Про уявну загрозу «свободизації», або Чи можливий демократичний націоналізм?

Електоральний успіх «Свободи» спричинив неабиякий переполох серед тих, кого ця партія любовно називає «ліберастами» (от них же єсмь і аз).

Дехто навіть проводить паралелі з виборчим проривом націонал-соціалістів 1930-го – за три роки до приходу до влади. Аналітики шукають причин цього феноменального успіху і знаходять його в економічних негараздах, в антиукраїнській політиці влади, у змаганні «львівського» і «донецького» проектів майбутнього України тощо.

Один з найцікавіших текстів на цю тему – стаття Олега Гринчука на ZAXID.NET, яка влучно вказує на «заслуги» галицьких демократів у створенні сприятливого ґрунту для зростання радикального націоналізму. Парадоксально, але ті, хто називав себе демократами і навіть лібералами, шукали своїх історичних традицій у політичному русі, для якого «демолібералізм» був таким самим ворогом, як і більшовизм. Через візуальне маркування простору пам’ятниками і назвами вулиць, через заміну радянської політичної релігії літургійними дійствами, в центрі яких врешті-решт опинилася культова постать «Героя України» Степана Бандери, галицькі демократичні провідники впродовж двох десятиліть успішно угноїли ґрунт для зростання партії, яка, що не кажи, є більш легітимним спадкоємцем бандерівської ОУН, ніж Рух чи «Наша Україна».

Усе це дуже слушні спостереження. Що насторожує у статті О. Гринчука – це мимохідь висловлена теза про несумісність понять «демократ» і «націоналіст». Теза історично неправильна і політично шкідлива, оскільки відразу обмежує середовище «людей із по-справжньому демократичними переконаннями», до єднання яких закликає автор, вузьким колом тих, хто з порога відкидає будь-який націоналізм.

Чи справді націоналізм несумісний із демократією? Як історик, О. Гринчук мусить знати, що народження націоналізму, як і новочасних націй, було пов’язане з боротьбою за демократію. Націоналізм і демократичні рухи XVIII–XIX ст. мали спільну ідею: державна влада має належати не монархові милістю Божою, не окремому станові, а нації загалом, усі члени якої мусять мати рівні права та свободи. Всупереч поширеному стереотипові про несумісність націоналізму з лібералізмом, націоналізм XIX ст. був здебільшого ліберальним та демократичним і поєднувався з універсалістськими ідеями нового світового порядку, базованого на співдружності вільних і рівних націй. «Часто забувають, – пише німецький історик Петер Альтер, – що в перших десятиліттях дев’ятнадцятого століття німецький націоналізм був ліберальним рухом, дуже співзвучним із європейським націоналізмом Рісорджименто тієї доби. “Націоналізм” і “лібералізм” були термінами, що їх сучасники і послідовники національного руху, який народжувався, вживали майже як синоніми, вони були єдиним цілим. Націоналістів називали лібералами, а лібералів – націоналістами».

Проте з 1870-х років національні рухи в Європі вступили у нову фазу: змінився їх соціальний склад, методи боротьби, прийоми мобілізації. Націоналізм, за висловом британського історика Еріка Гобсбаума, «зазнав мутації від поняття, асоційованого з лібералізмом і лівими, до шовіністичного, імперіалістичного і ксенофобського руху правих чи, точніше, радикальних правих». Націоналісти нової хвилі тяжіли до авторитаризму, розглядали націю не як асоціацію вільних індивідів, а як організм, клітинами якого були її члени. Вони ставили цілі й інтереси власної нації вище від інтересів особи, класу, інших націй і людства загалом, вимагали безумовного підпорядкування особистості національним інтересам. Цей новий націоналізм, що досяг найбільшого розвитку після Першої світової війни і великою мірою посприяв вибухові Другої, дослідники називають по-різному: радикальним, крайнім, шовіністичним, тоталітарним, гіпер- або ультранаціоналізмом тощо. Найбільше визнання здобув термін інтегральний націоналізм, що його впровадив засновник «Французької дії» Шарль Моррас.

В Україні, а особливо в Галичині, інтегральний націоналізм найяскравіше виявився у двох споріднених формах – «чинного» націоналізму Дмитра Донцова і «організованого», або «революційного» націоналізму ОУН (Сціборського і Мельника, Бандери і Стецька та ін.). Саме цей найрадикальніший різновид націоналізму і нині найчастіше ототожнюється з українським націоналізмом загалом. Однак не забуваймо, що паралельно з цим войовничим і тоталітарним націоналізмом існував чисельно слабший, але твердий і послідовний у захисті демократичних цінностей націоналізм Ольґерда Бочковського, Карла Коберського, Володимира Левинського та інших, хто навіть в умовах позірного тріумфу тоталітарних систем і далі вірив у демократичний і визвольний потенціал націоналізму Шевченка, Драгоманова та Франка.

