“Русскій мір” і туга за райхом

У кожного кровопролиття завжди є дуже зворушлива, дуже сентиментальна причина. Люди вбивають не з жорстокості, а від сентиментальності.

Несподівано відкрив це для себе, коли мій добрий знайомий із дуже сентиментальних причин став… убивцею. Але тоді я не узагальнив. Сприйняв це як випадок. Але потім, якось розмірковуючи, зрозумів, що інакше і не буває. Усі масові вбивства і війни розпочиналися через сентиментальність, яка є найнебезпечнішим почуттям, що може оволодіти людьми.

Чому ж про це мало говорять? Тому що майже ніколи не пов’язують. Адже між сентиментальністю і жорстокістю є часова відстань. Перетворення відбувається повільно. І я повертаюся до цієї думки щоразу, коли чую про якусь зворушливу політичну ідею. Зворушливість, «справедливість» ідеї і є ознакою майбутньої небезпеки. Що більше зворушливості, то сильніше щемить серце, то більше небезпеки.

З цього погляду цікаві політичні диспути. Цікаві в них не аргументи (часто кволі та примітивні) і не постаті.  А те, що  вогняними борцями за правду, зворушливими ображеними жертвами, завжди почуваються обидві сторони конфлікту. 

Таємна схожість того, що схожим себе не вважає, завжди вабить, дражнить розум.  І коли проблиск  такої несподіваної, але тотальної схожості знаходиш, завжди відчуваєш задоволення.  Наразі актуальною є розмова про скромну чарівність імперії, цикли її подихів і про те, що на руїнах імперії люди почуваються несподівано однаково. І в цьому завжди багато ґрунту для сентиментальності.  Спочатку згадаємо про німців двадцятих-тридцятих років, які опинилися за межами звичного німецького світу. Опинилися в чужих і незрозумілих національних країнах. Цей досвід довоєнних німецькомовних Чернівців,  які раптово стали румунським містом, подібний на досвід будь-якого російськомовного міста в Україні.

На Буковині жило багато німців, залишили надцікаві спогади про цей період. Надцікавими вони є тому, що вони не про війну (про це згадувати не любили). Вони про те, як жили до неї і що відчували (саме це нас цікавить).  Дехто з цих мемуаристів (фон Реццорі) навіть став класиком німецькомовної літератури.

Цілком нормальні люди, які на думці не мали когось убивати. Ви не знайдете жодного натяку на жорстокість у їхніх спогадах. Але… ви обов’язково знайдете там безліч ностальгійних спогадів про імперію. Спогади почесного громадянина Чернівців та австрійського Клагенфурту Георга Дроздовського – це плач за імперією, найбільш сентиментальна і зворушлива сцена цих мемуарів: коли українець, німець і поляк співають австрійський гімн у передмісті  Цецино після лижної прогулянки просто від того, що нахлинули світлі почуття. Вони почуваються так, ніби справедливість відновлено, і нема безладу, корупції, падіння моралі – коротше, усього, що пов’язано з цими національними державами. І до тих, хто співає, навіть виходить румун-лісник (представник нової панівної нації) і каже щось співчутливе. Таких сцен (відчутно символічних) у Дроздовського чимало, як і майже неприхованої насмішки над новими господарями життя – корупціонерами, нуворишами, малоосвіченими чиновниками – усім тим, що пов’язано з національною державою (Румунією).

Читаєш Дроздовського і думаєш: людина має рацію. І справді, чим погана імперія? Це слово у нас стало лякалочкою. Ніхто не думає, що воно означає. А якщо взяти по суті?

Імперська культура завжди потужніша і цікавіша, ніж культура маленької національної країни. Це зрозуміло. Пафос мирного співжиття різних народів і релігій під одним державним дахом може приваблювати людину набагато більше, ніж уявне щастя у державі з панівною нацією, релігією тощо. Розподіл на нації сам по собі для багатьох є досить умовним, і надто велика увага до цього питання є ознакою невігластва, відлуння дикунських часів, коли належність до племені значила надто багато. Ну, і так далі.

В імперії – більше можливості реалізуватися, більше масштабних проектів, більше потужних підприємств – усього більше… Крім того, в тій імперії (ми зараз про Австро-Угорщину) все було впорядковане, там не так брали хабарі. Гімн не здавався дивацьким і трохи смішним, а ГОЛОВНЕ – німці там почувалися пречудово, вони могли реалізуватися  повною мірою і почуватися господарями. Звісно, буковинські німці тридцятих мали у кишені сотні жартів щодо національної Румунії, яку, на їхню думку, і порівняти не можна зі зруйнованою Габсбурзькою імперією. Це були жарти про хабарництво, про мовну політику Румунії – тисяча жартів, про національну пиху – тисяча і один жарт. І вони, можливо, мали рацію. Точно мали рацію.

Але на цьому сентименті, сентименті розділених родин, зворушливого болю за зруйнованим німецьким світом і виїхав на політичний Олімп … Адольф Гітлер. Для цього не потрібно було, щоб німці були жорстокими – вони мали бути сентиментальними. Наступний логічний крок, якщо ти шкодуєш за чимось прекрасним, якщо в тебе болить серце за справедливість – повернути цю справедливість, відновити прекрасне, гармонію у світі. І ось тут, зрозуміло, починається бійня. Хто у цьому більше винний – німці чи ті, хто влаштував їм не дуже веселе життя, – це вже питання для диспутів після бійні. Але сама картинка була такою. 

