Проблема німецького вибору у російсько-українській війні

До написання цього тексту мене підштовхнула дивна зустріч. Прилетівши до Берліна, першим, кого я зустрів в аеропорту, був колишній канцлер ФРН Ґерхард Шрьодер. Він самотньо і відчужено сидів за столиком – і якось ніхто до нього не підходив.

Попередньо я мав нагоду з ним бачитись під час його державного візиту до України 1999 року. Зустріч була на кілька осіб. І та сама відстороненість. Неначе відчуття провини чи розуміння того, яку політичну опцію він займає щодо України.

Ні для кого не є секретом, як складно німецькому політичному класу знайти найбільш адекватне для німецьких економічних і політичних інтересів позиціонування у російсько-українській війні.

Ця складність для українського політичного класу, здається, досі є неосмисленою і незрозумілою. Щоб пояснити перманентну німецьку двозначність, наводяться найрізноманітніші аргументи – від психологічних до ментальних.

Я спробую запропонувати ще одну версію, яка, гадаю, має право на життя.

При цьому спробую відштовхнутися не так від сьогоднішніх політичних викликів, як від більш фундаментальних політичних трендів та конструкцій, які керують німецьким політичним класом принаймні вже протягом півтора століття.

Німецька політична нація молода. Як консолідоване політичне тіло її створив «батько нації» Отто фон Бісмарк (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815-1898) тільки 1871 року. Об’єднання німецьких держав наприкінці XIX століття створило нову політичну потугу – і новий політичний проект. Певним чином цей проект, як не дивно, може вважати своїм «хресним батьком» Наполеона Бонапарта (Napoléon Bonaparte, 1769-1821).

Чому? Та тому, що вдруге у XIX сторіччі було поставлено завдання – як би це парадоксально не звучало – об’єднати Європу.

У випадку Наполеона усе зрозуміло – Кодекс Наполеона, хоч і не до кінця, об’єднав Європу законодавчо, спільний континентальний ринок об’єднав Європу господарчо, імператорська армія об’єднала Європу політично. Не до кінця, звісно. І, незважаючи на поразку самого імператора, ідея створення загальноєвропейського ринку та поширення загальноєвропейських стандартів на весь континент не померла.

Парадоксально, але відродилася вона не в республіканській чи імператорській Франції (Наполеон ІІІ Бонапарт – Charles Louis Napoléon Bonaparte, 1808-1873), а у вкрай ретроградній Прусії. У XIX столітті з романтизму народився німецький націоналізм, яскравим представником і діячем якого de facto і став фон Бісмарк. Саме він почав об’єднувати «німецькі землі» – всіх цих баденців, саксонців, баварців і т.д.

Однак так звані «німецькі землі» не лише займали центральну позицію на європейському континенті. Вони, по суті, так чи інакше покривали пів-Європи, а ще далі сягав німецький вплив. Дуже багато монархів у тогочасній Європі були німецькими принцами чи родичами німецьких монархів.

Згадаймо «онімечені» Гольштейн-Ґотторпську чи Ольденбурзьку династію Романових, Саксен-Кобург-Ґотську династію теперішніх британських Віндзорів, Віттельсбахську та Ґлюксбурзьку династії Греції, Саксен-Кобург-Заальфельдську/ Ґотську династію Болгарії, Гогенцоллерн-Зігмарінзьку династію Румунії і т.д. і т.п. Це плюс, власне, династії Гогенцолернів та Габсбурґів та безліч дрібніших династій. В їхніх очах у якомусь сенсі Європа була певною єдністю, принаймні династичною.

Тому десь насильне, а часто і добровільне об’єднання «німецьких земель» зовсім не обмежувалося «німецькими етнічними територіями». А якщо так, то про що йшлося? Звичайно, про всю Європу у тому чи іншому розумінні цього слова.

Очевидно, «стилістика» цього об’єднання була іншою, ніж у часи Наполеона. І звісно ж, навіть такі «німецькі землі», як власне Австрія чи Австро-Угорщина, опиралися цій тенденції. Габсбурґи мали свої партикулярні інтереси. А «німецькі землі» у Швейцарії взагалі перебували поза процесом. Поза політичним процесом у строгому сенсі цього слова.

Навіть сам фон Бісмарк навряд чи до кінця усвідомлював суть процесів, які очолив. Це було далеко не просте «збирання земель» під корону Гогенцолернів. Франко-прусська війна 1870 року й окупація Парижа була не тільки «помстою» Франції за приниження епохи Наполеона.

