Частина оточення російського диктатора втомилася, пише The Wall Street Journal з посиланням на політичних експертів. Втомилася від вічної мобілізації, від страху, від нескінченної війни, яка пожирає майбутнє. Безпричинно розпочате вторгнення в Україну не дає російській «еліті» сповна насолоджуватися багатствами, накопиченими під час пограбування народу – і багато хто від цього душевно страждає.
Невдоволення зростає, напруга всередині «еліти» густішає, як смола. Будь-який натяк на слабкість може стати для Путіна фатальним. У коридорах російської влади ходять чутки – обережні, як кроки по мінному полю: мовляв, Путіна пора усувати від влади.
Колишній глава Мюнхенської конференції з безпеки Вольфганг Ішінґер у зв'язку із цим попереджає: припинення війни без досягнення заявлених цілей – смертний вирок для вождя. Адже той, хто сам розв'язав бійню, не може просто зупинитися. Його зупиняє тільки або поразка, або куля.
А президент Центру аналізу європейської політики Аліна Полякова додає: Путін не зацікавлений у мирі – будь-яке перемир'я без перемоги виставить його голим, оголить слабкість, а слабкість у диктатурі пахне смертю.
Страх Путіна проявити слабкість і втратити владу створює додаткову небезпеку: це спонукає його наполегливо тягнути війну до «переможного кінця», якого досягти практично неможливо. Тому що поневолити Україну, чого він хоче – НЕМОЖЛИВО. Від слова «абсолютно». Цей страх диктатора нівелює кожну можливість для досягнення миру, перетворює зусилля президента Трампа та інших світових лідерів на безглузду трату сил і часу.
Але виникає неминуче запитання: за яких же умов взагалі можливе усунення від влади Путіна – людини, яка перетворила країну на піраміду страху і брехні, де вершина тримається не на вірності, а на душевному паралічі?
Система, вибудована Путіним, – це не вертикаль влади, це гігантська труба, по якій вгору йде брехня, а вниз – страх. Кожен учасник ланцюга знає, що правда небезпечна, а мовчання годує. Усе працює, поки страх розподілений рівномірно, як електрика. Але якщо напруга падає – лампочки починають блимати, дроти іскрять, і весь механізм з часом починає диміти і смердіти. Диктатура тримається не на силі, а на звичці. І коли звичка ламається, падає все.
Упевнений, усунення Путіна можливе не тоді, коли хтось вирішить його повалити, а коли ніхто не захоче більше його рятувати. Диктатор не живе без виконавців. Розпад режиму почнеться тоді, коли чиновник почне замислюватися, навіщо виконує черговий божевільний указ. Коли солдат і офіцер зрозуміють, що захищають не Батьківщину, а страх однієї людини. Коли пропагандист, дивлячись у камеру, побачить у ній не глядача, а дзеркало.
Сьогодні побудована Путіним система схожа на стару греблю. Вона стоїть, тріщить, чинить опір, але вода за нею наростає. Вода – це втома. Вода – це сумнів. Вода – це усвідомлення, що навіть золото, яким Путін обклав своїх наближених, не врятує їх, якщо потік прорветься.
Сьогодні Росія нагадує величезне чудовисько, отруєне власним адреналіном. Воно все ще біжить, усе ще ричить, але серце його вже зношується. Путін перетворив владу на квінтесенцію страху, на аналог наркотику, без якого система не може жити. Але практика давно показала: будь-який наркотик вбиває дозою, що перевищує можливості організму.
Як може впасти диктатор, який контролює абсолютно все? Історія відповідає: не тільки від сили противника, але, і то насамперед, від власної слабкості. Не від кулі, а від тиші. З історії Росії відомо: коли народ перестає боятися, навіть стіни Кремля стають декорацією. Це не революція – це пробудження. Найстрашніше для тирана – не змова, а байдужість до його наказів.
Що в цьому плані може зробити Захід? Потрібно зміцнювати інформаційну прозорість, і передусім через підтримку інформресурсів, що забезпечують доступ до перевірених фактів і вільного обговорення. У сьогоднішніх умовах це насамперед фінансування незалежних медіа та розслідувань. Але ще важливішою є послідовна політика міжнародних структур: документування військових злочинів, публікація достовірних даних, санкції проти прихильників агресора й гуманітарна допомога постраждалим.
Така стратегія не миттєво «перевиховує» суспільство, а створює простір, де правда і незалежні інститути зберігають життєздатність. Згодом це допоможе «пробудити» росіян.
Мені довелося особисто спостерігати, як Росія занурювалася в «сон»: з країни раннього Єльцина, коли була свобода слова і не було страху, вона перетворювалася на країну пізнього Путіна. Це сталося тому, що росіяни обміняли свободу на хліб, на «стабільність». Путіністам вдалося переконати людей, і люди повірили: мовчання – броня. Але броня, виявляється, теж іржавіє. Особливо коли війна, обіцяна як «велика перемога», обертається нескінченною м'ясорубкою. Коли загиблих стає занадто багато, щоб їх приховувати.
Путін сам себе загнав у пастку: він не може програти, але й перемогти не здатний. Його «спецоперація» стала петлею, у яку він вставив власну голову. І тепер кожна поразка – удар по його міфу, а кожен день війни – удар по країні. Але міфи вмирають не від куль, а від тріщин у свідомості. І тріщини вже з'явилися.