Сентиментальність перетворюється на жорстокість. Треба сказати, що біль німців був справжнім. Це був біль мільйонів нереалізованих зламаних доль. Наприклад, королівська Румунія (Республіка Польща та інші) не зробила жодного кроку, щоб це було якось по-іншому. Навпаки, вони кайфували від нових можливостей, від панівного становища. Про все це ви можете почитати в іншого буковинця – фон Реццорі (актор, письменник, кіносценарист), який згадує свою аристократичну родину як людей тотальної життєвої нереалізованості, доль, що не відбулися, талановитих людей, які прожили безталанне життя. Навіть смерть своєї сестри, яка померла, коли їй не виповнилося і тридцяти років, барон пов’язує з тією самою неможливістю реалізації долі: його сестра надто хотіла жити по-іншому, тому перестала жити взагалі. Звідси, на думку барона, - її раптовий рак. У барона були сентиментальні причини для помсти цьому дивно влаштованому світові, і для сентименту до старої Австрії. Ось, що він пише у спогадах:

Нехай легендарна Габсбурзька імперія зникла, але ми продовжували почуватися австрійцями. Хоча в нашій родині була й італійська, й ірландська кров, ми почувалися німцями, адже ми – діти імперії. Настрої взагалі сильніші за думки. Вони набагато довговічніші. Цю одвічну тугу за райхом ми відчували і на румунській землі. Тим більше, її теперішній король належав до династії Гогенцолернів. Що може бути чистішим і святішим від туги за великою Римською імперією німецької нації, імперією Карла Великого, яку відчувають німецькі юнаки не тільки на Рейні, але і вздовж Дунаю і тут, у мальовничому буковинському куточку.

До честі Реццорі, треба сказати, що насправді він іронізував. Він сміявся. Він чудово зрозумів, що це – пастка. Але якби у нього було хоч трохи сентиментальності, хоч трішки більше співчуття до загальних стереотипів, він би пішов в окопи, як мільйони німців. А так він «закосив» від військової служби і пречудово дожив до старості. Очевидно, тоді всі вважали, що у нього нема «честі», «совісті», «серця» тощо, що він не любить батьківщини. Усіх це дратувало. Однак Реццорі чітко усвідомлював, що чекати від натовпу або держави, щоб вона стала провідником до щастя, – безглузда затія. Натовп не знає до нього дороги. Спроба повернути час, зруйновану гармонію з допомогою того ж натовпу – небезпечна ілюзія, яка призведе до ще більших неприємностей. Він обрав свою стратегію. Про неї можна говорити багато. Але її підґрунтя – не сентиментальність, а гумор, хитрість, непіддаваність  загальному гіпнозу, вміння приймати обставини і повертати їх на свою користь. Він прожив більш вдале життя, ніж його батьки. 

До чого це я? До того, що це – вічна історія, на жаль. Або, принаймні, це історія, яка повторюється.  Візьміть цей текст і замість імперії Габсбургів напишіть «Радянська імперія», а замість королівська Румунія – «Сучасна Україна». Вас не насторожує збіг настроїв? Ці ж нереалізовані долі колишніх дітей імперії,  людей, вихованих  на її цінностях, те саме обурення новими господарями життя – хабарниками, нуворишами, малоосвіченими чиновниками. Схожі жарти над дикунськими порядками, над мовною політикою, над корупцією. Так само поламані долі й спогади про те, що могло бути по-іншому. Ким почуваються у цій новій реальності діти радянської імперії? І вони також праві. Держава Україна особливо не ворушиться, щоб відбулися їхні долі, втім вона за інших не дбає. Хто прийде на владний Олімп на цьому сентименті колишніх дітей імперії, ми ще побачимо. Янукович, можливо, лише репетиція.  І хто буде у цьому винний? Питання для диспутів.

Сентиментальна «рятівна» ідея «Русского міра» вже народилася. На щастя, у сучасному світі, здається мені, менше сентиментальності. І більше рятівного цинізму і здорового егоїзму. Й історія не повториться.

Отже, наостанок. Знову-таки про сентиментальність. Як тільки ви відчуєте жалість до своєї долі (тим більше, до долі народу), просякнете ненавистю до несправедливого устрою, отримаєте «своє» бачення справедливості – згадайте всіх ваших попередників, починаючи від організаторів хрестових походів за звільнення Гроба Господнього і закінчуючи чимось сучасним, але таким же сентиментальним і натхненним. І подумайте, що знайшли ці борці – щастя чи знівечену долю? Цікаво, чому? Ну, з “Русскім міром”  та “Німецьким світом” ситуацію з’ясували. Однак, звісно, є «справжні» ідеї. Ви ж відчуваєте прилив сентиментальності при думці про соборну Україну, десь так від Сяну до Дону. Про Донецьку область, Одесу і Крим, що розмовляють солов’їною. У вас навертаються сльози. Це справжнє почуття? Ви дійшли до нього самі? Вам ніхто не навіював? Це щось зовсім окреме? Ну, хай щастить.