Рух не тільки визвольний
IQ

Рух не тільки визвольний

Про ідеологію українських націоналістів та її інтерпретації на тлі польської аналогії

Марек Войнар, Польща, 9 жовтня19733

Цього року і в Польщі, і в Україні відзначатиметься сімдесят п'ята річниця збройних формувань, створених організаціями з націоналістичними традиціями: Національних збройних сил (Narodowe Siły Zbrojne, NSZ) і Української повстанської армії. Ці організації поважають в обох країнах через їхній опір німцям, а особливо радянцям. Водночас і над Віслою, і над Дніпром існують проблеми з відвертою розмовою про злочини обох формацій (набагато серйозніших у випадку УПА), а також про ідеологічні коріння націоналістичного підпілля. NSZ та УПА вийшли з організацій, ідеологічний фундамент яких класифіковано багатьма істориками як так званий інтегральний націоналізм: Національно-радикального табору ABC (Obozu Narodowo-Radykalnego ABC ) та Організації українських націоналістів. З нагоди сімдесят п'ятої річниці Національних збройних сил польський Сейм одноголосно ухвалив резолюцію, яка вшановує заслуги польських націоналістів. Цей документ викликав полеміку в суспільстві, а критичні голоси можна було знайти і у лівій, і в правій пресі. Пригадано втіху в націоналістичній пресі у зв’язку з фактом «вирішення єврейського питання» з боку німців, а також співпраця деяких підрозділів NSZ з Третім райхом. На схожий підхід, як це було у польському Сеймі, можна очікувати й від української влади з нагоди символічної річниці УПА, створення якої датують 14 жовтня 1942 року.

Роль нагадування про темні сторінки в історії ОУН і УПА спаде на плечі окремих громадських діячів, журналістів, істориків. Я сам, імовірно, не брав би голосу в цій дискусії, якби не той факт, що протягом кількох років я досліджую ідеологію і політичну програму українських націоналістів в період, що передує створенню УПА. Тоді у мене була можливість переконатися, що поряд із реальною історією ОУН існує альтернативна, міфічна. Згідно з тією останньою, в ідеології ОУН не було полонофобії й антисемітизму, а українські націоналісти боролися проти польського імперіалізму і єврейського пріоритету в господарці. Але це був фронт щонайбільше другорядний. Головним ворогом завжди і скрізь була червона Росія. Проти неї ОУН підняла прапор боротьби за «свободу народів» та «свободу людини». Отже, українські націоналісти були не просто визвольним рухом, але й прагнули звільнити всі народи, поневолені радянцями. Цей міфічний, ідилічний наратив написано в дусі схожої історії героїчних польських «проклятих солдатів». Безумовно, він спрямований на поглиблення патріотизму та зміцнення українців у їхньому спротиві російському агресору. Це певною мірою зрозуміло. Це може видаватися навіть правильним, якщо ми обмежимо наш аналіз конгресами, періодичними виданнями ОУН та іншими джерелами пропагандистського характеру. Але якщо ми підемо глибше, то цей образ розсиплеться, як картковий будинок.

Спробуймо навести кілька аргументів. Єврейська проблема в ОУН насправді менш виставлялася на показ, ніж серед інших схожих рухів у міжвоєнний період. Набагато більше критичних згадок ми знайдемо, приміром, в ідеології польських націоналістів, не кажучи вже про румунську «Залізну гвардію». Це не означає, що в ідеології ОУН не було відкритого антисемітизму. Активісти ОУН, як-от Володимир Мартинець чи Ярослав Стецько, постулювали всеосяжне сепарування українців від євреїв, зокрема підтштовхування їх до еміграції. Ще далі пішов найрадикальніший теоретик міжвоєнної ОУН Михайло Колодзінський, котрий 1938 року у «Воєнній доктрині Українських націоналістів» стверджував, що чим більше євреїв загине під час націоналістичного повстання, тим краще буде для майбутнього української держави.

Крім антисемітизму, з’являлися й елементи расизму. Попри те, що категорія раси відігравала значно меншу роль у свідомості українських націоналістів, ніж поняття нації, не можна було заперечувати його використання. Це було особливо помітно в поглядах Дмитра Мирона. Цей активіст, перебуваючи на посаді першого голови ОУН на теренах Генерал-губернаторства, а потім на теренах, окупованих радянськими військами, видав 1940 року працю «Ідея і Чин України», в якій стверджував: «расову ненависть відчувають німці до жидів, українці до москалів, як інстинкт і бажання зберегти чистоту раси й її розвиток». Тому Мирон вважав, що якщо щодо поляків і білорусів все ще можна застосовувати асиміляцію, то вже «змішання крові» з євреями, мадярами або росіянами мало б бути заборонено. Активіст ОУН, щоправда, цього не уточнив, але можна припустити, що ці нації завинили своїм семітських чи угро-фінським (реальним у випадку мадярів, вигаданим у випадку мадярів) походженням.

Тим не менше, питання про домінування антиросійської та антирадянської орієнтації над антипольською у політичній програмі ОУН є проблематичним. Коли наприкінці двадцятих років у проводі українських націоналістів тривали дискусії про гіпотетичну польську інтервенцію в радянську Україну (здійснену спільно з армією УНР), то чільні діячі ОУН зі своїм лідером Євгеном Коновальцем стверджували, що в цьому випадку Організація радше повинна стати на бік радянців, аби реалізувати ідеал «соборності» України. У щоденнику емігрантського активіста ОУН Михайла Селешка під датою 21 березня 1931 р. зберігся навіть запис, згідно з яким обговорювалося відрядження до Москви представника ОУН в Німеччині Ріхарда Ярого для перемовин про співпрацю з більшовиками проти Варшави. І хоча все вказує на те, що Ярий залишився в Берліні, сама ідея порозуміння з більшовиками є знаменною (про будь-яке порозуміння з поляками ОУН не міркувала). Важливо також, що Михайло Колодзінський у цитованій вище роботі закликав до вигнання поляків зі Західної України під загрозою смерті, а росіян мав намір «тільки» асимілювати.