Так довго я описую цю ідею політичного (навіть у Священній Римській імперії німецької нації, Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ, 962-1806 – так чи інакше, принаймні як ідея, проіснувала 850 років!), економічного і т.д. об’єднання Європи з огляду на те, що вона не така вже й нова, якою здається. І головним рушієм цієї ідеї вже досить довго є саме Німеччина, хоч би як вона применшувала свою роль у цьому процесі. Вже те, що на певному етапі Sacrum Romanum Imperium перетворилася в Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ є знаменним. Хоча Німеччина не завжди була головним рушієм. І наполеонівська епопея тут якнайбільш промовиста.

Не буду згадувати дві невдалі і перверсивні спроби довести цю справу до кінця під час Першої і Другої світових воєн. Однак варто підкреслити, що метою, принаймні з боку так званих Центральних держав, було політичне і, що головне, економічне об’єднання Європи.

Ця теза ризикована і наражається на найжорстокішу критику, яку вдячно та покірно приймаю.

Однак, відкинувши всі політичні коректності та політичні менуети, ми не можемо не бачити типологічної подібності цих чотирьох спроб – наполеонівської епопеї, бісмарківського об’єднання «німецьких земель», об’єднавчих епопей Першої та Другої світових воєн.

Мала ця об’єднавча ідея й інші інтелектуальні форми, як-от ідею створення Сполучених Штатів Європи.

Ідея інтеграції європейських країн на федеративні основі виникла після Першої світової війни. Її сформулював граф Р. Куденхове-Калерґі (Richard Nikolaus Coudenhove-Kalergi,  1894-1972) у своїй книзі «Пан-Європа» (1923), розвинувши її в книгах «Боротьба за Пан-Європу» та «Європа прокидається». У 1925 році тодішній  прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо (Édouard Herriot, 1872-1957) обґрунтував думку про утворення Сполучених Штатів Європи.

Ідею створення Сполучених Штатів Європи у вересні 1946 року озвучив далекоглядний прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчіль (Winston Leonard Spencer-Churchill,  1874-1965) в Університеті Цюриха вже після нацистської катастрофи.

Німеччина через своє геополітичне розташування і величини раз за разом опинялася у центрі цього процесу. Тому її лідерство таки має об’єктивні причини.

Отже, нічого дивуватися, що як тільки минули безпосередні наслідки Другої світової війни, домінуючий вже друге століття політичний тренд Сполучених Штатів Європи повернувся. В іншій формі, звісно. Кожна епоха породжувала свої, адекватні до часу форми цього об’єднання.

Також нічого дивуватися, що Німеччина, попри всі свої комплекси та спроби применшити власну роль у процесі об’єднання рівних, обманути навіть саму себе, відіграє зовсім іншу роль, ніж чимало з тих «рівних».

Об’єднання Європи є однією з головних політичних ідей Німеччини.

Розумію, що багатьом це формулювання не подобається. Мені теж це не подобається. Однак рекомендую кинути оком на господарчі виміри Європейського Союзу. Частка Німеччини у ВВП ЄС є левовою – 20%. Про політичну роль Німеччини можемо судити з того, хто відіграє головну роль у скрутних ситуаціях грецької фінансової кризи, югославської чи російсько-української війни.

Саме на Німеччині лежала і лежить найбільша відповідальність за успіх чи провал чергового європейського проекту. Ну і, звісно, від франко-німецького поєднання, польсько-німецького примирення, британської участі у проекті, іспанського внутрішнього примирення і т.д.

На цьому місці вже просто мушу віддати належне всім іншим учасникам «європейського концерту» – Франції, звісно, і всім іншим «рівним серед рівних» (без іронії).

Однак ця політична ідея є не єдиною, яку плекав і плекає політичний клас Німеччини. «Німецькі землі» у нові часи традиційно і приростали, і користали з ресурсів, які були на Схід від них. І не йдеться про сумнозвісний «Drang nach Osten». Йдеться про те, що технологічна Європа нагально потребувала для свого розвитку ресурсів. А вони були як на широко тлумаченому Сході, так і конкретно в Росії. Йдеться про Росію у всіх її формах – Російську імперію під скіпетром «онімечених» Романових, Совєтський Союз і, врешті, теперішню Російську Федерацію.

Звичайно, це теж дуже давній і закорінений у німецькій політичній традиції тренд.

