Ще раз про «перли» та «свиней»…

Хто з вчорашніх інтелектуалів вибачився перед мільйонами українців за те, що вони, повіривши їм, у вільній Україні стали заробітчанами, безробітними, бомжами?

Добродій Павлів у тексті «Про львівські «перли» і «свиней» заторкнув тему, болючу для кожної людини творчої праці наших днів. Своєрідний показник її актуальності - поява серед учасників форумного обговорення п. Я.Грицака. Фактом, дошкульним навіть для цього шанованого автора є те, що присутність у львівській громаді чималого гурту творчо активних людей слабо позначається на загальній духовній атмосфері міста, культурі його мешканців, рівні управлінських рішень тощо. Чому так? В.Павлів нібито висуває «робочу гіпотезу» - інтелектуали, мовляв, побоюються гуртування із собі подібними, аби ті не «поцупили» їхні ідеї та напрацювання. Висуває - й... не дає однозначної відповіді на питання, чи саме з цієї причини творчі зусилля нераз виявляються схожими на «метання перлів» відомо перед ким.

Ізоляція творчого прошарку як від владно-бізнесових чинників, так і від ширших верств національного загалу - явище далеко не місцевого значення. Адже попри гучні запевнення в протилежному, в інформаційному суспільстві панує аж ніяк не інтелект. Принаймні, про панівне становище останнього не свідчать ні бум споживацтва, ні рекламна істерія й навала «маскульту», ні очевидний брак великих постатей з-поміж сучасних науковців та митців, ні, зрештою, особисті «історії успіху» тих достойників, які при нагоді роблять тіпа інтелектуальні заморочки про «економіку знань», «інноваційний шлях розвитку» і т. ін. Причому вітчизняні «проФФесори» мало чим відрізняються від лідерів деяких світових суперпотуг...

Для українського творчого прошарку тягар згаданої ізоляції незмірно важчає внаслідок периферійного становища України в сучасному глобалізованому світі, через яке їй не дозволено (посуттєво, а інколи й «прямим текстом») розвивати чимало галузей інтелектуального виробництва. Приміром, розробляти власні літаки (хоч які конкурентоспроможні в небі) чи плекати пам'ять про трагедію Голодомору... А що таке тоді Галичина, як не периферія периферії, об'єкт утисків та дискримінацій з боку столичного Києва та постачальник мозкового ресурсу для нього ж, коханого та омріяного в наших незалежницьких снах-фантазіях?..

Але менше зі світовими тенденціями - пониження й ізолювання творчого прошарку в сучасній Галичині мають, на жаль, задосить суто внутрішніх причин. Бо наша «оригінальна» модель первинного нагромадження капіталу (коштом знищення високотехнологічних виробництв та дослідницьких комплексів, хоч яких недосконалих за світовими мірками, та приватизаційно-кримінального «бєспрєдєла») виштовхнула на верхи соціальної піраміди плеяду цинічних невігласів. Демонстрування своєї зверхності над носіями «традиційних» цінностей, зокрема інтелекту, стало для багатьох із них однією з форм самоствердження, психологічною компенсацією за очевидну невідповідність власної персони новоздобутому статусові.

Приклад виявився заразливим і для широкого загалу, котрий, зізнаймося в цьому самі собі, крім ницих інстинктів мав свої вагомі підстави для відчуженого ставлення до носіїв інтелекту. Чи не вони, високочолі письменники й науковці, першими закликали цей загал постати проти облуди й свавілля комуністичного режиму, за реформи, демократію, волю України? Повстали, виконали їхню програму «по максимуму» - й до чого прийшли у висліді? Наскільки різними виявилися після цього повстання долі вчорашніх кумирів вічевих громад і «людей із натовпу»! Хто з тих перших бодай вибачився перед своїми вчорашніми соратниками по боротьбі, які у вільній Україні стали заробітчанами, безробітними, бомжами? Хто вибачився за інші, вочевидь помилкові, ініціативи інтелектуалів, як-от, приміром, підтримка Є.Марчука в президентській кампанії 1999-го? Хто потрудився подати скільки-небудь глибокий аналіз причин нашого карколомного падіння? Чи ж дивно, що загал, нераз обпечений на невдалому досвіді політичних змагань з подачі інтелектуалів, тепер «підсів на голку» з маскульту й воліє дистанціюватися від мудрих ідей?