Диктаторська влада завжди існує на межі містики. Поспостерігайте за тим, що і як говорить Путін. Він явно вірить, що він – обраний. Його найближче оточення ще підтримує цей міф, тому що їм вигідно жити в театрі, де актор грає «Бога». Але будь-яка драматична п'єса закінчується, коли глядачі починають сміятися. Сміх руйнує магію. І коли навіть еліта почне сміятися за спиною вождя, коли страх поступиться місцем презирству – тоді почнеться кінець, не видовищний, але незворотний.
Путінська Росія – це «Титанік» з бронепалубою з телебачення. Оркестр пропаганди все ще грає гімн «ми встаємо з колін», але вода вже на рівні люстр. І все ж фюрер вимагає продовжувати виставу. Йому здається, що якщо говорити «ми – непереможні» досить голосно, корабель перестане тонути. Але реальність не пробачає порожніх красивих слів.
Збираючи воєдино всі частини проблеми, я давно дійшов висновку, що усунення Путіна від влади можливе тільки за руйнування трьох опор режиму: економічної, інформаційної та психологічної. Перша вже тріщить – санкції, відтік технологій, витік умів. Росія дедалі більше стає схожою на старий склад, де раніше зберігалися багатства, а тепер – іржа. Слід посилювати тиск на неї.
Друга опора – інформаційна – підточується зсередини: журналісти, які виїхали, незалежні медіа, соціальні мережі, які як вірус поширюють альтернативну правду. Але я чітко бачу і розумію: найважча частина – психологічна. Росія повинна втомитися від самої себе. Втомитися боятися, втомитися вірити, втомитися ненавидіти.
І ось коли ця втома стане не внутрішньою тугою, а зовнішньою потребою – коли мільйони скажуть «досить» не пошепки, а на повний голос, – ось тоді все трісне. Це не буде красивий переворот, не буде пафосу. Це буде як обвал старої стіни, яка трималася тільки на моху звички.
Але, знаючи Росію зсередини, можу твердо сказати: без допомоги ззовні вона ще довго буде прокидатися. Страх і байдужість ще довго можуть тримати багатьох росіян у стані анабіозу.
То що ж може прискорити позбавлення світу від кремлівського тирана і його режиму? Відповідь холодна і нещадна, як операція без наркозу: знищити цей режим може тільки економічне виснаження.
Путінський режим не можна вмовити, не можна реформувати, не можна «залучити до діалогу», як намагається президент США Дональд Трамп. Його можна тільки висушити. Режим вихідця з органів політичного нагляду Путіна повинен вичерпати запаси «крові» – нафти, газу, страху, віри. Коли в нього не залишиться нічого, крім пилу і спогадів про велич, він впаде.
Денацифікація, денуклеаризація, демократизація – це не гасла, а кроки реанімації. Але перш ніж реанімувати, потрібно зупинити потік брехні. Економіка повинна впасти настільки, щоб навіть силовики перестали отримувати зарплату, щоб нафта перестала бути аргументом, а армія, що несе смерть, – мрією. Тільки страх голоду сильніший за страх перед Путіним і Ко. У Росії зміни починаються тільки тоді, коли порожній холодильник стає переконливішим за телевізор.
Раніше я вже писав і повторюся: путінська Росія тільки тоді перестане бути загрозою для сусідів і всього світу, коли вона зазнає військової поразки. І Захід повинен зробити для цього все – у своїх інтересах і в інтересах усього світу. Це жорстока, але прагматична правда: поки військово-політичний потенціал режиму залишається в силі, поки він може завдавати ударів і шантажувати, жодні економічні та політичні хитрощі не знімуть загрози.
Світ повинен діяти не як вихователь, а як хірург. З путінським режимом не можна поводитися як з дитиною, яку можна настановити. Це хворий організм, у якому пухлина впевнена, що вона і є тіло. Цю пухлину не можна вмовити, її можна тільки видалити.
Потрібно довести систему до стану, де вона сама попросить порятунку через реформу. І тоді – під міжнародним контролем, під страхом повторення – можна буде почати денацифікацію мислення, роззброєння імперських інстинктів, демонтаж ядерного шантажу.
Тільки коли економіка впаде, а «еліта» зрозуміє, що її вілли за кордоном перетворюються на міраж, тільки тоді з'явиться шанс на внутрішній переворот. Не героїчний, не романтичний, а прагматичний – зі страху втратити все. Тоді ж і народ, змучений злиднями і бідністю, почне шукати винного не в Україні, не в НАТО, а у своєму власному царі.
Падіння Путіна не буде кінцем хвороби Росії, воно буде початком довгого очищення. Росія повинна знову пройти через загрозу голоду, через сором, через небезпеку розпаду. Іншого шляху, на мій погляд, немає і не буде. Імперія повинна спочатку померти, щоб могла народитися добропорядна країна.
І якщо світ хоче бути в безпеці, він повинен допомогти цій смерті пришвидшитися. Не тільки бомбами, а передусім блокадою ресурсів. Не переговорами, а байдужістю до шантажу. Путінська система повинна бути доведена до стану, коли їй стане вигідніше впасти, ніж жити. Тоді – і тільки тоді – Росія зможе стати безпечною: країною без культу сили, без імперського шоку, без ядерної манії.
Ми використовуємо