Фактично з самого початку свого існування ОУН розробила концепцію так званого «фронту поневолених націй», яким передбачала співучасть у антирадянській діяльності з іншими народами, котрі мешкають в СРСР. Цю ідею особливо голосно експлуатувала пропаганда створеної у 1940 році бандерівської фракції ОУН, яка стверджувала, що українські націоналісти борються за «свободу народів» і «свободу людини». Насправді ці красиві гасла приховували ідею, сенс якої полягав у домінуванні України на цілому материку Євразії. Попередник Степана Бандери на посаді провідника Крайової екзекутиви ОУН Богдан Кордюк 1934 року стверджував, що «поневолені народи» мають стати базою, опираючись на яку українські націоналісти реалізовуватимуть свої месіанські й імперіалістичні прагнення. Йому вторив Колодзінський, котрий писав: «треба використати всі здібности цих поневолених народів, але не для “прометейського союзу” чи “спілки держав на сході Европи”, але для слави і могучости Укр[аїнської Імперії]». В опублікованій напередодні німецько-радянської війни інструкції «Боротьба і діяльність ОУН під час війни», авторами якої були Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько і Степан Ленкавський написано: «Серед українців поширити свідомість, що наша допомога поневоленим народам не є справою придуманого чоловіколюбства, але життєвим інтересом українського народу». Таким чином ішлося не про звільнення народів Східної Європи і Азії, а про заміну російського домінування українським. Це останнє, щоправда, мало б мати лагідніший характер і не провадити до безпосередньої анексії всієї території. Проте важко визнати територіальні апетити ОУН скромними. Українські націоналісти хотіли побудувати державу площею від 850 і 1000 тисяч квадратних км, яка в мінімалістичній версії сягала б від Сяну до Кавказу, а в оптимістичнішій версії охоплювала б територію від Вісли до Волги. Але це не було б кінцем. В ідеології ОУН можна знайти також постулати завоювання Казахстану, підкорення Баку з його нафтопромислами, опанування чорноморських проток і побудову власної колонії на Далекому Сході (на так званому Зеленому Клині).

Написавши це, я не хочу стверджувати, що діячі ОУН були втіленням зла. Зовсім ні. Окрім революціонерів, котрі, не вагаючись, жертвували життями тисяч людей в ім'я перемоги омріяної української революції, в лавах ОУН також були консерватори, котрі виступали проти таких ідей (хоча й не були лібералами). Окрім терористів, також були дипломати. Окрім прихильників насильства проти поляків, були також діячі, котрі переконували відмовитися від західноукраїнських земель. Поміркована фракція в ОУН, хоч і виявилася слабшою за радикалів, її все ж не слід забувати. Расистські гасла в українській націоналістичній ідеології не означають, що її варто ставити поруч із нацистською концепцією, адже рівень насичення ідеології ОУН расизмом був незрівнянно меншим.

Імперіалізм, хоча й становить істотний компонент думки ОУН, все ж значно поступається російській візії Миколи Данилевського, Федора Тютчева, Івана Дусіньського чи теоретиків міжвоєнного євразійства. Активісти ОУН у певному сенсі були продуктом своєї епохи. Таким чином, їхню ідеологію і діяльність, як справедливо зауважив кілька десятиліть тому відомий український емігрантський історик Іван Лисяк-Рудницький, можна порівняти з іншими рухами ультраправих у тогочасній Європі, такими як: хорватські усташі, румунська «Залізна гвардія», словацькі глінковці чи польська ONR. Практично всі ці групи більшою чи меншою мірою перебували під впливом фашистської і нацистської ідеологій, не гребували авторитаризмом, імперіалізмом і постулатами далекосяжного обмеження права національних меншин (іноді настільки далекосяжного, що доходило до масового насильства).

Серед них ОУН не була найрадикальнішою. Найдоречніше такою варто було б визнати «Залізну гвардію» чи, можливо, усташів. Водночас ні Хорватія, ні Румунія не формує своєї державної політики пам'яті навколо цих організацій. Інша справа в Україні, де пам'ять про ОУН і УПА підтримується державою, а деякою мірою також в Польщі, де на державному рівні вшановують NSZ, але вже не ONR. Характерний парадокс полягає в тому, що дії польської влади щодо формацій національного підпілля використовуються як аргументація аналогічних дій України щодо ОУН та УПА. Прикладом цього є резонансна стаття співголови парламентської групи співпраці з Польщею Миколи Княжицького «Уроки порівняльної демократії. Чи повинні "сусіди" вчити нас демократії, мовній та історичній політиці». Український політик має, безумовно, рацію, критикуючи ґлорифікацію NSZ, але одночасно використовує її як таке собі алібі для здійснення аналогічних дій з боку Києва щодо ОУН і УПА. Тим часом варто застановитися: чи Україна дійсно повинна копіювати польський зразок героїчної, одновимірної пам'яті, чи не час замислитися над тим, що націоналістична традиція заступає консервативну, ліберальну й лівацьку. Тим більше, що, окрім ювілею УПА, цього року українці святкують й інші події своєї багатої (всупереч уяві багатьох поляків) історії. Зрозуміло, що й полякам не зашкодила б критична рефлексія щодо власної історії. Але це вже тема для окремого тексту – спрямована на польського читача.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук