Сергій Данченко.Сила внутрішніх переконань

Якось так вийшло, що всі молоді заньківчани 1960-х були моїми друзями: Стригун, Ступка, Глухий, Брилинський, Козак. Та й не тільки вони. Ми часто зустрічалися – насамперед у художній редакції Львівського телебачення, куди їх запрошували для участі в передачах Поетичного театру, в телепостановках. А от з їхнім близьким другом Сергієм Данченком зблизилися пізніше.

Певно, тому, що він був режисером, а телебачення мало режисерів своїх. І все ж час до часу ми сходилися ближче – на обговоренні вистав, та й у Клубі творчої молоді. Пригадую і його сорокаріччя, був я на тих урочистостях поміж небагатьох вибраних.

Весь сенс існування людини у світі – це духовне самовдосконалення. Наскільки воно НЕ відбувається, настільки можна сказати, що людство своє існування програло.

Сергій Данченко

Бо на початках нашого знайомства Сергій ще був геологом. Так вирішив сам, трохи не порахувавшись із намаганням батьків, прекрасних акторів. Вступив на геологічний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка. І вже після кількох років праці у геологічних розвідках відчув душевний неспокій. Щось із одвічного: забракло щастя. Бо, як пізніше визначиться сам, хоча абсолютне щастя майже неможливе, та є короткі творені власною працею миті. Кожну таку мить людина творить власними зусиллями і блаженствує у ній. Майже що за Сковородою – із трактатів про “Сродну працю”.

Із написаного про Сергія Данченка той час захоплення геологією виглядає як щось проминуще. І якщо пізніших його вчителів-театралів легко назвуть поіменно, то прізвища його геологічних провідників фактично не згадують. А дарма, бо це ж був пізніший славнозвісний ректор Львівського університету Євген Лазаренко, це був професор Володимир Калюжний. Я знав їх близько, тож відзначу, що це були люди із глибинними переконаннями українства. І для мене є беззаперечним, що своє  кредо театральних традицій він формував насамперед із суворих моральних засад, тому й пізніше був виваженішим у показній боротьбі із “шарованщиною” – адже вмів відрізняти зерно від полови.

Театральна родина: дід, мати, батько і Сергій (1950-ті роки)

І все ж після геологічної освіти Сергій Данченко з рішучістю здобуває освіту театральну, саме режисерську, у Київському державному інституті театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого.

Перші дві його постановки на Заньківчанській сцені стали не тільки проблемними, а й визначальними. Я чомусь мало пригадую першу з них,  за драмою В. Розова “В дорозі”, хоча точно знаю, що був на одній із репетицій. Але його “Маклена Граса” досі виринає в моїй уяві, наснажена цілим набором несподіванок – від самого драматургічного матеріалу до акторських удач, режисерських знахідок, музичного й художнього оформлення.

Це була не перша спроба поновити знакову курбасівську драматургію на заньківчанській сцені. Кілька років перед тим свою дипломну роботу “Отак загинув Гуска” за драмою Миколи Куліша мав поставити Лесь Танюк. Вони тоді разом із художником вистави Аллою Горською буквально збурили театральний Львів. Але далі ширшого телевізійного анонсу справа не пішла, компартійні посадовці були невблаганними : “У жодному разі!..”

Але ж у тодішній ідеологічній практиці горезвісне чергування заморозків і відлиг продовжувалося.

Вистава “Маклена Граса” виявилася направду вибуховою. Молодий режисер поєднав у ній досвід ще курбасівськиїх часів із запалом шістдесятництва, переконаним виразником яких був сам. І от поряд із начеб реліктом минулої епохи актором-ветераном Борисом Романицьким цілу крутоверть новочасних пристрастей здіймають на сцені молоді: Лариса Кадирова, Таїсія Литвиненко, Володимир Глухий...

“...Ступає Граса-Романицький важко, тіло майже нерухоме. Втомлений погляд зупиняється на доньці Маклені-Литвиненко. Довга пауза.

– Ну як? – запитує донька.

– Фабрика таки закрита. І нас усіх звільнили... – безпорадно розвів руками старий Граса, ніби хитнувшись від страшної звістки...”– це зі спогаду Юліана Турчина.

Напруга посилюється, кульмінаційні сплески чергуються – від сцени, коли збанкрутілий Зброжек умовляє Грасу вбити його за 500 злотих, до сцени  із Володимиром Глухим біля собачої будки...

Потім були більш ніж успішні “Прапороносці” – з ексклюзивним дозволом Олеся Гончара. У виставі, окрім низки вражаючих знахідок, була ще одна несподіванка: музичне оформлення, здійснене композитором-пісенником Володимиром Івасюком, і в ньому – пісні на тексти самого письменника, збережені ще із фронтового блокнота. І коли при фіналі вистави дужі й поставні Віталій Розстальний із Анатолієм Хостікоєвим заспівали “Цілую, впавши на коліна, своє полкове знамено...”, зал був буквально зачарований.

Наче знаючи театральне життя із багатого досвіду своїх батьків, молодий режисер сам зіткнеться із проблемами, які годі вирішити. Насамперед – це розподіл ролей, підбір відповідних акторів, коли майже кожен претендує на певну центральну роль. Пізніше поскаржиться одному з репортерів-театрознавців: “Спочатку мені справді було важко звикнути до якоїсь тотальної жіночої психології... було навіть страшно – нема ж на кого покластися, довіритися нема кому!..” Навіть сприймаючи це як певні перебільшення, розумієш неофіта.

