Що, якби не Січові стрільці?

Що, якби не Січові стрільці? Чи виникла б УПА на Волині, якби 20 років до того стрільці не створили там перші українські школи? Чи була б ЗУНР, якби колишні усуси не проявили рішучість під час Листопадового чину?

Хто був добровольцями УСС, як їх вишколювали, чому дозволили українські елементи на однострої, у чому феномен стрілецької творчости? У «Без брому» розмова з доктором політичних наук та дослідником теми Миколою Лазаровичем.

Програма «Без брому» – спільний проект ZAXID.NET та журналу «Локальна історія», в якому щотижня обговорюються складні історичні теми.

Доброго дня, пане Миколо. Дякую, що ви з нами. Повертаємось на майже сто років, серпень 1914-го, Перша світова війна. У складі австро-угорської армії з’являється легіон Українських січових стрільців. Наскільки ця річ була виняткова, спорадична, з'явилася нізвідки? Чи можемо говорити про ідейні підґрунтя і передумови, які витікали з процесів кількох десятиліть перед тим?

Ми матимемо рацію, якщо почнемо говорити про середину ХІХ століття. Бо саме з того часу, з часів революції 1848-49 років, починається відродження Галичини. Була створена Головна Руська Рада, яка сказала, що синьо-жовтий прапор – це наш прапор, що українці в Галичині і Наддніпрянщині – один народ.

Коли почали зводити наші ймення до одного показника. Бо раніше чимало українців у селах Галичини не знали, що вони українці, – вони були русинами, це наше споконвічне ім'я.

А далі почали працювати місцеві інтелектуали, головним чином «Просвіта», яка мала величезний вплив на тодішнє життя, яка своїми філіями дійшла до найдальших сіл.

Потім були приїжджі українці з Наддніпрянщини, адже там їм забороняли займатися національно-культурною працею. Нагадаю, що навіть українську мову не раз забороняли. Наддніпрянці – Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Пантелеймон Куліш – почали тут, у Галичині, працювати. І ця праця дала серйозні плоди.

Було створено партії, і вже на кінець ХІХ століття Галичину почали називали П'ємонтом українського національного відродження.

Чи думало тоді суспільство галицьких українців у концептах самостійної України?

Спочатку не думало, а потім почало думати. Михайло Драгоманов все ж таки не був прихильником незалежності України, певний час за ним йшов Іван Франко – як на мене, це найбільший інтелектуал за всі часи серед українців. Але згодом і він зрозумів, що молодь, зокрема з Русько-Української радикальної партії, вимагала, щоб ввести в програму те, що буде незалежна держава. Планували, що до того, як буде створена незалежна Україна, необхідно Галичину поділити на дві частини – українську і польську.

Тож і Франко з часом перейшов на самостійницькі позиції. На кінець ХІХ – на початок ХХ століття Радикальна, Демократична, Соціал-демократична партії вже мали у програмах положення про майбутню незалежність. Інша річ – яким чином цього досягнути. І тут також знайшовся вихід.

Ще в 1891 році в селі Купчинці на Тернопільщині, у 1894 році у Львові були створені товариства «Сокіл», в 1890-му на Станіславщині було створено товариство «Січ». Вони були доволі колоритними. Це згадки-занурення в період українського козацтва, нашої героїчної доби, використовували одяг з тих часів. Вони були корисними також тому, що були протипожежними товариствами. Швидко набули популярності.

Згодом, коли ці організації стали тісними для тих, хто хотів здобути більшого, з'являється «Пласт». Він був головно для гімназистів, для студентів університету, які ставили питання про військовий вишкіл. Певний вишкіл був і в «Січі», і в «Соколі», але радше руханковий.

А згодом з'являються товариства «Січові стрільці-1», «Січові стрільці-2», «Мазепинський курс мілітарний» та інші національно-визвольницькі проекти, які були радикальнішими.

У спогадах українських діячів йдеться, що у 1910-х роках, особливо після Балканської війни 1912-13 років, у повітрі відчувалася велика війна, відчували, що щось трапиться. В цей час українське суспільство, передусім прогресивна меншість – молодь, починає збиратися на різні форуми, обговорюють – а як поводитися, якщо така війна буде. І доходять висновку: якщо війна почнеться і Російська та Австро-Угорська імперія будуть у протилежних таборах, то потрібно підтримувати Австро-Угорську імперію, де українське життя вирує, порівняно з Російською.

