Самоідентифікація Петра Коробчука

Петро Коробчук не належить до занадто гучних поетів у нашому літературному просторі. Та й в анотаціях до його збірок про нього йдеться як про віршника. Можливо, це така самоідентифікація. Так чи інак, віршник Петро Коробчук є потужним поетом нашої сучасності. Народився він 14 лютого 1956 року у селі Покащів на Волині. Живе в Луцьку.

Етапною і на цей час підсумковою (у проміжному сенсі, звісно) є його збірка «Боса флейта», але вона аж ніяк не є вибраним (до речі, підназву «Вибране» Коробчук грайливо дав своїй дебютній збірці).

Петро Коробчук доти вже видав поетичні зірки «Загальний вагон» (2001), «Рецидив» (2003) і «Гіллясте лице» (2004), «Архівотека, або Книжечка для себе» (остання побачила світ наприкінці цього року), збірку переспівів і перекладів «Сова на книжковій шафі» (2006). Свої рецензії та статті Петро Коробчук видав під назвою «Авалон та інші території» (2007). До тієї книжки увійшли матеріали, написані й опубліковані і під власним ім’ям-прізвищем, і під численними псевдонімами (Павло Алепський, Орест Білецький, Андрій Вахненко, Григорій Горицвіт, Антін Грицуняк, Григорій Лемеша, Олекса Деревій, Денис Оселейок, Лаврін Іваш, Назарій Зарубинецький, Теофіл Котермак, Лукаш Луцький, Флоріан Ринський, Назар Сташків, Петро Утеклий, Ярема Цвинтарюк). Як бачимо, для його світовідчуття є властивим примірянням масок.

Петро Коробчук у першому ж творі збірки «Боса флейта» (що називається «Вірш трикрапковий») використовує теж калейдоскоп масок, залучає сюжети з історії поезії, вплітаючи в свій самоідентифікаційний вірш алюзії з Кобзаря, Каменяра, Лесі, Антонича:

…І хрущем я не був… І на вишнях не жив…

І скали не лупáв… І досвітніх

не засвічував… í не жадав тиражів

у масштабах, скажімо, всесвітніх…

 

…Але знаю одне, але знаю одне –

Муза спати вночі не давала…

…Єрихонно над ліжком будила мене,

нещадимо тягнула з дивана…

 

…О нечистій минуті відьом, упирів –

припинала галерно до столу,

до пера, до паперу… Я горньо горів,

я вулканив – Везувій достоту…

 

…Я тремтів, наче сóсна пісенна, немов

самоспалення здійснював мужнє…

…І волали слова: «Горимо! Горимо!

Та вгамуй же огень свій! Вгамуй же!..»

 

…Час – найліпший пожежник… По-во-

лі втишилась пристрасть отá вся…

…Маю гроші на їдло, читво і питво,

маю й тугу – без Музи зостався…

 

…Котить ліньки й поволечки лагідний Стир…

…В зблисках-виблисках хвильки фонем…

 

…Сподіваюсь: Господь мої вірші простить,

Як Філянському М…

Мабуть, останньому персонажеві цього вірша (Миколі Філянському) Петро Коробчук приписав слова Павла Тичини «Господь стихи простить», а можливо, використав критичне висловлювання з рецензії Михайла Коцюбинського на збірку Філянського: «Будемо мати надію, що в день останнього суду Господь Бог простить поетові його гріхи і не згадає його віршів».

Так чи інак, виглядає на те, що Петро Коробчук поєднує тут різних ліричних героїв, і це теж певним чином сприяє тій же самоідентифікації автора. Зрештою, ліричний герой є багатоликим і багатогранним, він, звісно, не ідентичний з автором, навіть входить із ним у конфронтацію, як-от у вірші Назара Гончара «Non credo»: «Вам являюся / не із відкритим лицем / а під маскою ліричного героя / що / повстає проти мене / і з мого лиця / хоче зірватися». Такий ліричний герой, за словами Вадима Лесича, «із-під маски / трагічно кривиться». На думку Бориса Ейхенбаума, обличчя поета в поезії – маска, а що менше на ньому гриму, то різкішим є відчуття контрасту. Петро Карманський, звертаючись у вірші «До поета» до себе самого (чи до узагальненого поета, або ж до Степана Чернецького, слова якого інтертекстуально вплітає у власний твір), писав: «Вдягни блазенський стрій, лице сховай під маску / Упідлення в брехні…». Маска теж може бути певним виявом самоідентифікації.

Трапляються у «Босій флейті» й вірші з попередніх збірок, проте сама ця збірка вибраним не є. Автор у свою нову збірку вводить вірші з попередніх, – і це не лише його священне право чи вибір (навмисна тавтологічна алюзія до вибраного), але й засіб самоідентифікації.

А от уже стосовно переспівів і перекладів, уміщених у «Босій флейті», то вони є дослівно вибраними із переспівно-перекладної збірки «Сова на книжковій шафі». Точніше, автор взяв з кожного автора по одній поезії. А вибрано переспіви й переклади з таких мов: кримськотатарська (Номан Челебіджихан, Джеміль Керменчиклі, Бекір Чобан-заде, Ешфер Шем’ї-заде, Сервер Турупчи, Рустем Муедін, Дженгіз Дагджи, Шер’ян Алі, Решид Меміш, Сейран Сулейман), білоруська (Уладзімір Караткєвіч), російська (Йосиф Бродський, Александр Кушнєр), есперанто (Ґеральдо Маттош, Людмила Євсєєва). Припускаю, що кримськотатарська домінанта в інтерпретаційному чи трансляторському доробку Петра Коробчука присутня завдяки його дружбі з чудовим поетом і тюркологом Миколою Мірошниченком (1946-2009), із яким мене теж поєднувала тісна дружба.

Є у цій збірці Петра Коробчука вірш, який заодно винесено на четверту сторінку обкладинки, тож вважатимемо його останнім віршем збірки:

ти входиш у десятку найкращих

ну як тобі в десятці найкращих?

 

ти входиш у сотню найкращих

ну як тобі в сотні найкращих?

 

ти входиш у тисячу найкращих

ну як тобі в тисячі найкращих?

 

ти входиш у

ну як тобі в

Скромно і зі смаком, так би мовити. Скромність штудерного поета та смак вишуканого трудівника. Гадаю, що Петрові Коробчуку комфортно там, куди він входить. Зрештою, він вже стійко й чіпко увійшов в українську поезію, в її живодайні простори. Він уже гідний лаврового вінця.

Коробчук П. Боса флейта: поезії, переклади/переспіви – Луцьк: Твердиня, 2011. – 376 с.