Польські креси vs. «українські етнічні землі»
IQ

Польські креси vs. «українські етнічні землі»

Про потребу корекції погляду на польсько-український кордон

Марек Войнар, Польща, 18 серпня 2017 3988 9

Наступного року відзначатиметься сота річниця відновлення незалежності Польщі. У зв'язку з цим Міністерство внутрішніх справ і адміністрації, кероване Маріушем Блащаком, підготувало ювілейний примірник польського паспорта, який видаватимуть усім особам, котрі вироблятимуть цей документ у 2018 році. Справа, напевно, пройшла б без жодного резонансу, якби не один, а, в принципі, два незначних факти.

Серед тринадцяти сталих мотивів, які мають прикрасити сторінки польського документа, з’явилися зображення каплиці на Меморіалі львівських орлят (у Польщі його називають «Цвинтар оборонців Львова» – Cmentarz Obrońców Lwowa). Ще шість ілюстрацій вибрано шляхом загальнодоступного інтернет-голосування з тринадцяти доступних мотивів. Поки що на четвертому місці перебуває Остробрамська каплиця у Вільнюсі. Польський проект, що можна було передбачити, зустрів гострий спротив з боку і Литви, й України.

Ініціатива МВС також викликала жваву дискусію у польському суспільстві. На додаток до численних відгуків, які засвідчують високий ступінь розуміння української та литовської чутливості (особливо варто звернути увагу на текст Єжи Гащинського в Rzeczpospolita), природно, є і голоси на захист ініціативи МВС.

Захисники ініціативи прагнули акцентувати на її культурному аспекті й відмежуватися від політичного виміру. Навіть контроверсійний душпастир-будитель кресов’ян отець Тадеуш Ісакович-Залєський у коментарі, наданому консервативному тижневику DoRzeczy, хоч і скривився на вразливість українців та литовців, проте заявив, що «ніхто тут не говорить про зміну кордонів».

Заяву контроверсійного священика можна було б сприйняти за чисту монету, якби не один невеликий момент, який є ілюстрацією ширшої проблеми (тобто ставлення поляків до земель, втрачених після закінчення Другої світової війни). Отже, Ісакович-Залєський далі зазначив: «Ідею з кресовими мотивами я сприймаю як річ, покликану зміцнювати нас, поляків, у нашому корінні. Натомість зовсім інша справа в тому, що ці міста (Львів і Вільнюс – М.В.) – і то без згоди Польщі, про це союзники вирішували за нас – перебувають нині на теренах інших країн». Ці слова можуть бути інтерпретовані так: Львів і Вільнюс є польськими містами, які всупереч волі Польщі були позбавлені своєї природної польськості. Факт, що вони перебувають на теренах України чи Литві розглядається як історична випадковість чи історична несправедливість.

Така інтерпретація є доволі популярною серед україноскептичної частини польської правиці. Пов'язаний з націоналістичним Національним рухом (Ruch Narodowy) портал medianarodowe.com портал, коментуючи ситуацію з паспортами, писав, що «Україна є територіальним бенефіціаром агресії СРСР проти Польщі», а Львів нібито вперше в історії став українським містом внаслідок порушень міжнародного права радянцями.

Абстрагуючись від оцінки істинності цих тверджень, можна стверджувати, що вони засвідчують, присутнє в польському суспільстві сприйняття кресів як втрачених польських земель. Як місцевість, де, можливо, й жили українці, білоруси, литовці чи латиші, але вся цивілізація була створена польськими потугами. Цивілізаційний аспект переважає над етнічним і визначає як польський характер кресових земель, так і те, що після Другої світової війни ці терени мали стати частиною відродженої Польщі. Справедливості заради варто додати, що на загал (і на щастя) це не перекидається на політичні гасла.

Елементи патерналізму і кресо-сентименталізму з'являються також у поглядах осіб, котрі обіймають високі посади. Кілька місяців тому у книгарнях з'явилася книга професора Яна Жарина «Польська пам'ять», яка складається з серії публіцистичних текстів. Її автор є сенатором «Права і Справедливості», котрий як історик відіграє провідну роль у творенні політики пам'яті урядового табору. Таким чином проф. Жарин є навіть важливішою персоною, аніж Ісакович-Залєський, котрий диспонує певним соціальним капіталом. Погляди, репрезентовані сенатором ПіС в українському питанні, у багатьох аспектах не відрізняються від позиції ксьондза з Кракова, навіть якщо вони сформульовані у м'якшій формі. Креси для проф. Жарина є суттю польськості, а поляки без пам'яток у Вільнюсі та Львові взагалі не можуть вважатися поляками. Кресові землі – це також місце конфлікту між польськістю та внутрішніми й зовнішніми ворогами. Акцентування на антагонізмі не тільки з росіянами, але й з українцями та литовцями призводить до того, що зникає можливість показати кресову спадщину як елемент, який може об'єднувати. В очах проф. Жарина креси можуть бути винятково польською спадщиною.

Слідом за монополізацією кресової спадщини йде патерналізм. Професор Жарин, звичайно, має рацію, коли критикує Україну через непродуману політику пам'яті щодо ОУН і УПА. Не помиляється також, коли стверджує, що українська держава не впишеться у західноєвропейські традиції з ідеологією націоналізму. Водночас він пише: «Все вказує на те, що це польська сторона – заради власної безпеки – повинна не тільки стати на сторожі правди, але й взяти на себе роль вихователя нашого східного сусіда». Ця заява супроводжується практичною пропозицією на адресу українців, у якій сенатор ПіС подає пантеон українських героїв, котрі повинні сприяти примиренню з Польщею. Він охоплює не тільки українців, котрі врятували поляків від УПА на Волині, чи Симона Петлюру, котрий воював разом з Пілсудським проти більшовиків, а й козаків, котрі зрадили Богдана Хмельницького під Зборовом, і навіть нащадка донського козака Павла Миронова, котрий був вояком Армії Крайової... Чи такі постулати можуть слугувати основою для польсько-українського примирення? Чи можуть взагалі бути прийнятними для українців? Нехай це оцінять вони самі.