Так, були певні проблеми від поляків, які мали вплив на місцеву владу, та й самі були тією владою, але, разом з тим, ми жили в демократичній державі.

Пам’ятаємо, коли постало питання про українізацію Львівського університету, що проявилося справжніми боями і навіть із пострілами, Відень побачив, що це серйозно, і сказав, що за чотири роки збудує український державний університет. Коли про це почули в Росії, зразу почали махати пальцем – мовляв, як ви посміли?! Це може навіть призвести до війни.

Бо мазепинський дух поширюється.

Так. З огляду на це і діяла молодь, коли трапилася війна.

А звідки в галичан такий сентимент до козаччини, до січей? Все ж таки Галичина була на периферії козацького світу, часом на ворожій периферії. Звідки узявся козацький сентимент і чому саме Січові стрільці?

Я би не сказав, що козацтво було таке далеке від Галичини. Проблема в тому, що значна більшість українських земель була у складі Великого князівства Литовського, але західноукраїнські землі, зокрема Галичина, були у складі Польщі. Там швидше почалося кріпосне право, утиски, і саме звідти почали втікати на вільні поля, на вільні степи, на Дике Поле, щоб там організуватися.

Були уходники – подніпрянці, вони ходили ранньої весни в те Дике Поле, займалися промислами, а на зиму верталися додому. А куди мали повернутися галичани? Там вже чекали – ти ж утік! Тому є значний внесок галичан у становлення козацтва.

З іншого боку, а з чого мали черпати натхнення в Галичині? Хіба з Галицької-Волинської держави – але це було дуже давно, про це вже забули. Залишилося козацтво.

Нагадаю, що у 1709 році відбулося повстання під проводом Мазепи, яке, на жаль, зазнало поразки. І ті майбутні Січові стрільці вирішили зв'язати два етапи – останній спалах національно-визвольних збройних змагань і новітній, який мав статися. Вони це зробили, і це перша заслуга Січових стрільців.

А чому Січові стрільці? Галичани люблять всілякі церемонії, нікуди від того не дінемося. Була дискусія між Іваном Боберським та Кирилом Трильовським – один ототожнював «Січ», інший – «Сокіл».

2 серпня 1914 року сказали, що будемо організовувати Січових стрільців, а вже 6 серпня, коли Росія оголосила війну Австро-Угорщині, прозвучало звернення до людей – ідіть добровольцями, будемо військове формування створювати.

Постало питання про назву. Два дні дискутували – як назвати, який однострій має бути – над речами, які мали би вирішувати в процесі. Але така церемоніальність, на жаль, була. Чому стрільці – зрозуміло. Далі обирали між січовими та сокільськими – стрільці були і в «Січі», і в «Соколі». Переконали, що все ж таки січові стрільці, бо була аналогія – «Січові стрільці-1» та «Січові стрільці-2».

У «Січових стрільцях-1» було більше студентів, а у «Січових стрільцях-2» – більше робітників. Друге товариство очолював Дашкевич. Цікавий нюанс, що «Січові стрільці-1» (як і інші парамілітарні організації – як українські, так і не українські) користувалися зброєю держави, тобто Австро-Угорщини. «Січові стрільці-2» сказали, що ми не можемо здобути незалежність з чужою зброєю. І купляли її – ті, що багатші, купляли біднішим, щоб вони навчилися користуватися зброєю. Таким чином і постали Українські січові стрільці.

Чи можемо окреслити кількість добровольців? Бо ж до Січових стрільців йшли винятково добровольці. І чи всі вони потім потрапили до лав легіону?

Є цифра – 28 тисяч добровольців, які заявили про бажання піти до цього легіону. Але у багатьох місцевостях було заборонено навіть агітувати. Здавалось би, йде захищати імперію – а йому не дають права. Інколи були випадки, що добровольців, які зголошувалися по селах далеко від Львова, заарештовували. Якщо вони все ж пішли, то заарештовували їхні сім'ї. Не можна було навіть агітувати. Не всюди, але таке траплялося.

Це була політика Відня чи місцевих поляків?

Місцевих. Поляки – розумні люди, вони усвідомлювали, що суне велика війна і в цій війні можуть бути серйозні катаклізми. А що вони хотіли? Відновити свою державу, а також щоб Галичина стала частиною цієї держави. Відповідно, що меншою буде українська потуга, то легше їм буде цю державу здобути і втримати українські землі у її складі.

Тому Січові стрільці йшли добровольцями, інколи по троє-четверо чоловіків з хати, йшли брати – як три брати Коссаки, низка інших відомих стрільців ледве не сім'ями зголосилася.

Але згодом Росія, мова йде про Галицьку битву, настільки потужно наступила, що деякі повіти були відсічені від Львова і Стрия. Не могли вже добровольці пройти через «заслони», бо були козацькі російські роз’їзди і лінія фронту – хто б їх туди пустив?!

Відповідно, до кінця серпня Січові стрільці, передусім львівські і з околиць, займалися на Кайзервальді у Львові. Вже наприкінці серпня – на початку вересня змушені були виїхати зі Львова, бо наступала російська армія.

Приїхали до Стрия, там зібралося 8-10 тисяч добровольців, які зуміли туди добратися. Всі були переконані, що будуть у цьому легіоні.

Але ще раніше, і про це знав Михайло Галущинський, перший командир легіону (хоча формально першим тимчасовим був Рижанковський), поставили завдання перед УСС – піти на Почаїв і відвоювати його у московського війська. Це завдання для людей, які не вміли тримати зброю.

Ми собі думаємо, що це були учасники «Січових стрільців-1» і «Січових стрільців-2». Але ж ні. Ті, кого мобілізували, пішли під австро-угорські стяги. А тут – ті, хто залишився – хто мав проблеми зі здоров'ям, кого просто не взяли.

Рижанковський відмовився, сказав – я на убій молодих хлопців не поведу. За це його зняли. Михайло Галущинський знав про те, що візьмуть 2000, не більше. Це при тому, що для поляків створили два легіони по вісім куренів, і ще вони мали артилерію і кінноту. Але є дані, що значну частину витрат польське суспільство брало на себе.

А оскільки українське суспільство було дуже бідне і не мало таких грошей, то на певних етапах були навіть проблеми з харчуванням добровольців.

І коли Михайло Галущинський вперше сказав уже там, у Стрию, що маємо відібрати 2000-2500 (бо він ще випросив квоту на 500 осіб), влада наказала брати інтелігентні одиниці – тих, хто навчався в університетах, гімназіях.

З якою метою?

Все ж таки з тими людьми, які щось знають, вміють, розуміють, легше працювати. Я не думаю, щоб на убій взяли еліту. Австрія намагалася хай показово, але все ж таки створювати для всіх рівні умови. Вона давала і на українські школи, і на польські. Інша річ, що польські чиновники перерозподіляли кошти на свій розсуд.

Коли добровольці почули, що не всіх беруть, почалися протести. Казали – як же ж, ми пішли захищати Україну, а виявляється, що ми не потрібні? Гуцули взагалі ставали перед Галущинським на коліна, цілували йому руки. Що ми вдома скажемо? Нас проводжали цілим селом!

І Дмитро Вітовський, який вперше проявив себе як лідер стрільців, почав переконувати молодь: повірте, Австрія не зацікавлена у цьому легіоні. Якщо ми хочемо його зберегти, то мусимо погодитися. Зціпивши зуби, все ж таки змушені були погодитися.

Тоді постала інша проблема – присяга. Сказали присягати цісареві. Як? Ми ж пішли Україну боронити! Бо казали: куди їдеш? Йду Україну здобувати! А скільки там вас? Небагато. А якщо загинеш? А якщо загину, то на моїй могилі буде хрест, а на хресті буде писати «Впав за волю України». Хотіли своїми могилами показати шлях до незалежности.

І знову переконує Вітовський, Галущинський та інші – мусимо погодитися. Присягу склали на вірність цісареві. Є багато спогадів, як гомоніли – хтось молився, хтось Шевченка читав, але формально було виконано. А потім, за різними даними, того самого дня після обіду чи наступного дня присягнули на вірність українському народу.

А це була внутрішня присяга усусів?

Так. Отець Нижанківський приймав.

Повертаючись до створення легіону, що ми можемо сказати про його структуру і командування? Наскільки військове австро-угорське командування було лояльним до всіх речей – від уніформи й до титулатури й українців-старшин, офіцерів?

Взагалі неправильно писати «легіон» з великої букви. У серпні 1915 – травні 1916 року українська військова формація називалася полком. Правильно було б писати – легіон/полк. «Українські січові стрільці» у нас останнім часом пишуть на німецький манер – усі слова з великої літери. Я думаю, все ж таки «Українські» з великої, далі два слова з малої.

Легіон поділявся на курені, початково створили два з половиною курені, курені ділилися на сотні, сотні ділилися на чети, не чоти – чоти в УПА. Були і допоміжні – будівельна сотня, піонірська сотня, та, яка будувала мости, і низка інших, які потрібні були для нормального функціонування.

Невдовзі стало зрозуміло, що треба поповнювати легіон – борці гинуть, є поранені. Тож створили запасну сотню, яка увійшла в історію як Кіш УСС (за козацьким звичаєм). Згодом з Коша виділився Вишкіл, бо потрібно було навчати новобранців, це був постійний процес. Новобранці відходили, хтось хворів, помирав, гинув.

Якщо бойові курені – це військові здобутки, то в Коші та у Вишколі формувався дух стрілецтва. Тому що вони були далі від бойових дій, там були ті, хто певний час проходив реабілітацію...

Мали час для культури, освіти, ідей...

Там створили пресовий фонд. Вони вирішили, що необхідно здавати гроші із своєї зарплатні і таким чином мати якийсь вплив на думку. Відомий на той час журнал «Шляхи» певний час був стрілецьким, журнал «Світ» – також, і за фінансуванням, і за людьми, що там працювали. Це було стрілецтво, яке вміло не просто писати, а як журналісти.

Вони починають достукуватися до суспільства: пояснюють, а чому ж вони пішли на цю війну, чому не виступили своєю окремою формацією, хоча вона й була окрема, але в складі. І це була величезна заслуга. Звідти виходили різні проекти, різні плани.

Ви запитували про ставлення австро-угорського керівництва до одностроїв. Це відбувалося самочинно, ніхто нікого нічого не просив. Я би хотів наголосити на тому, що легіон, чи полк, на певному етапі Січових стрільців – це була суто українська структурна одиниця. Там панувала українська мова. Коли приїздили німецькі інструктори, то навіть їх намагалися змусити вивчити українську мову. І синьо-жовтий прапор так само був у всіх боях, у культурно-просвітницьких закладах, він завжди був із Січовими стрільцями.

Важче було з одностроями, бо на все потрібні кошти. Але Січові стрільці хотіли відрізнятися від австро-угорського війська, вони самочинно перешивали мундир, навіть привіски до шаблі в офіцерів були синьо-жовті – всюди, де можна було. Продумали, що на шапці спочатку була так звана «розетка», чи «чічка», синьо-жовта. Але що робити, якщо стрілець скине шапку, – на грудях теж має писати УСС, щоб знали, що це Українські січові стрільці. Австро-угорське командування спокійно до цього ставилося. А Січові стрільці цим користувалися і намагалися показати національний бік свого формування.

А як із вишколом УСС: як довго він тривав і наскільки добрим був в умовах швидкої війни?

Він був хорошим, тому що зазвичай вишколом займалися німецькі старшини, підстаршини, а у німців у війську все було на найвищому рівні. І маємо чимало випадків, коли з Січових стрільців брали старшин, які показали себе добрими командирами, на вишкіл, і через якийсь час навчання там вони навчали у себе.

Було кілька місць, де відбувалися, як ми сьогодні сказали б, тренінги. І це було позитивне явище. Якщо вояк знає, що йому робити на полі бою, як виконувати команди, то це, як кажуть, ласка Божа.

А як було з озброєнням?

На початку було дуже сумно. Дали Січовим стрільцям карабіни системи Верндля, які були зняті з озброєння в 1880-х роках. Ба більше, їм дали «верндлі» без пасків – хто яку міг мотузку знаходив, бо носити в руках було незручно.

Але хлопці були підприємливі і траплялися випадки, коли вони зустрічалися з представниками інших формацій, які мали модерну зброю, особливо коли полонені йшли, вони за певну плату брали в них карабіни системи Манліхера. Якщо «верндлі» – однонабоєві, то «манліхери» – п’ятинабоєві. Є різниця – за кожним пострілом перезаряджати чи після п’яти. Єдине, що карабіни (як усякі карабіни) не були пристосовані до бруду, якщо трошки бруду – це вже проблема. Але іншого виходу тоді не було.

Інколи і в польських легіонерів купляли «манліхери», і на полі бою підбирали.

Скільки часу тривав вишкіл? Коли відбулося перше бойове хрещення Українських січових стрільців?

Із 10 вересня 1914 року почали виходити на фронт, а зіткнення – 25 вересня 1914 року, коли дві чети сотні Осипа Семанюка зійшлися в районі Турки, на шляху Турка-Сянки. Убитих з нашого боку нібито не було.

Тобто трошки більше як місяць від часу створення.

Там взагалі не йдеться про особливий вишкіл.

Ви питали про структуру, але треба звернути увагу, що з самого початку був кепський наказ від австро-угорського командування (дехто вважає, що це був підступ поляків), коли всю стрілецьку формацію поділили на двадцятки – по 20 стрільців. Це вересень, жовтень і пізніше.

То мали бути диверсійні групи, яких планували закидати в тил до російських військ. Це дуже погано вплинуло на той час на легіон Українських січових стрільців, особливо коли почалася зима, коли багато вояків замерзали.

Першою серйозною бойовою звитягою Січових стрільців стала Маківка. У чому стратегічна цінність цієї битви і як там проявили себе усуси?

Росіяни намагалися оминути південну австро-угорську армію і піти в Австро-Угорщину. Маківка була природною фортецею, людською, я би сказав. Січові стрільці проявили себе там якнайкращим чином.

У спогадах стрільці писали, що росіяни були дуже брехливі, піднімали руки, казали – все, здаємося, а як тільки ті відволікалися – зненацька нападали. Тож обурювалися, що має ж бути якась військова честь.

Певний відтинок фронту на Маківці був 29 квітня – 2 травня, коли Січові стрільці героїчно її обороняли. 3 травня їх відвели, щоб вони відпочили. Туди запустили угорські підрозділи. Щойно прийшли угорці, втратили велику частину Маківки, і знов значну кількість стрільців туди повернули, щоб вони не повністю відкинули, але на підніжжі до Маківки зупинили росіян.

Цікавий факт, я читав про один випадок, коли під час бою на Маківці угорські підрозділи запропонували рухатися разом. Наш старшина відмовився: ми підемо окремо. У нього запитали: чому ти так сказав? А той: бо вони наші здобутки перепишуть на себе.

Угорське військо недобре поводилося з жінками, дітьми, старими – вішали їх. І це відбувалося, коли Січові стрільці були в Закарпатті. Пригадаймо Гашека, коли прив'язували і сіпали...

Я думаю, що УСС, звичайно, виконували команди австро-угорської влади, але вони захищали свою територію, бо ця територія була нашою. А якби росіяни зуміли дійти до Угорщини, проблеми були б серйозні і для союзників Німеччини передусім, і Австро-Угорщини загалом.

А як ви оцінюєте бойовий шлях УСС після Маківки?

Втрати на Маківці вбитими, пораненими, полоненими – це понад 150 осіб, в Семиківці – 375, на Лисоні – понад 700.

Якщо говоримо про одну з останніх великих битв – під Конюхами, Лисоня, коли відбувався Брусиловський прорив, хотіли захопити Бережани, УСС на Лисоні все ж таки не дали Бережани захопити, хоча втрати з боку УСС були доволі серйозними. Потім Конюхи – це вже «наступ Керенського». Нічого вони не здобули, купа людей загинула з обох боків. Керенський хотів проявити себе полководцем, і це була проблема.

Там було дуже розбите стрілецьке військо, залишилося 444 стрільці і 9 старшин. Звісно, не всі загинули, частина потрапила в полон.

Тоді такі війни були, що в полон потрапляло дуже багато. Ніби, з одного боку, біда – хто потрапив в полон, а з іншого – завдяки їм було створено київські Січові стрільці.

