Шлях «тигрів»

За останні півстоліття приклади «економічного дива» продемонстрували лише три типи держав: ті, які були багатими раніше, ті, які мали нафту, і «азійські тигри». Україна не має шансів належати до перших двох типів, а шлях, яким ішли до успіху та багатства Південна Корея, Тайвань, Сінгапур чи КНР, у нас би назвали новітнім рабством та національною зрадою.

Як країни можуть розбагатіти?

Не важко було стати багатими таким державам, як США, Британія, Франція, Німеччина, Італія. Вони мали розвинену інфраструктуру й століттями були осередками розвитку науки, технологій та культури. До того ж, на економіку більшості з них століттями працювали колонії та країни, які слугували джерелами дешевої сировини і ринками збуту. Економічний стрибок не став результатом наполегливої праці чи реформ у країнах, в яких була нафта та газ – Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Катар і частково РФ. Високий рівень життя, гідні зарплати та пенсії їм, фактично, подарувала сама земля і надра, які волею історії опинилися в їх кордонах.

І третій вид країн, які стрімко розбагатіли, – це так звані «азійські» або «далекосхідні тигри» – Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Малайзія, Вони за півстоліття з непрохідних джунглів та бамбукових селищ перетворилися на промислові мегаполіси, що виготовляють на експорт комп’ютери, гаджети, автомобілі, літаки та інноваційні технології. Ці країни наслідували економічну модель Японії і за два-три десятиліття вирвалися до числа світових лідерів-експортерів високоточного обладнання. Проте шлях, яким вони йшли до економічного дива, багато українців назвали б неприйнятним.

Чому Україна бідна?

Попри величезні сподівання українців на підвищення рівня життя, у нас немає жодних вагомих підстав для зростання економіки, і підґрунтя для цього навіть не формується. Найголовніша причина бідності українців криється у неприбутковій структурі української економіки. Більшість наших підприємств спеціалізується на виробництві продукції з низькою доданою вартістю. Україна експортує за кордон зернові, олію, м'ясо, ліс, продукцію металургійних та хімічних заводів, яка переважно є сировиною для технологічних підприємств промислово розвинених країн, і саме вони отримують основні прибутки від реалізації завершеного циклу виробництва. Сировина традиційно коштує значно дешевше, ніж готова продукція. Натомість українці найбільше купують пальне, закордонний одяг, побутову техніку, комп'ютери, телефони, автомобілі, обладнання, ліки, засоби гігієни, і вся ця продукція купується за кордоном за валюту. Метал, руду, транзит, зерно, м'ясо й горілку ми обмінюємо на іноземні високотехнологічні товари, які коштують значно дорожче. Близько 82% українського експорту формується із низькотехнологічних секторів економіки, а 36% експорту – сировина.

Щоб почати щось заробляти, потрібно почати виготовляти щось дорожче і затребуваніше на світовому ринку, аніж ліс, руда та пшениця. В Україні ще залишилися від радянського спадку авіаційна та космічна промисловість, однак вони перебувають на межі існування. Та й значимість їхніх контрактів є надзвичайно мізерною – продають по 3-5, інколи 10 літаків на загальну суму 200-300 мільйонів доларів. До прикладу, лише на виставці в Ле Бурже концерн Airbus отримав замовлень на 730 літаків загальною вартістю 72 млрд доларів. Бюджетні космічні програми дають щорічний дохід від продажу ракет-носіїв на 100-120 млн доларів. Це не ті гроші, які здатні вплинути на економічне зростання. І навіть ті технологічні галузі, які потенційно можуть приносити прибутки країні, використовуються неефективно, а нові виробничі комплекси не створюються. У нашій державі дуже слабо розвинуті ті галузі, які б залучали валюту з-за кордону. Україна не має ні своєї "Nokia", ні "Samsung", ні "Apple", ні інших компаній, які б працювали на прибутковий експорт. Валюту в Україну привозять хіба що заробітчани: щорічно від 4 до 8 млрд доларів, тобто більше третини державного бюджету. Більшість українців працюють або вчителями, лікарями, міліціонерами, військовими, чиновниками – це бюджетники, вони переважно проїдають бюджет і не створюють для економіки валютних доходів. Або у сфері торгівлі: продавці на ринках, промоутери, дистриб'ютори, мерчандайзери, супервайзери – ці люди переважно обслуговують перепродаж продукції і також не залучають валюти. Натомість програмістів та авіаконстукторів чи інженерів-ракетників взагалі обмаль. "Азіатські тигри", як-от Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Таїланд, Сінгапур, досягли свого економічного дива, виробляючи технологічну продукцію, на яку був попит за кордоном. Ці країни зробив багатими розвиток технологічного виробництва. Успіх усіх розвинутих держав підтверджує, що іншого шляху до добробуту немає.

