політичному сенсі, для протистояння впливові «русского мира». Тим більше, що історія УГКЦ містить епізоди співпраці із політичними партіями католицького спрямування в першій половині ХХ ст., а належність до Католицької церкви передбачає більшу самостійність у стосунках з державою.
Цей досвід не варто недооцінювати, зважаючи на те, що ідеологія більшості політичних партій України (якщо вона є взагалі) і так застрягла в 30-х роках минулого століття. Та й сама УГКЦ, як свідчить досвід минулих виборів, досі не дала відповіді на два питання, актуальні сьогодні так само, як і майже сто років тому: чи є церква самостійним політичним суб’єктом і наскільки священики вільні у своєму виборі політичних симпатій.
Папа Бенедикт пояснив, яку політичну участь він вважає допустимою для священнослужителів: «Якщо втручатися у сферу політики означає робити політику, тоді ні. Вони мають бути священиками, пасторами, імамами, рабинами. Їх політичне втручання непряме, вони проповідують цінності…». Логічно, що якщо не можна брати участь у політичному процесі, то має ж бути якась світська політична сила чи хоча б позапартійна структура, яка береться захищати християнські / католицькі цінності. Натомість церква мала б підтримати цих людей. Це було б принаймні чесніше, аніж кожного разу «дотримуватися нейтралітету», а потім співпрацювати з переможцями. Як вийшло в історії з хресною дорогою у сихівському лісі: спочатку свободівці організовували мешканців з сокирами і пилами на «розчистку території», потім пролетіли на виборах, а лаври переможців і будівничих нової святині тепер плавно переходять до інших політиків. Хто знає, коли закінчиться ця епопея і яка «політична сила» врешті візьме участь в освяченні. А весь цей час церква зберігає «рівновіддаленість» від всіх політичних партій.
Політична партія чи партії клерикального спрямування могли б стати учасниками обговорення таких дражливих питань, як побудова пам’ятників чи нових сакральних споруд. Бо незрозуміло, хто і що відстоює у питанні скверу Святого Юра чи стежки Митрополита Андрея у Винниках. Всі ключові політичні гравці зберігають «нейтралітет», церква так само послуговується «активістами», а в результаті маємо протистояння «фанатиків» з «екстремістами» на фоні «обурених мешканців». Лобіювати – це нормально. Головне – нормально лобіювати.
Зрештою, є проблема переходу громад з-під юрисдикції УПЦ МП. Є Почаївська і Києво-Печерська лаври і безліч інших, менш знакових об’єктів. Є, врешті-решт, передане УПЦ МП під завісу каденції Януковича приміщення на вулиці Пекарській у Львові. Самим церквам втручатися в ці процеси «не пасує», влада теж робить вигляд, що питання не до неї. Можна перевести всі ці речі у цивілізоване русло, а можна і надалі продовжувати використовувати «активістів».
Це щодо суб’єктності церкви у політичному житті. Натомість якщо говорити про цінності, то тут питань ще більше. І головне з них – де пролягає тонка межа між «вселенським універсалізмом», національною належністю і «русским миром»? Якщо ми декларуємо прагнення інтегруватися в європейський простір (а УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП активно підтримували Євромайдан), то чи не варто нам скорегувати розмови про «духовний занепад Заходу», які до дрібниць повторюють тези московських батюшок про «гнилу Європу» і «благочестиву Русь»? Для УГКЦ питання ще складніше: як поєднати конфесійну належність до Риму із обрядовою та національною єдністю з православними?
Сучасна історична політика УГКЦ робить наголос на постаті митрополита Андрея Шептицького. Але є одне але: історичні умови діяльності митрополита суттєво відрізняються від сучасних. Не секрет, що стратегічною метою Митрополита було об’єднання всіх православних Російської імперії в Унії з Римом. І Греко-католицька церква в Галичині, будучи східною за всіма зовнішніми ознаками, дуже добре надавалася до такої справи. Іншою суттєвою відмінністю від сьогодення є те, що століття тому галицькі українці опиралися польській асиміляції, тож східний обряд та юліанський календар були важливими елементами національної ідентичності. Навряд чи зараз є сенс так само активно протиставляти себе «латинським впливам Заходу».
У процесі «відродження» історичної свідомості греко-католиків, яка будується довкола доробку Митрополита, на другий план відійшла інша частина нашої історії. Мова про тих, хто ставив належність до Католицької церкви (а заразом і до всього так званого латинського цивілізаційного простору) вище за дотримання «національного обряду». Щоб зрозуміти відмінності у підходах обох груп, варто порівняти фундаментальні праці двох греко-католицьких ієрархів: «Як будувати Рідну Хату» Митрополита Андрея і «Українська проблема» станиславівського єпископа Григорія Хомишина. Остання, оскільки містить чимало справедливої критики на адресу українського національного руху, є сьогодні так само не надто популярною, як і в часи своєї першої публікації.
Для нас, у контексті розмови про клерикальну партію, може стати в нагоді історичний досвід Галичини першої половини ХХ ст. Тут не потрібно винаходити велосипед і вигадувати щось «нове». Єпископ Григорій Хомишин був прихильником активної участі священиків у політичному житті, але під прапором єдиної клерикальної партії. Натомість Митрополит Андрей схилявся до ідеї про те, що священики можуть підтримувати світські партії, які не є ворожими до церкви. А для координації зусиль мала б існувати понадпартійна (але політично активна) громадська організація. Обидві моделі на сьогодні могли б бути прийнятними – все одно це краще за публічне «дистанціювання» від політики і кулуарні домовленості.
Стосовно питання, наскільки священики вільні у виборі своїх політичних симпатій, то сьогодні є купа партій «за все хороше проти всього поганого». Такої розкоші не було сто років тому. Зараз навіть комуністи вважають себе православними, що вже говорити про соціал-демократів чи лібералів. Тим часом користаються з такої можливості, як правило, особи, для яких внутрішній моральний імператив «не вляпатися в політику» звучить майже нечутно. Результати спостерігаємо під час кожних виборів.
Головною проблемою позиції «поза політикою» є її нещирість. З одного боку, ми чуємо про те, що політика – брудна справа, і церква поза нею, з іншого – бачимо капеланів у місцевих радах і незрозумілі маневри навколо громадських просторів. Ми чуємо про «занепад Заходу», але не бачимо відмови від західного способу життя з його матеріальними благами і надійним автопромом. Якщо не відбудеться зміна підходу, може статися банальне «голосування ногами» великої частини парафіян (як це вже відбувається у парафіях УПЦ МП).
Може, варто побачити в картині «Спікер РПЦ Всеволод Чаплін в McDonalds під час посту» не лише свідчення нашої духовної величі на противагу темним московитам, а й тривожний дзвоник для нас самих?
Ми використовуємо