В лютому 1918 року усуси починають перехід на Велику Україну, зокрема на Херсонщину. Тут є дві цікаві речі – як Січові стрільці описують ту Велику Україну, яку вони вимріювали і за яку боролися, а з іншого боку – як місцеве населення ставилося до своїх воїнів?

Значним джерелом того, як поводилося місцеве населення, є спогади Софії Тобілевич, вдови Карпенка-Карого. Січові стрільці певний час (тиждень чи два) побутували в теперішніх містах Дніпро, Запоріжжя, Кропивницький.

Хоча роз’їздилися по всій неозорій Україні, щоб багато що побачити. Збереглися їхні світлини на могилі Тараса Шевченка, Карпенка-Карого, на Запорізькій Січі, на Хортиці, всюди вони намагалися набратися того духу.

Перше враження Січових стрільців – шок! Як? Вони ж прийшли, коли вже була своя держава. Січові стрільці відзначали Третій універсал у своїх формуваннях, відзначали проголошення Незалежности України, за що посадою поплатився Мирон Тарнавський. І вони приходять – а населення то абсолютно не хвилює.

Січові стрільці перетворили свої ешелони, вагони – все було списано фразами «Слава Україні!», «Хай живе вільна Україна!», «Бережіть Україну!», щоб таким чином вплинути на місцеве населення.

Згодом вони самі намагалися щось робити. Як тільки усуси з’являлися в новому населеному пункті, одразу старалися шукати осередок українства. Чи то формального українства – посадовці початку УНР, а згодом Української держави, чи неформального – політична партія, просвітяни.

Вони мали з собою багато різноманітної преси. Були випадки, коли тижнями пояснювали, як проводити просвітницьку роботу серед населення. Крім того, влада теж намагалася впливати на поведінку Січових стрільців, щоб вони виконували те, що було необхідне для австро-угорської влади. Вони мали йти у села, знезброювати, шукати зброю по селах.

Крім того, Україна мала здавати хліб Австро-Угорщині і Німеччині.

Стрільці намагалися домовитися: дайте нам трохи зброї, щоб вилучили. Були випадки, коли усуси одружувалися з місцевими наддніпрянськими дівчатами. Є світлина, коли січовий стрілець бере за дружину місцеву дівчину. Що може бути краще у єднанні двох частин одного народу, ніж одруження?

Писали всілякі скарги. Місцеве населення ж було неграмотним, українська мова не побутувала тривалий час. Вчили, як іти в суд, домагатися своїх інтересів. І Софія Тобілевич, яка описала це все, так само була в захопленні. Спочатку місцеве населення не могло повірити – стрільці беруть продукти, за все платять, чемно поводяться, допомагають, де тільки можна. Невдовзі населення почало на них рівнятися.

Наголошу на тому, що Січові стрільці вже мали досвід національно-культурницької діяльності на Закарпатті, зрозуміло, що цим самим вони займалися на Галичині.

І на Волині.

Волинь – це особлива сторінка, там було відкрито понад 100 шкіл. Сотник Никифор Гірняк писав, що на Січових стрільців припало десь 85 українських шкіл. Це були перші українські школи! Ніколи там шкіл українських не було.

Може, завдяки тим школам УПА зародилась саме на Волині. Бо що таке тоді було створити школу – піти до австро-угорської влади, попросити дозволу. Якщо дозвіл отримали – потрібно було знайти приміщення, яке б підійшло.

Організувати навчальний процес, переконати батьків віддати дітей до цієї школи.

Так! Навчальний процес організовували, а хто має вчити? Коли російська армія відступала, вона забирала з собою інтелігенцію, передовсім вчителів. Січові стрільці самі починають вчити у тих школах. Ми можемо побачити у літературі про УСС зворушливі світлини – коли Микола Саєвич за ручку тримає вервечку діточок і веде їх через кладку.

А тоді постало питання – за чим вчити? Місцеві російські підручники з царем Ніколаєм не годилися. Почали завозити книжки з Галичини. Так само не дуже пасували. Там і мова була своєрідна, і контекст для волинян чужий, адже вони в іншій системі координат перебували. Ростислав та Богдан Заклинські писали підручники – «Читаночка для чемних діточок», «Читаночка для волинських дітей», щоб малі за тим вчилися.

До слова, і доволі високою, як тепер прийнято казати, толерантність була. Там вчилися і єврейські, і німецькі діти, і всі, хто хотів вчитися. Є листи єврейської дівчинки, яка описує, що коли була російська школа, нас (єврейських дітей) не хотіли вчити, а Січові стрільці нас вчать, нам дуже подобається, вони гарно поводяться. Це дійсно брало за душу.

Подібне було і на Великій Україні. Шкільництво також активно діяло у 1918 році на Поділлі. Там не було такого розмаху, як на Волині, але, порівняно з іншими регіонами, це було дуже потужно. Осип Назарук розробив інструкції, як поводитися тощо.

Цікавий факт, що коли відкривали університет в Кам’янці-Подільському, то Січових стрільців запросили на відкриття, а першим ректором був Іван Огієнко. Не маю відомостей, був там хтось чи не був, але факт запрошення багато про що свідчить.

На широкий загал, у школах, в університетах ми уявляємо Січових стрільців як збройну формацію, пов’язуємо з ними дві локації – Маківка і Лисоня. І зовсім не знаємо про їхні культурницькі подвиги. І тут запитання – чи не видається вам, що збройна боротьба Українських січових стрільців – це добре, але їхня заслуга полягає в іншому – в національно-культурній сфері?

Хотів би загострити увагу: якщо ми візьмемо документи, архівні матеріали, ми не знайдемо такого, щоб там писало «стрілецька ідеологія базувалася на…»

Але, аналізуючи документи, стрілецькі дописи, я дійшов висновку, що стрілецька ідеологія базувалася на трьох китах: самостійність держави, соборність держави і опора на сили власного народу. Якщо брати третю складову – з народом треба якось комунікувати, щоб народ був готовим, коли прийде час.

Щоб він ставав нацією.

І так само ми можемо вести мову про ОУН чи про УВО, коли вони аналогічно казали – треба, щоб народ горів. Але ці ідеї зароджуються у стрілецтва. Тому вони роблять все від них залежне, щоб впливати на почування місцевого населення.

Ми вже говорили про структуру, про Кіш, Вишкіл. У Коші було створено різноманітні гуртки – і для внутрішнього застосування, адже новобранців потрібно було вишколювати, пояснювати. Бо спочатку це були гімназисти, які горіли любов'ю до України, а потім пішли різні люди.

Хотів би наголосити, що перший склад УСС – це була молодь: до 27 років – 91%, за підрахунками Осипа Назарука. А як впливати на населення? Ми розуміємо, що навіть сьогодні, коли суспільство ген-ген не таке, іноді до студента дуже непросто достукатися. А як високими матеріями достукатися до простого селянства з його проблемами?

Вирішили йти іншим шляхом – створили стрілецький хор, оркестр під орудою Михайла Гайворонського, Романа Лесика. Був навіть Театр української бесіди, він колись Театром руської бесіди називався, почав розпадатися, стрільці його скріпили. Їздили не лише Галичиною з театром, а навіть на Буковині побували.

А ще феномен стрілецьких пісень, які фактично створили весь героїчний епос ХХ століття, та й досі актуальні.

Без сумніву. До стрілецьких пісень найбільше спричинилися підхорунжий Левко Лепкий, Михайло Гайворонський, Роман Купчинський. Але є пісні, у яких важко визначити автора. Бо там як Січові стрільці докладали зусиль, так і населення. «Повіяв вітер степовий» – одна з найвідоміших пісень – не має автора.

Але народилася в тому стрілецькому середовищі.

«Червона калина» також.

До Шевченківських, Франкових чи дат інших діячів, інших подій української історії усуси намагалися залучати місцеве населення. От уявіть – виходить на сцену який-не-який, але стрілецький однострій (як могли, так і переробили, бо це все січові стрільці втілювали за власні кошти), з синьо-жовтим прапором, українською мовою співає. Зрозуміло, що це була молодь, пісні про кохання. Але навіть у любовних піснях була ідея незалежности, патріотизму. Й таким чином намагалися впливати на місцеве населення. І це прекрасно вдавалося.

Бо коли ми переступимо період ЗУНР, то вже населення було не таке. Воно опинилося під Польщею. В той час було створено, по суті, державу в державі, ми мали свою економіку… І значною мірою це завдяки Січовим стрільцям.