Але навіть в історії ОУН не все так однозначно, як видається Олегові Гринчуку. Він пише: «…Степан Бандера, Ярослав Стецько, Євген Коновалець не мають нічого спільного з поняттям демократії, свободи слова, критичної думки, а є братами-близнюками тієї системи, що примусила їх емігрувати».

Бандера і Стецько – так, але Коновалець до реєстру антидемократів і ворогів критичної думки потрапив незаслужено. Почитаймо листи полковника до соратників, які справді визнавали одну непомильну ідеологію. Ось що він пише, наприклад, про полонофільські і радянофільські угруповання, що їх інші оунівці інакше як зрадниками не називали:

«…Коли ці ґрупи… не ради «миски сочевиці», а тільки з чистими намірами… будуть заступати одну чи другу концепцію, то це в ніякому разі не буде ще зрада, а тільки реальна політика. [...] І одних, і других називати зрадниками було б надто відважно. Вони теж на свій спосіб, я, розуміється, маю на думці ідейних людей, хотять вивести українську націю з цього незавиднього положення, в якому вона зараз находиться».

Як це не схоже на Юрія Михальчишина, який дивиться на «мариновичів, андруховичів, грицаків» як на п’яту колону в тилу націоналістичного фронту!

А ось Коновалець шпетить свого соратника Євгена Онацького, який запропонував послатися у спірному питанні на рішення Проводу, не вдаючись до дальших дискусій:

«…Ваше твердження, мовляв членству треба сказати, що так Провід рішив, та що воно не має нічого більше до говоріння, є – на мою думку – саме в нашій організації недопустиме. Навіть Муссоліні та Гітлер, маючи вже власну державу і точно зорганізований апарат, не важаться примінювати в себе засади «бить по сему!». [...]Коли б ми прийняли пропоновані Вами засади диктаторства, то, мабуть, Пане Онацький, в такій організації Ви перший довго не вдержалися б».

Мав рацію відомий галицький націонал-демократ Іван Кедрин (Рудницький), який добре знав полковника:

«Євген Коновалець… був за своїм світоглядом, за світовідчуванням усе своє життя націонал-демократом».

Чому ж він толерував тоталітарні тенденції свого оточення, чому вів переговори про співпрацю з нацистами? Як політик-прагматик, він готовий був співпрацювати з будь-якою силою, яка могла посприяти досягненню головної мети – незалежної України, а та чи інша ідеологічна чи організаційна форма були для нього лише засобами. Чи мав він рацію, чи помилявся – можна сперечатися, але «братом-близнюком» тоталітарних диктаторів він точно не був.

Я веду до того, що історична спадщина ОУН – не така однозначна, як часом уявляють. Поряд із тоталітарною течією в ній існував потужний демократичний струмінь, який з 1944 р. вилився у середовище УГВР, в антитоталітарну публіцистику Петра Федуна-Полтави, Осипа Дякова-Горнового, Ярослава Старуха-Ярлана та інших. Важливо й те, що під час війни, коли більшість демократів спромоглася лише на роботу у всіляких «допомогових комітетах» або творила «демократичні центри», настільки таємні, що про їх існування довідуємося лише зі спогадів їх засновників, оунівці зуміли організувати збройну боротьбу за національне визволення. Демократія лише тоді чогось варта, коли готова до бою за свої ідеали:

Лиш той життя і волі гідний,

Хто б’ється день у день за них.

Сучасні українські демократи лише раз довели свою здатність до рішучих дій – на Майдані 2004 року, а потім весь свій бойовий дух розтратили на взаємне поборювання. Чи ж варто дивуватися, що виборець голосує за тих, хто, на його переконання, може «дати по пиці»?

Шануючи ідеали вселюдського універсалізму, я вважаю: для утвердження демократії, свободи і загальнолюдських вартостей Україні сьогодні потрібна здорова доза націоналізму, але націоналізму демократичного. Чи піде цим шляхом «Свобода» – сумнівно, але не виключено. Як колись ОУН, «Свобода» є конгломератом людей різних переконань, зокрема й тих, кому справді не чужі ідеали свободи (без лапок). Тому мазати їх усіх одним миром як антидемократів і потенційних погромників було б передчасно. Сьогодні демократам справді потрібно єднатися, але не проти праворадикальної «Свободи» чи буцімто ліворадикальної КПУ, а проти значно реальнішої загрози – олігархічної диктатури тих, хто знає лише одну ідеологію – владу і гроші. У цій боротьбі ситуативними союзниками демократів можуть бути всі, хто – перефразовуючи Коновальця – не ради «миски сочевиці», а тільки з чистими намірами йде в політику, виступаючи проти чинної влади.