Спрощена одномірна картина історії польсько-українського прикордоння далеко не є домінуючою в Польщі. По українському боці, своєю чергою, замість «сформованих польською цивілізаціною потугою кресів», з’являється поняття «етнічних українських земель». По суті, сформована на зламі XIX i XX століть концепція етнічних земель опирається на досить вільне маніпулювання статистикою, щоб виправдати територіальні прагнення відповідних національних рухів. Таким чином, українські теоретики національного руху, як то Степан Рудницький, заявляють претензії на землі, які сягають від Нового Сонча до Каспійського моря і Кавказу. На цій величезній території українці нібито відігравали домінуючу роль. Щодо центральних регіонів, то це, звичайно, правда, але у випадку з прикордонням питання вже набагато складніше. Водночас, відповідно до візії «етнічних українських земель», поляки чи росіяни зображуються як народи невкорінені або як «польські й московські зайди».

Про те, що ця концепція є досить популярною у сучасній українській дійсності, свідчить недавня ініціатива перейменування київської вулиці Маршала Жукова на вулицю Кубанської України. Цю ідею підкинули члени Національного Корпусу, котрі стверджували під час обговорення пропозицій в КМДА, що кубанський етнос має стати «четвертою складовою української нації».

Але облишимо українсько-російське прикордоння, радикальних націоналістів і їхні експансіоністські постулати. Бо навіть коли ми звернемо увагу на інтерпретації, сформульовані поважнішими особами, то зауважимо функціонування спрощених схем та тлумачень. У своїй останній книзі, присвяченій польсько-українському конфлікту під час ІІ Світової війни, керівник УІНП Володимир В'ятрович цитує документ Крайової екзекутиви ОУН «Як і за що боремося з поляками?» від 1931 року, в якій націоналісти заявляли: «Українська нація бореться з поляками за право бути паном на рідній землі та по своїй волі розпоряджати собою у власній Українській Державі – проти устремлінь ворожої нам польської нації поневолити не свої українські землі».

В'ятрович, інтерпретуючи це пропагандистське джерело, стверджує, що метою ОУН було опанування винятково українських теренів. Проблема полягає в тому, що, навіть якщо твердження керівника УІНП були істинними (а вони такими не є, про що я детальніше напишу в наступній статті), то терени українсько-польського прикордоння, навіть з точки зору етнічної належності, зовсім не були винятково українськими. Наприклад, якщо ми приймемо наведену Володимиром Кубійовичем статистику щодо тридцятих років, то демографічні дані свідчать про те, що у Східній Галичині мешкає близько 60% українців (не кажучи вже про ситуацію в містах, де українці були в меншості). Тож складно майбутнього провідника Українського Центрального комітету звинуватили в упередженості на шкоду власному народу. Активісти ОУН зрештою послуговувалися категорією етнічної належності досить вільно, часто розглядаючи її як зручне виправдання для власних імперських постулатів, які сягали далеко, аж до Центральної Азії і Далекого Сходу.

Ще проблематичнішим виглядає термін «споконвічних етнічних українських земель», який теж функціонує в українському дискурсі. Бо що означає «споконвічність»? Бо якщо взяти для прикладу Крим – він є «споконвічно» татарською землею чи, точніше, готською (бо навряд чи російською чи, тим більше, українською)? Ця інтелектуальна дивовижа міститься, наприклад, у відповіді українських інтелектуалів на минулорічну ухвалу Сейму РП, в якій «Волинська трагедія» названо геноцидом (Звернення у зв'язку з порушенням парламентом Республіки Польща домовленостей щодо спільної оцінки польсько-українського протистояння у 1943-1945 роках). Це звернення підписали, зокрема, Леонід Кравчук, Дмитро Павличко, Левко Лук'яненко та Борис Тарасюк. Особи, котрі в українських дебатах відіграють не останню роль...

Зрештою використання категорії «етнічних земель», пов'язане зі спокусою розділити збройні змагання українців на «добрі», які велися на «етнічних землях», і «погані», які мали місце за їхніми межами. У крайній формі це призводить до релятивізації масових вбивств поляків, скоєних УПА, і/або прийняття історичного фаталізму. Кілька років тому археолог Леонід Залізняк, полемізуючи на шпальтах «Історичної правди» з критичним щодо УПА професором Ярославом Грицаком, писав: «Волинська трагедія була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі». У такому трактуванні зникає питання про відповідальність конкретних осіб та організацій за вчинення масових вбивств, адже вони продиктовані історичною необхідністю.

Поняття «польських кресів» та «українських етнічних земель» посутньо напрочуд схожі. Обидва спрощують те, що було складним і різноманітним. Ось чому мені не подобається ідея помістити ілюстрацію каплиці з Меморіалу львівських орлят у польському паспорті. Це місце, звичайно, відіграє важливу роль у польській пам'яті та історії, але в цьому конкретному контексті це сприяє зміцненню одновимірного погляду на польсько-українське прикордоння. Я б радше хотів, щоб польські школярі, котрі, згідно зі запланованою реформою освітньої програми поїдуть на екскурсію до Львова, відвідали б собор св. Юра чи могилу Івана Франка. Але було б добре, щоб у музеї «Тюрма на Лонцького» розповідали й про інших жертв цього місця, а не лише про українських націоналістів...

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук