Шлюбний контракт з Батьківщиною
IQ

Шлюбний контракт з Батьківщиною

Про раціональний та ірраціональний патріотизм

Григорій Швець, 17 грудня 2015 1641 1

Що зв’язує особу і державу? Відповідь, здавалося б, очевидна – патріотизм. Саме тому прецедент донбаського сепаратизму змусив державу зайнятися патріотичним вихованням. Любити Батьківщину нас навчатимуть системно і послідовно –  цього року стартувала програма Міносвіти, а з наступного запрацює ще й цільова кампанія від Адміністрації президента. Здається, патріотизм – штука однозначно корисна, але навіть тут існують певні нюанси.

Патріотизм, що дістався нам у спадок від СРСР – це беззастережна відданість Батьківщині. Громадянин мусить бути готовий затулити собою амбразуру, виконати п’ятирічку за три роки. Воля «Родіни-матєрі» – закон для її дітей. Націоналістична інтерпретація патріотизму (принаймні, ОУНівська) нічим принципово не відрізняється. «Дух одвічної стихії» промовляє до патріотів з тими ж інтонаціями, що й «Родіна-мать», вимагаючи від громадян того самого: самопожертви та жертовного ентузіазму.

Особистості з її індивідуальними інтересами в такій парадигмі просто не існує, позаяк мірилом людини є її корисність для потреб Батьківщини. Все інше відсувається на другий план: «Раньше думай о Родине, а потом – о себе». Умовної персоніфікації (зазвичай посмертної) набувають лише герої, тобто найбільш успішні виконавці волі Батьківщини. Решта громадян – просто людський матеріал, позначений якимось розмитим терміном залежно від ідеологічних обставин.

«Нація», «раса», «пролетаріат» - поряд з такими сутностями особа громадянина мікроскопічно маленька. Незначною постає і влада – тобто бюрократично-чиновницький апарат. Якщо прадавні монархи владарювали від власного імені, то сучасні правителі – це черевомовці, які говорять від імені Родіни-матєрі, народу, нації і т.д. Себе ж вони зазвичай усіляко принижують – згадаймо Сталіна, який був «всього-на-всього» секретарем, хоч і генеральним.

В такий спосіб чиновники отримують можливість нехтувати інтересами суспільства, посилаючись на примат інтересів Батьківщини. Зрозуміло, що виключне право тлумачити її інтереси вони залишають за собою. В кінцевому підсумку громадянин потрапляє у невигідне становище. Він перевантажений обов’язками, але не має практично ніяких прав. Та й ними держава нехтує ніби то в ім’я вищої мети. «Партия сказала – надо, комсомол ответил – есть!».

При цьому будь-які протести громадян тавруються, як егоїзм і наруга над пам’яттю героїв, кістками яких вимощена дорога до світлого майбутнього. Однак, вирватись з міцних обіймів Родіни-матєрі дуже непросто. Розірвати стосунки з державою означає зрадити славних прадідів великих та їхню тисячолітню боротьбу за монопольне право топтати цей клапоть земної тверді. Фразеологія може мінятися, проте суть залишається незмінною: Батьківщина – все, громадянин – ніщо, але така вже його доля, записана кров'ю героїв на скрижалях світобудови.

Існує і зовсім інший тип стосунків з державою, в основі якого лежить соціальний контракт. В такому випадку паспорт – це документ, що засвідчує включеність особи до системи взаємних зобов’язань з суспільством та державою. Про причетність до вищих сутностей (народу, нації, раси, etc.) не йдеться взагалі. Сентименти не забороняються, проте патріотизм громадянина має іншу природу. Це скоріш корпоративна лояльність, ніж квазірелігійна відданість абсолюту.

Держава (тобто бюрократичний апарат) слугує не Духові одвічної стихії чи абстрактному «народові», а кожному громадянину. Причому держава несе перед ним цілком конкретну відповідальність – аж до кримінальної. В разі порушення своїх прав, громадянин може подати до суду не лише на окремого чиновника, але і на державу загалом. В свою чергу, обов’язки громадянина також чітко визначені законом і продиктовані міркуваннями спільного блага громадян, а не волею «Родіни-матєрі».

Переваги такого раціонального патріотизму очевидні. Держава повністю позбавлена ореолу сакральності, а громадяни можуть вільно відстоювати свої інтереси, не потрапляючи в категорію зрадників Батьківщини. Власне, на таких засадах і побудоване громадянське суспільство, в якому чиновник є не більше, ніж найманим працівником, а держава – інституцією, що покликана охороняти спільне благо, а не вести народ до сакральної мети.

Проте контрактний патріотизм має свою ахілесову п’яту. Якщо неефективна держава не здатна захистити мешканців країни та забезпечити їхній добробут, інститут громадянства стрімко знецінюється. Чого варта угода, якщо виконувати її доводиться в односторонньому порядку? Натомість ірраціональна відданість Батьківщині допомагає громадянам витерпіти навіть відверте знущання з боку держави, позаяк предмет їхнього обожнення лежить в сфері абстракцій.

Дуже рельєфно обидва види патріотизму проявилися в Україні під час розпаду СРСР. Якщо РУХівці апелювали до ірраціональних національних почуттів, то шахтарі Донбасу підтримали незалежність з суто раціональних міркувань, сподіваючись на підвищення свого статусу в Україні. Розчарування, яке спіткало Донбас вже в перші роки незалежності, заклало фундамент для сепаратизму, який визрівав два десятиліття. Натомість духовні нащадки РУХівців продовжували любити цю країну, не зважаючи на неподобства, що їх чинили уряди та президенти.

Зрозуміло, що в дійсності обидва види патріотизму не існують в чистому вигляді, а лише в різнопропорційних сполуках. Для впровадження європейських стандартів життя українцям справді слід позбавлятися ірраціонального ставлення до держави. Допоки чиновники будуть успішно прикриватись патріотичною фразеологією та іменами героїв, їх неможливо змусити виконувати свої обов’язки перед громадянами.

Але, парадоксальним чином, поспішати з цим не слід. Якщо з суботи на неділю українці прозріють і почнуть сприймати державу суто раціонально, то вже в четвер країна знелюдніє. Більшість наших співвітчизників мають мізерні шанси на нормальне життя в Україні – в осяжному майбутньому вони приречені на бідність і тяжку працю. Єдине, що не дозволяє їм відчувати себе в’язнями цієї країни – сентиментальна любов до Батьківщини, яку вже тисячу років розбудовують, та все ніяк не розбудують наші можновладці.

Можливо, колись українська держава стане договороспроможною. Але це – питання довгострокової перспективи. Тому зараз українська влада робить все правильно (свідомо чи ні – інше питання). Чим більше в країні корупції і безладу, тим сильніше треба тиснути на емоції суспільства, розповідаючи про подвиги пращурів та святість наших чорноземів. Це не зовсім чесно, але тільки під такою анестезією ми можемо пережити муки перехідного періоду.

Якщо Ви виявили помилку на цій сторінці, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter
powered by lun.ua
Пропозиції партнерів
Загрузка...
Останні новини
Залиште відгук