Те, що відбулось у Бучі та інших населених пунктах Київщини, ще гірші звірства, які чинять росіяни на інших окупованих територіях, особливо в Маріуполі, – усе це важко сприйняти, зрозуміти, не спалахнути ненавистю, злістю, бажанням помсти. Зрозумілою буде й реакція на кожен наступний воєнний злочин росіян. Проте між природною реакцією та подальшими діями є великий спектр опцій.
З публічної реакції суспільства, політиків, істориків, митців та публіцистів можна виділити кілька напрямів, де ми йдемо тими ж кроками, що свого часу Росія. Зрозуміло, що варто описати й пояснити всі події, які зараз відбуваються в Україні. Треба скерувати емоції й енергію людей на корисні для держави й суспільства справи. Але для цього не варто вибирати радянську термінологію та інструменти.
Ми не вбивці!
У реакції на дії росіян є дуже тонка межа, коли ми за крок від того, щоб уподібнитися до них же. Заклики до вбивств, знищення їхніх жінок та дітей, бомбардування міст – це повторення шляху того ж росіянина-вбивці.
Знищувати ворога – це справа військових, а притягати до відповідальності і карати – правоохоронців і відповідних відомств. Варто покарання злочинців залишити тим, кому це належить, згідно зі законом. А суспільство свої зусилля мало скерувати не на помсту, а на пошук механізмів та збір інформації для покарання винних, підтримку захисників та відновлення країни.
Варто шукати саме винних у злочинах і карати їх, а не узагальнювати. І тут ідеться не про те, що є «хороші росіяни», а про нашу поведінку й перебирання на себе рис росіян.
Вбивство є вбивством, і його важко виправдати. Тому заклики до знищення росіян – це наслідування їхньої поведінки. Так ми перебираємо образ вбивці. Саме росіяни нині кричать, що треба вбивати українців, бо вони «нацисти», «фашисти», «нечисть». Утім багато українців перейняли їхню риторику вже щодо самих росіян. До цього додались заклики на кшталт «треба, щоб їхніх жінок ґвалтували», «їхні діти мають відчути те саме, що й наші». Ненависть до росіян зрозуміла, але не варто уподібнюватись до них та схвалювати злочини проти людяності.
А от ідея зі створенням спецпідрозділу, який буде здійснювати пошук та покарання вбивць українців, дуже вдала. Так ми зможемо покарати винних (притягнути до відповідальності) у злочинах в Україні та вгамувати суспільний запит на покарання винних.
Культ війни
Війна для українців – це не спосіб захопити чужу територію, встановити свій вплив у регіоні. Ми тільки захищаємось та боремось за життя й майбутнє. Тому не варто героїзувати війну в стилі росіян.
Війна – це смерть, біль, горе, страх, руйнування і трагедія для мільйонів. Намагання героїзувати її та перетворювати на величну подію для «української нації» також уподібнює нас з росіянами.
У Європі Друга світова війна – це трагедія, а день її завершення став Днем пам’яті та примирення. Тільки СРСР та його сателіти досі святкують День перемоги.
Не закликаю до примирення з росіянами. Але й не варто війну сприймати як щось величне, а нашу майбутню перемогу – як велике свято та будувати на цьому свою політику. Культ війни народжує тільки війну. Ви скажете, що от країни Європи так не хотіли повторити трагедії Другої світової, що «допомогли» Путіну напасти на Україну і розпочати ще одну криваву бійню. І матимете рацію. Проте ми вже маємо цей досвід і розуміємо, що Росія нікуди не зникне. І мати добре підготовлену й оснащену армію, готову знищувати ворогів, та впроваджувати культ війни й мілітаризувати всі сфери життя – це різні речі.
Ізраїль – це теж зовсім інший досвід. Там війна є буденністю, а захист держави – обов’язком для всіх без «спецперепусток закордон», «броні» та перекладання відповідальності. Там не вихваляють війну і не створюють культу перемоги, а розуміють причини, наслідки, свої та чужі можливості.