Більше того, якби не було Січових стрільців, я абсолютно переконаний, не було б Акта Злуки. А Акта Злуки не було б, бо не було б ЗУНР. Бо 31 жовтня Левицький і Петрушевич далі б думали, обмінювалися репліками, супліками і тому потрібне. А знайшовся Дмитро Вітовський, який сказав – ні, наша честь вимагає, щоб ми сьогодні взяли владу, навіть якби завтра могли її втратити. У цьому заслуга.

Дві основні заслуги – з'єднали національні змагання 1709-1914 років і, друге, завдяки їм було відновлено Українську державу. Хоча трагедія Січового стрілецтва полягала в тому, що в той вирішальний час вони не вплинули так, як належиться.

А чому?

Тому що поляки домоглися, щоб із Наддніпрянської України їх не повернули в Галичину.

Їх інтернували?

Ні, їх перекинули на Буковину. Підрозділ був розташований в Чернівцях. Але де за тодішніми мірками Чернівці, а де Львів! Як добратися?

Коли 31 жовтня за наказом Вітовського розсилали по провінціях відповідних посильних, які мали сказати призначеним людям, що ви з 31 жовтня на 1 листопада маєте взяти владу в українські руки. Таке саме, коли до Чернівців приїхали, до легіону, в той час святкували, здається, створення гуцульської сотні, були поза Чернівцями, а коли дізналися про те, що відбулося переобрання влади, то чогось Січові стрільці були переконані, що у Львові все добре, що там все обсаджено, а ми вже тут, на Буковині, маємо все зробити. Мовляв, ми беремо Буковину до себе.

Коли йдеться про трагічні сторінки українського державотворення, згадується ще одна формація – Галицько-буковинський курінь, а пізніше полк Січових стрільців. Що це були за стрільці? І друге питання – наскільки фраза Коновальця «на Львів через Київ» була оптимальною для того часу? Бо ми вже говорили, що Січові стрільці були в Буковині і вирішили Буковину впорядкувати, робити українською. Натомість Львів фактично покинутий.

Щодо Галицько-буковинського куреня, там були Січові стрільці, але було й багато військовополонених українців австро-угорської армії і з Буковини, і з Галичини. Правдами й неправдами втікали з полону або їх відпускали, але, як правило, самі втікали звідти, зокрема й Січові стрільці. Цікаво, що коли тікали з-під Саратова, бібліотеку, яку мали, тягли з собою. Такий нюанс, але показовий.

Прибувши до Києва, вони намагалися долучити свою силу, знання, вміння, бажання. І почав формуватися цей Галицько-буковинський курінь. Там були всі нюанси австро-угорської армії – хтось не дуже хотів воювати, тому що це не були Січові стрільці, їх там було мало.

І коли Коновалець бере владу в свої руки, на провідні посади він висуває колишніх Українських січових стрільців. І зовсім по-іншому інструмент заграв, зовсім по-іншому сталося. Скажу, що цей полк був в охороні Михайла Грушевського, і крім того, коли найгірший час був, коли росіяни наступали у 1918 році.

Грудень-січень. Зима...

І коли було повстання на Арсеналі… Показували, нібито карателі прийшли. Та ні – ми захищали своє, прийшли зайди, які хотіли свій устрій залишити, як і сьогодні хочуть. Але стрільці проявили себе з найкращого боку.

Без сумніву, київські січові стрільці і Українські січові стрільці між собою комунікували, присилали делегації одні до одних.

Щодо Коновальця… Важко сказати в тих часах, як було краще зробити. З одного боку, Київ – осердя, центр, притягальна сила. Так само могли вони думати, що пізніше, коли поляки і росіяни уклали Ризький договір... Таке могло бути.

Через Київ, бачте, як воно виходило потім, коли Симон Петлюра, коли віддано було Галичину, Варшавська угода… То були дуже трагічні часи. Можемо посипати голову попелом, але є надзвичайно гарна, світла сторінка – це проголошення ЗУНР. На той час існувала УНР, є 22 січня – Акт Злуки. І ще раз кажу: не було б без Січових стрільців цієї найсвітлішої сторінки наших національно-визвольних змагань початку ХХ століття.

Наша розмова може стати цеглинкою у розумінні процесів столітньої давнини.

Хай щастить! Побільше б таких програм, бо вони так само є тими цеглинками.