 Шлях «тигрів»

Модель та секрет економічного успіху Китаю, Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, Малайзії та Гонконгу полягав у інтеграції до світової економіки та експорті високотехнологічної продукції. Оскільки своїх підприємств не вистачало чи не було, уряди цих країн створювали сприятливі умови для приходу іноземних інвесторів та власників. Цьому сприяла наявна велика кількість робочих рук та бідність населення, яке було готове працювати за невисоку платню. Іноземні корпорації переносили зі США, Франції, Британії чи Німеччини заводи та фабрики, й розміщували їх у країнах, де працівники раді були працювати за 100-200 доларів на місяць, а не за 2000, як у США. Злиденність цих країн стала привабливим інвестиційним кліматом, і завдяки цьому далекий Схід став епіцентром світового промислового буму.

Ще однією важливою умовою приходу іноземних бізнесменів, які створювали робочі місця та привозили валюту, стало максимальне сприяння держави іноземному бізнесу та невтручання у їх економічну політику. На практиці це означало, що корпорації могли без бюрократичних перешкод отримати земельні ділянки, не перейматися проблемами з податковими та контролюючими органами, не залежати від зміни політичної кон’юктури і, що найважливіше, не залежати від державного регулювання процесу виробництва, особливо в галузі трудової політики. Держава не втручалася не лише у такі справи корпорації, як зарплата робітників, але й у такі, як тривалість робочого дня, не сприяла виникненню соціально-орієнтованого трудового кодексу.

Цінність робітника для корпорації визначалася тим, скільки з нього можна витиснути максимальної користі за більший трудовий день і за меншу платню. «На підприємствах компанії Foxconn, яка займається збіркою айфонів, до робітників ставляться, як до машин», – каже представниця правозахисної організації Дебі Чан. «Їм заборонено розмовляти, за цілий день їм не дозволяють присісти. Вони працюють стоячи майже десять годин на день. До того ж, доводиться вистоювати у довгих чергах за обідом чи на заводський автобус. Чимало робітників розповідають, що проводять на ногах по 14 годин. Якщо вони не встигають виконати завдання, їх позбавляють обідньої перерви. Їм дозволяється поїсти лише по завершенні зміни». Часто робітники іноземних корпорацій змушенні жити в тісних гуртожитках, а на виробництві їх безжально штрафують та карають за погано виконану роботу. Дійшло до того, що компанія Foxconn заборонила своїм працівникам самогубства на роботі, які стали частим явищем. Безумовно, Маркс би плакав, але корпорації зацікавленні саме у тих країнах, в яких вони зможуть на найдешевших умовах отримувати найбільші прибутки. І саме завдяки їм ці держави стають індустріальними лідерами. Саме завдяки низькій оплаті праці, довшому робочому дню, меншій кількості вихідних та меншим відпусткам для своїх працівників Японія, Корея та Китай стали світовими лідерами експорту продукції.

Українці, яким доводилося працювати на іноземні компанії, такі як «Фуджікура», «Леоні», «Бадер» часто скаржаться на незвично жорсткі правила та нелюдську експлуатацію робочого персоналу. Типовою є ситуація, коли з відкриттям іноземцями в українській провінції невеликого підприємства чи ферми там немає кому працювати, а робітники доїжджають з сусідніх районів. Оскільки мало хто з місцевих селян витримує роботу без перекурів, без тривалого обіду і частих сидінь-відпочинків, за які іноземний власник зазвичай жорстко штрафує. Ті, хто захоплюється економічним успіхом Китаю, Японії, Південної Кореї, мають розуміти, що уряди цих країн де-факто надали пільгові умови для іноземних корпорацій, які експлуатують місцевих робітників так, як їм ніколи б не дозволили поводитися з американським чи британським робітником. Саме це у поєднанні з низькими зарплатами місцевого населення стало умовою економічного дива «азійських тигрів».