«Діди воювали»
Будь-які порівняння війни в Україні з Другою світовою – це нелогічна спроба додати масштабності героїзму українських захисників та захисниць і незрозуміле бажання накласти події 80-річної давності на сучасність.
Журналіст Павло Казарін зараз у київській теробороні пише «армійський щоденник». Один з дописів він завершив такою фразою: «Кстати. "Деды", которые "воевали" – это теперь мы».
Це публічний доказ живучості російської ідеології в українському суспільстві. Відомий публіцист в одному з провідних медіа закладає основи української агресії й ідеології, яка не наша, деструктивна і для українського суспільства, і для світу загалом. Але вона дуже добре лягає на ті настрої, що вже є в суспільстві, та допомагає російській пропаганді показувати, які «неадекватні» українці.
Зараз ми почали свій рух не до розвитку й аналізу ситуації, а ідемо тими ж кроками, що й росіяни останні 30 років. Тут треба розуміти, що «діди воювали», але вони ще й ґвалтували, вбивали, катували. І якщо Україна та українці хочуть «повернути собі історію Другої світової війни», то мають розуміти, що ми заберемо не тільки перемогу над нацизмом, а й все те, що робили радянські військові. Не можна розділити події війни на хороші і погані, ті, що подобаються, і ті, що не подобаються, вибрати тільки те, що хочемо. Зараз не час кидати голосні заяви та боротись за вигадану Росією спадщину.
Ми ще не розуміємо всіх подій, які зараз відбуваються в Україні, не зрозуміли, що було під час Другої світової, але вперто шукаємо паралелі й намагаємось міф «великої перемоги» перетягнути до України та додати йому українського забарвлення.
3,8 млн переглядів кліпу Ірини Федишин «Розстріляна весна (Буча)», понад 7 тисяч коментарів та понад 145 тисяч вподобайок. Це не російська пропаганда і не операція ФСБ, але там чітко до трагічних подій в Україні прив’язано російський наратив про Другу світову війну, а саме рядки «Це 41-й, фашисти, німці». Німці й фашизм не мають нічого спільного, а війна розпочалась 1939 року. Але для чого розбиратись, простіше повторити.
Вітчизняна війна
Цей термін дуже активно використовували в Російські імперії, СРСР, використовують в актуальній Росії. Для нас він має за собою негативну конотацію. Водночас він дуже спрощує сприйняття подій і не вимагає знати й розуміти причино-наслідкові зв’язки.
У нас зараз російсько-українська війна. Розмови про «народ – постійну жертву», «країну, яка всім потрібна» та є «другою Палестиною» – це та ж термінологія, що і в росіян.
Зараз варто подавати новий наратив, давати розуміння подіям та не намагатись нашу історію, сьогодення і майбутнє будувати, відштовхуючись від російських наративів та їхнього бачення світу.
Треба говорити про трагедію війни, а не величність «української нації». Бажання створити нову особливу націю в Європі – це наслідування росіян. Немає народження «нової української нації». Є об’єднання України, формування українського народу як єдиного цілого, розуміння нашої ідентичності та спільне бачення майбутнього. Це нормальний розвиток країни та суспільства, а не поява когось унікального.
***
Притягнення до відповідальності, а не помста, має бути для нас ключовим зараз. Якщо бажатимемо помсти, то нічим не будемо відрізнятись від росіян. Вони теж завжди всім за щось мстять. Виведення до національної ідеї бажання помсти з часом перетворить нас на тих, від кого зараз захищаємось. Намагання радянські та російські поняття і розуміння історії й подій українізувати та зробити нашими додає нам більше проблем, ніж користі. Ми почали формувати культ війни, говоримо про «унікальну націю» та мілітаризуємо суспільство не для захисту, а заради ідеології, що протистоятиме Росії. Але це хибний підхід. Ми маємо думати про наше майбутнє і наш розвиток, а не тільки протистояння РФ.
Це не спроба посварити українців, суспільство чи окремі спільноти. Це застереження та бажання обговорити зародки проблем, поки вони не стали гальмом для країни.
Ми використовуємо