Та якими б не були причини, наслідок очевидний - коротшає радіус впливу на соціальне середовище творчої думки, дедалі більше витворів останньої виявляються «пострілами в повітря», не спричинюючи жодних ментальних чи поведінкових наслідків. Хто направду потребує зміни такої ситуації - людство, на яке чигає гуманітарна катастрофа; місцева громада, чиї ресурси можуть бути задіяні більш ефективно чи... самі тільки представники творчої меншості, котрим загрожує остаточна втрата статусу? Питання, звичайно ж, цікаве, але чи аж таке визначальне для нашого пошуку? Найменша з названих потреб теж варта зусиль...

Отже, традиційне слов'янське «що робити?». Дехто з учасників дискусії згадав був про гуртки, щоб одразу ж спростувати цю ідею - мовляв, усе знов зведеться до безплідної говорильні. Що ж, «говорильні» бувають різними. Для справді творчої людини обмін думками з колегами ніколи не є марною витратою часу. Однак мотивами творчості, нераз єдиними бувають і заробляння грошей, виконання чийогось замовлення, збільшення кількості публікацій тощо. Цього штибу інтелектуали обговорень справді не потребують, тому регламент гуртка мусить передбачати ефективний відсів випадкових людей. Далі, техніка обговорення має мінімалізовувати можливості зациклювання дискусій, виникнення сварок, «перетягання ковдри на себе» та інших «технологій» перетворення плідної праці на товчення води в ступі. «Монологічне» мислення, на яке нарікає В.Павлів, виникає з різних причин, проте за вітчизняних умов головною з них є надмір уваги до соціального статусу опонентів. Тому звичні розклади типу «я завкафедри, а ти лише аспірант» абощо мають бути залишені за дверима дискусійних залів.

За названих умов неформальний гурток інтелектуалів може роками залишатися цікавим та ефективним, але... лише гуртком, себто замкненою в собі спільнотою. Усіх творчих інтелектуалів Львова (у дусі Павліва) вистачить щонайбільше на десяток таких гуртків. Чи є перспективи їхнього розширення? Маючи певний досвід гурткового спілкування, автор із подивом відзначає, що учасниками таких гуртків майже ніколи не бували інженери, медики, вчителі, представники «точних» наук, а участь держслужбовців, громадських активістів, священнослужителів залишалася щонайбільше епізодичною. Представників означених вище професій (крім хіба громадських активістів) не видно й серед авторів «інтелектуальних» часописів... Між тим, за логікою, названі категорії осіб мусили би бути основними «споживачами» творчої продукції філософів, соціологів та інших «гуманітаріїв» (як розумію, В.Павлів під «інтелектуалами» має на увазі саме останніх), формуючи той плідний ґрунт, на якому проростатимуть їхні ідеї, набуватиме авторитету, а відтак дієвості їхня позиція... хоча б із приводу встановлення пластикових вікон у старовинних кам'яницях.

Чи був «говорильнею» гурток «Руська трійця»? Риторичне питання, чи не так. Гаразд, а кому, насамперед, була адресована творча продукція цього об'єднання, як і численних інших об'єднань інтелектуалів старої Галичини? Священикам, адвокатам, повітовим лікарям, гімназійним професорам... Відновлення повноформатності інтелектуального простору, з якого не будуть виключені (на моці хоч яких «поважних» причин) окремі його пласти й фрагменти - запорука зростання авторитету гуманітарних інтелектуалів та надання їхній думці суспільної вагомості. Водночас це й передумова діалогу з «неінтелектуальними» прошарками суспільства - робітництвом, службовцями, працівниками торгівлі тощо. Адже, панове інтелектуали, ці останні теж мешкають не на окремій планеті, а таки в нашому з вами місті!

Фото з сайту perfiq.net