Так, Південна Корея стала промислово розвиненою державою на умовах, на які б ніколи не погодився жоден український патріот. Південна Корея стала ринком дешевої робочої сили для модернізованої Японії, яка оговтувалася після наслідків Другої світової війни. Беручи замовлення для американських підприємств, японські компанії знаходили ще дешевшу робочу силу в одній зі своїх колишніх колоній – Кореї.  Відносини Кореї та Японії дуже подібні на відносини України та Росії: століття тривалого колоніалізму, безжальна експлуатація метрополією колонії, нищення національної мови, традицій та геноцид, який супроводжувався жорстокими етнічними чистками з боку японців. Так, одразу після війни корейці почали за низьку платню працювати на японські компанії, виготовляти товари на експорт, а з часом створили власні корпорації – такі як «Samsung», «LG», «Нyndai» та інші, які ввійшли до числа світових лідерів технологій.

Населення «азійських тигрів», можливо, не почувається дуже щасливим – тому що корейському чи тайванському робітнику часто не вистачає на це часу, але зі зростанням прибутків від експорту в цих країнах поступово зростає і соціальний добробут, зарплати, покращується міська інфраструктура. Міста «азійських тигрів» дедалі більше нагадують модернізовані американські мегаполіси, а самі ці країни з відсталих колоній та об’єктів міжнародної політики поступово стають економічно успішними прикладами для інших держав третього світу. «З третього світу в перший» – так називається книга автора сінгапурського «економічного дива» Лі Куан Ю. Ці слова, безумовно, не є перебільшенням, якщо порівняти розвиток «азійських тигрів» за останні півстоліття.

Як досягти «українського економічного дива?»

Якщо Україна хоче повторити економічний успіх «тигрів», то нам слід повністю відкрити країну для міжнародного бізнесу і максимально сприяти іноземним інвесторам. З їхнім приходом в Україну перенесуться виробництва та фабрики, в нашій державі почнуть складати комп’ютери, автомобілі світових брендів, мобільні телефони, холодильники тощо. Ми нарешті почнемо виготовляти те, що у світі продається за нормальні гроші. З точки зору світової економіки, Україні дуже пощастило з падінням національної валюти більше ніж утричі – завдяки цьому середня зарплата українців впала з 300-200 доларів до 150-100 доларів. Тепер місяць роботи українця коштує так само, а то й дешевше, ніж праця індійського чи китайського робітника. Це означає, що ми випереджаємо Південно-Східну Азію за одним із пунктів інвестиційної привабливості.

Залишилося ще створити такі політико-правові умови, в яких іноземний бізнес зможе вільно працювати, відкривати нові заводи, вкладати гроші та розвивати експорт, не боячись українських податківців, прокуратури, державних квот і парламентського лобіювання олігархів, спрямованого проти їхнього бізнесу. Щоб іноземний інвестор знав, що незалежно від того, хто в Україні президент і яка партія при владі, його завод і далі вільно працюватиме без жодного тиску держави і бюрократів. Саме такі умови були створенні в Китаї та «азійських тиграх» і саме тому до них потягнулися міжнародні корпорації. Українські олігархи мають поступитися місцем тим, хто принесе в країну інвестиції і технології. І в жодному разі держава не повинна втручатися в їхню економічну та трудову політику. Вставляти іноземним компаніям палиці в колеса під виглядом протекціонізму – означатиме відлякувати інвесторів. Створення правової держави, в якій право не змінюватиметься на користь тих чи інших економічних гравців внаслідок зміни партій в парламенті, має стати ідеєю-фікс українського громадянського суспільства.

І, безумовно, в країні мають бути мир та стабільність. Адже, як відомо, бізнес любить тишу. Тож умовою економічного українського успіху має стати встановлення миру на Донбасі – міжнародний бізнес мусить знати, що у нас вже немає війни. Лише тоді, коли на основі іноземних інвестицій та підприємств закордонних корпорацій з України почнуть везти на експорт високотехнологічну продукцію, мають шанси з’явитися й українські виробники сучасного обладнання, комп’ютерів, гаджетів та телефонів.

Хтось, можливо, скаже, що цей шлях нагадує іноземне ярмо, в якому українці, як раби, за копійки працюватимуть на іноземців, а наша країна стане колонією транснаціональних корпорацій та закордонних промислових виробництв. Але пройдений шлях «азійських тигрів» підтверджує, що за умов правильної державної політики це може бути шансом економічного зростання. Шлях до економічного успіху країн Східної та Південної Азії не був легким і не всім подобався. Але іншого шляху в країн третього світу вирватися зі злиднів і перетворити свої занедбані містечка в сучасні мегаполіси на сьогодні немає.

Хоча українці можуть і далі продовжувати шукати «свій», «окремий» шлях, не працюючи ні на які міжнародні ринки та компанії, і чекати економічного зростання від якогось нового національного лідера, політичного «месії», який все зробить за нас, відбере в олігархів вкрадені гроші й наведе в країні «порядок».