І все ж саме у заньківчанських стінах утворилася відповідна до шістдесятництва атмосфера. Про це колега Сергія Данченка Федір Стригун, також небуденна особистість, пізніше скаже: “З приходом Сергія Данченка і групи молодих акторів ідеї шістдесятників природно й нерозривно зрослися з ідеями Корольчука, Романицького, Яременка, Козачковського...  Всіх вже неможливо було роз’єднати, бо нова думка потрапила  на добре зораний старий ґрунт, що стався просто художній вибух...”

Із надривною ситуацією зітнеться пізніше, коли готуватиме до оновленої постановки “Украдене щастя” і дійде переконання, що конфлікт треба трактувати зовсім по-іншому: Микола не слабий і забитий, згорблений і зневірений – він міцний одвічною селянською впертістю, потаємною силою, він і за фізичними даними рівня жандармові. І тут напруга сягає незнаних досі височин!

Тож попри всю симпатію до давнього колеги Володимира Глухого режисер вирішує відмовитися від його послуг з розробкою започаткованого ще А. Бучмою образу: на сцені мають зітнутися дві сили! У враженого Глухого все ж стане сили передати новим виконавцям щось зі своїх знахідок у розробці образа – але прірви частковими спробами не перескочиш...  

Коли ситуація досягла апогею, й  режисера таки запитали: як слід розуміти усунення Глухого від ролі? Він відповів: “Як прикрість”. Хоча це не вичерпує ситуації.

Я був присутній на громадському обговоренні постановки “Камінного господаря” за Лесею Українкою – після генеральної репетиції. Пристрасті розпалилися головно довкруж проблеми, яка все ж була визначальною: як слід трактувати саме таку поведінку героїв: як свідому волю чи сваволю? Данченко аж наприкінці дискусії висловився: як Вищу Силу. Тобто як Долю, яка обрала нам саме такий шлях.

Власне, і наступний доленосний крок Сергія Данченка важко назвати планованим вибором: столичні посадовці вирішили  розбудити від летаргічного сну центральний театр країни – київський імені Івана Франка. Для цього потрібно свіжої крові, перспективних ідей, гарячих душ.

Мова зайшла про довготермінове відрядження до Києва саме молодого режисера, і то не самого, а й з додатком кількох найперспективніших молодих акторів, на його вибір. І Сергій Данченко зважився. Щоправда, він ставив певні вимоги – щодо репертуарної політики, міри втручання високопосадовців у творчий процес, зайнятості акторів. Із ним вирушили – насамперед окрилений небуденними успіхами Богдан Ступка,  Віталій Ростальний і Анатолій Хостікоєв, Лариса Кадирова і Наталка Лотоцька. Мав би бути ще Богдан Козак та подружжя Стригун-Литвиненко, але вони вирішили залишитися у Львові, були на те причини. Зрештою, не скажеш, що прогадали: їхня творча доля склалася у Львові досить-таки вдало.

А далі – те, що йшло поза нашими можливостями бачити і оцінювати вочевидь. Але ж преса, громадська опінія, радіо, голубий екран не змусили нас губитися у здогадках, як там і що: столичний старт нового художнього керівника театру був просто успішний!

Знаємо напевно, що він і далі дотримувався принципів та вироблених ідейно-художніх засад у своїй направду нелегкій праці. Праці не лише як художнього керівника театру, а й професора Театрального інституту.

Що це значить? А це значить визнання творчих систем великих попередників, зокрема Станіславського, Курбаса чи Брехта – але як відбір і поєднання відповідних засад. Бачити своє і не силувати творчий процес. Не побоявшись визнати “не своїми” Островського чи Тобілевича, Данченко орієнтувався на сучасний авангард, хоча й модернізм також сприймав виважено: “Справжнє Мистецтво – це молитовність, це покладання себе на вівтар...”

Зрештою, із російської класики за данченківські роки на франківській сцені поставили дві чи три вистави. Із них своєрідна за художніми рішеннями – “Дядя Ваня”, яку із захватом оцінила московська театральна публіка та удостоїли високої союзної  нагороди.

Варта згадки й поставлена майже водночас “Загибель ескадри” – з переакцентуванням багатьох ключових митей, що наблизило її до ідеалів визвольних змагань, може, і всупереч авторському задумові О. Корнійчука.

Тоді ж на сцену прийшли Ібсен, Гофман, Ануй, Дорст, долучився до них і Е. Іонеску – це поряд із Шекспіром, Шолом-Алейхемом.

Наприкінці статті хотілося б навести кілька цікавих афоризмів Сергія Данченка, зафіксованих у спеціально створеній про нього книзі:

- Це виглядає зовсім нелогічним: моральність творить хліб, а хліб – мораль. А це – паралельні шляхи. Якщо ж вони розходяться, тут уже нічим не зарадиш...

- Традиція – не набір нехай навіть найкращих формальних ознак, що були закладені попередниками. Традиція – це, скоріше, комплекс певних моральних та художніх принципів...

- Митець ні на мить не повинен забувати: те,  що вчора було відкритим, звичне сьогодні й архаїчне завтра...

- Злободенність – категорія, яка взагалі суперечить природі театру...

- Я хочу бачити поетичне ставлення до світу, до життя взагалі, відчуття того, що ми є часткою чогось більшого, величезного, і водночас, кожен з нас утримує в собі цілий світ...

Може, над цим і задумаємося глибше.