Якщо говорити про форми цього «черпання ресурсів», то, звісно, воно дуже нагадувало стосунки інших імперій (Британської, Французької, Нідерландської чи Бельгійської) з їхніми колоніями. Звісно, Росія-СРСР-РФ ніколи не були колоніями Прусії-Німецької імперії-ФРН. Однак з Росії-СРСР-РФ Німеччина справді головно черпала ресурси. Тоді як Росія-СРСР-РФ з Німеччини-ЄС черпала технології для свого цивілізаційного розвитку. Стосунки були і є взаємно цинічними. Якщо говорити про минуле, то, здається, всім все зрозуміло – заперечень навряд чи можна очікувати. Однак, коли йдеться про теперішні «взаємовигідні» стосунки Німеччини-ЄС з РФ, то можуть бути заперечення.

У цьому сенсі варто звернути увагу на те, що вигоду від цих стосунків, коли «Росія» постачає в Німеччину-ЄС нафту та газ, отримує малесенька групка компрадорів на чолі з Путіним. З цього погляду вони нагадують африканських царьків, які продають своїх підданих у рабство білим работоргівцям. Царьок ділиться зі своїми європейськими партнерами колоніальною рентою.

Причому ділиться не лише з Німеччиною. Але, з огляду на об’єктивні обставини, з нею найбільше.

До певного часу це всіх задовольняло. Ну не зобов’язаний Європейський союз виставляти на кін своє існування за всі несправедливості, які чиняться у світі – у Північній Кореї чи Туркменістані, наприклад.

Тому політична ідея об’єднати Європу благосно впродовж двох десятиліть після розвалу СРСР співіснувала з цинічним зніманням колоніальної ренти з російських копалин разом з російськими самодержавцями.

Провідниками обох трендів були і є німецькі політики найвищого рівня.

Сьогодні провідником ідеї об’єднання Європи, безсумнівно, є канцлер Німеччини Ангела Меркель. Її роль у «збиранні», «зміцненні» та «збереженні» європейської єдності незаперечна.

Нещодавнім провідником ідеї глибокого симбіозу з Російською Федерацією та опори на колоніальну ренту також був колишній канцлер Німеччини Ґерхард Шрьодер – тепер найнятий «Газпромом» на посаду голови комітету акціонерів (виконавчої дирекції) North European Gas Pipeline Company, компанії-оператора Північно-Європейського російсько-німецького  газопроводу «Nord Stream».

Певним чином ці два тренди наклалися на політичний клас сучасної ФРН. Християнські демократи (ХДС-ХСС) – головно європоцентристи. Тоді як, о диво, соціал-демократи (СДПН), по суті, неоколоніалісти. Менші партії позиціонувалися по-різному.

Цей поділ, звісно, умовний. І він би нас не надто цікавив, якби не ті реалії, в яких опинилася постмайданна Україна.

Однією з причин теперішньої війни на Донбасі, як не парадоксально, є конфлікт цих двох глибоко закорінених у європейській та німецькій історії та політичній культурі трендів.

Стався конфуз. Пересичений колоніальною рентою місцевий царьок вирішив покинути належну йому роль. Якісь його уявлення про світ і порядок у світі інспірували його до того, щоб змінити правила гри. Він почав загрожувати головному політико-економічному європейському, читай німецькому, тренду створення політично об’єднаної та економічно інтегрованої Європи. Царьок почав торпедувати Європейський проект, блокувати його розширення (асоціацію України та ЄС), пробувати зруйнувати цю європейську/німецьку мрію (вбиваючи клина між країн-членів ЄС).

Коротше кажучи, Путін почав нищити головний європейський/німецький політичний тренд.

При цьому він мав на що опертися у самій Німеччині. Шрьодер є тільки знаменом величезної групи німецьких підприємців, які перед європейською єдністю віддають перевагу німецько-російському неоколоніальному тандему.

Цей тандем – також не новинка. І не про подолання Наполеона йдеться – хоча теж. Згадаймо створений у Рапалло німецько-російський союз 1922 року (Рапальський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Совєтською та Ваймарською республікою), німецько-совєтський союз, породжений пактом Молотова-Ріббентропа (Угода про ненапад між Німеччиною та Совєтським Союзом) 1939 року.

Звісно, цей союз завжди не подобався світовій морській державі – свого часу Британській імперії, тепер, як плещуть злі язики, США і його союзникам (у рамках ЄС і поза ним). Тут на думку приходить сформована ще 2004 року концепція Гелфорда Джона Маккіндера (Halford John Mackinder,  1861-1947) про Світовий острів, яким є Євразія, і «Географічну вісь історії» (The Geographical Pivot Of History), який назвав її жахіттям «Хартленду» (Heartland) – симбіозом Німеччини та Росії – що на той час (і це підтвердилося у двох світових війнах) бачився природним супротивником Британській імперії. Всі ці німецько-російські континентальні союзи і є, на думку багатьох, реінкарнаціями цього «Хартленду» – континентального симбіозу. Останнім часом дехто навіть до цієї двійні докидає багатий на трудові ресурси Китай і продовжує цей континентальний хребет від Берліна до Пекіна. Однак це тема іншої статті.

В сучасних політичних та підприємницьких середовищах Німеччини є репрезентанти обох політичних опцій. Наразі домінує європоцентрична опція з Ангелою Меркель на чолі. Однак, хоч і дещо змікшовано з огляду на кричущу поведінку збожеволілого царька, присутня і неоколоніальна чи хартлендна опція. Так, вона не має такого яскраво окресленого лідера, як Шрьодер, однак вона від того не менш впливова. Її впливи зашиті в економічних інтересах і конкретних підприємців, і Німеччини загалом.

На щастя, неоколоніальна опція, попри партикулярні інтереси конкретних концернів та середовищ, не може похвалитися тим, що економічні, зокрема торгові стосунки Німеччини та РФ симетричні. Так само несиметричною є і взаємозалежність Німеччини та РФ (як і ЄС та РФ). Візьмемо для чистоти аналізу «довоєнний» 2013 рік. Німеччина для РФ була третім торговим партнером. Після Китаю та Нідерландів. РФ для Німеччини була 11 торговим партнером. Після Польщі! Але трішки випереджуючи Чехію! Причому близько 72,4% експорту із Росії у Німеччину – це нафта (близько 44,7%) та газ (близько 27,7%)! А ще близько 11,8 % – нафтопродукти… Нігерія. Чи неоколоніалізм у чистому вигляді.

Ось така диспропорція, не дивлячись на всю цю нафту та газ, які РФ експортує до ФРН.

Ба більше – важлива структура так званої енергозалежності Німеччини, про яку так люблять торочити у РФ.

Секретом Полішинеля є те, що головні прибутки РФ отримує не від продажу газу, яким постійно шантажує Європу та Німеччину, а від продажу нафти, про що намертво мовчить.

Якщо до сланцевої революції, до побудови терміналів для скрапленого газу і запуску європейської програми енергозбереження справді важко було швидко та ефективно звільнитися від російського газового зашморгу, то тепер – вже ні. Приклад – Литва повністю перейшла на скраплений газ. Так само і Німеччина може це швидко реалізувати.

Але головне не це. Головне те, що ні ЄС, ні Німеччина критично не залежать від імпорту російської нафти. Технічно заміна російської нафти на іншу не така складна. І вона відбувається на наших очах. Це і є головною «таємницею»  еРеФії. І часу у неї мало. Змінюється не лише ціна на нафту, а й перерозподіляються ринки. Точніше, ціна на нафту змінюється, щоб перерозподілити нафтовий та газовий світові ринки. Таким чином еРеФія більше залежить від європейського/німецького покупця, ніж він від неї. І ця диспропорція поглиблюється не на користь еРеФії.

Однак повернімось до нерішучості і половинчастості позиції Меркель. Вона справді не може не враховувати інтереси значної частини німецького бізнесу, який прикормився до цієї неоколоніальної ренти.

Однак якоїсь миті, здається, вона зрозуміла, що рента рентою, а під удар попала головна політична ідея сучасної Європи, а, отже, і Німеччини – Путін серйозно почав торпедувати проект Європейського Союзу.

Тому вона була просто змушена змінювати свою позицію. Бо на Донбасі йдеться не лише про Україну і її політичну суб’єктність, а про половинчасту суб’єктність самого ЄС. Путін вимагає виключного права вето не лише щодо асоційованого чи повного членства України у ЄС, а й щодо всіх суверенних питань самого ЄС. Що, звісно, рано чи пізно перетворить його у щось безсиле або й «м’який протекторат» режиму Путіна. Це речі навряд чи осяжні для теперішньої Росії з огляду на її реальний потенціал. Однак дивлячись на нерішучість, роздвоєність політичного класу ЄС і Німеччини зокрема закрадаються доволі обґрунтовані сумніви.

Саме тому так важливо виопуклити і для нашої публіки, і для самих європейців/німців головні тренди їхньої ж багатолітньої політики.

Це не означає, що проблема чи невизначеність щезнуть. Однак ця версія пояснення їх причин дозволить побачити ще один аспект проблеми.

Ми повинні виходити з того, що у Німецькому політичному класі поборюють один одного два політичні тренди, дві політичні ідеї:

– європоцентричний проект, політичним втіленням якого є проект ЄС;

– хартлендовий проект, політико-економічною реалізацією якого є розбудова російсько-німецького стратегічного союзу.

І ці проекти наразі у стані взаємного поборювання. Хоча ця боротьба не завжди очевидна.